Наталя вставила ключ у замкову щілину рідної квартири. Робочий день з його метушнею був позаду, а будинок обіцяв спокій, м’який диван та спокій до наступного ранку.
— За що ти мене ображаєш? Не штовхай мене… Боляче… — тихий голос долинав прямо з-за сусідських дверей.
Стовідсоткова чутність — це плата за життя у старому будинку. Наталя чудово знала всіх сусідів на сходовому майданчику. І там, за дверима тридцять другої квартири, звідки чулися жалібні стогін, жила бабуся Даша.
Зовсім недавно вона була досить спритною старенькою, яка жваво бігала на базар, в’язала шарфики і до блиску натирала сходинки та плінтуси у під’їзді. Наталя переїхала до цього району кілька років тому.
Зелений, тихий, звичайнісінький спальний район, де всі сусіди знали одне одного в обличчя. Спочатку це здається дивним, а потім звикаєш.
Тоді ще в тітки Даші був чоловік. Тихий, добрий дідок, який любив дітей, але через стан здоров’я практично не виходив із дому.
Жили вони з Дашею мирно і ніколи не сварилися. Та й що у такому віці людям ділити? Живі – і добре.
Тітка Даша Наталії подобалася. Вона була не з тих стареньких, які люблять пліткувати і пхати носа в чуже життя.
Син її жив десь далеко. Розповідала сусідка про нього мало, але всі знали, що вона на нього дуже чекає. Завжди чекає.
А потім чоловіка не стало так само тихо, як і жив. І залишилася тітка Даша одна.
Вона не скаржилася, продовжувала ходити на базар і мити підлогу у під’їзді у свою і не в свою чергу. От тільки почала якось згасати.
Так буває, коли людина залишається сама. Самотність взагалі підступна. І всі сусіди знали, що тітка Даша чекає на сина.
Іноді до неї у гості навідувалася племінниця, але надовго не затримувалася. Кому цікаво витрачати час на людей похилого віку.
Може, й стосунки у неї з Дашею були не дуже, ніхто про це не знав. Тітка Даша не була бовтанкою.
А останнім часом Наташа зауважила, що у квартирі за стіною стало якось незвично галасливо. Часто був чути голос жінки, грубий і голосний.
Жінка, не замовкаючи, розмовляла з кимось телефоном чи скайпом. Відбувалося це зазвичай вранці, або просто вранці Наталка помічала ці розмови, оскільки весь день та частину вечора проводила на роботі.
— Добре, що у тітки Даші хтось із родичів живе, — одного разу поділилася своїми спостереженнями Наталка із чоловіком. — Погано людині самій бути. А це, мабуть, племінниця. Ось тільки як вони не схожі з тіткою Дашею. Та тиха, а ця бовтанка, тільки її й чути, голос не вщухає.
Чоловік кивнув: і справді добре.
На цьому все закінчилося. Навіщо лізти у чуже життя? Простим людям та своїх проблем цілком вистачає.
***
— Чого ти мене ображаєш? — простогнала старенька.
— Вставай-вставай, я тебе підніматиму, чи що, — відповів грубий голос.
Наталя завмерла, постаралася прислухатися до того, що відбувається у сусідній квартирі за зачиненими дверима. Вона вперше опинилася в такій ситуації і не знала, як вчинити.
Потім, згодом, питала себе: чому не постукала, не подзвонила, щоб розвіяти всі сумніви? Та тому, що не зважилася порушити чуже приватне життя.
Люди похилого віку часто бувають примхливими, вимагають до себе уваги. А там племінниця одна кров, самі розберуться.
***
Наталя постояла ще хвилину. За дверима все стихло.
Вона увійшла у власну квартиру і поринула в домашній клопіт. Потрібно було до приходу чоловіка встигнути приготувати вечерю, вимити підлогу і дещо випрати.
Все, що сталося на майданчику, витіснилося з голови, і лише неприємний осад у душі нагадував, що щось не так.
Увечері у двері зателефонували.
— Наталю, я ось збираю, щоб нам на під’їзді козирок зробили. Пам’ятаєш, ми вже обговорювали? Так ось, по сімсот гривень із кожної квартири. Не всі, звичайно, здадуть, так я одразу більший розрахунок зробила, щоб потім вдруге не збирати.
Це була тітка Тая. Таку сусідку можна зустріти у будь-якому під’їзді, на ній тримається вся дисципліна та все інформаційне повідомлення.
Як викликати слюсаря, куди виїхала Аня з двадцятої квартири, від кого вийшов молодий хлопець о шостій ранку — вся ця інформація збиралася, прикрашалася і поширювалася саме від тітки Таї.
Тому, недовго думаючи, Наталка поставила питання, яке турбувало її весь вечір.
— А ви не знаєте, тітка Тая, там у Даші племінниця живе… Я чула неприємну розмову, мені здалося, що тітку Дашу там хтось ображав. Я не втрутилася, а зараз шкодую.
Тітку Таю ця інформація зацікавила. Те, що розповіла Наталя, нагадала їй сюжет із детективу, але набагато краще, із реальними героями.
Останнім часом, крім історій про двірника, який погано прибрав сміття, та сусідці, яка збирає горіхи з чужого дерева, нічого більше не відбувалося. І ось справжня драма чи трагедія! У цьому ще треба розібратися.
— Зараз, Наталю, я зайду до них і все дізнаюся. Але це не племінниця, це я точно знаю. Син найняв двох жінок, вони як доглядальниці доглядають за Дашею. Він добре платить. Сам приїхати не може, але грошей не шкодує.
— Гарні доглядальниці! — навіть ахнула Наталя. — Я на власні вуха чула, як тітка Даша казала, що її вдарили. І за це їм ще й платять?
— Я дізнаюся про все, — запевнила тітка Тая, якій уже не терпілося провести власне розслідування і вивести всіх на чисту воду.
***
Наступного дня, повернувшись із роботи, Наталя навіть не встигла переодягнутися. Мабуть, тітка Тая чекала на неї і вже поспішала повідомити важливі новини.
— Я про все дізналася! — ще на порозі сказала вона. — Я вчора ввечері зайшла під приводом провідати Дашу. Вона вже слабка, рідко встає. І ця сидить, доглядальниця така, з губами нафарбованими.
Я ближче до Даші підсіла, і вона мені ледве чутно розповіла: “Та, вона мене вдарила, у мене на нозі та на боці синці”!
А доглядальниця, почувши нашу розмову, відразу виправдовуватися почала, що це Даша сама впала, а вона їй піднятися допомагала. Але мене не проведеш, я сьогодні дізналася номер телефону Віталіка — сина Даші — і вже йому зателефонувала!
— Та ви просто такі звірства розповідаєте, тьотю Таю! — ахнула Наталя. — Та я, якщо треба, можу підтвердити, що чула за дверима.
Кожне слово підтверджу. І це було приблизно о шостій вечора. Можна з’ясувати, чия це була зміна.
Наталці здавалося, що недбалу доглядальницю повинні заарештувати або принаймні вигнати. Але, на її подив, не сталося ні те, ні інше. Доглядальниці продовжували змінювати одна одну, ось тільки за стіною стало значно тихіше, і ніхто вже не вів втомливих діалогів по скайпу.
Наталці було шкода сусідку. Опинитися в такому безпорадному стані в оточенні злих доглядальниць — таки віяло безвихіддю. Наталя здогадувалася, що всі бесіди син Даші вів не з нею особисто, а з жінками, яких він найняв.
Чому він чинив саме так — було відомо лише йому одному. А тітка Даша продовжувала на нього чекати.
Вона вже лягла і зовсім не ходила, навіть по квартирі. Мало їла та чекала, чекала.
— Ну що, Наталю, відмучилась наша Даша, — повідомила тітка Тая Наталі. Що цю звістку принесла саме вона — не викликало в Наташі ніякого подиву. — Ось я збираю під’їздом, хто скільки зможе, на поминки. І ти знаєш! А син приїхав! Я вже швидку викликала, лікарка наша дільнична, Марія Федорівна, біля Даші три години була, ні на крок не відходила.
Даша свідомість втрачала і поверталася, на все сина чекала. А потім, як у кіно, двері відчинилися, і він увійшов. Взяв матір за руку.
Вона навіть очі не змогла розплющити, так ослабла, але відчуло материнське серце, його не обдуриш. Стиснула вона Віталікові руку і дух випустила.
Наталці було сумно. Сусідка була їй, по суті, чужою людиною. А ось її немає — і ніби якась частинка вже безповоротно зникла.
Ховали Дашу тихо. Наталці було цікаво подивитися на людину, яку тітка Даша так любила і так чекала. Повз пройшла невисока людина років тридцяти-сорока з тонкими вусиками.
Квіти в його руках були пов’язані траурною стрічкою. Наталці він не сподобався.
І тільки потім вона зрозуміла, що хотіла йому сказати:
— Що ж ти так довго їхав? Вона на тебе так чекала, так болісно чекала! Потрібно було летіти літаком, бігти, брати попутки, не можна просто жити, ходити на роботу, коли на тебе так чекають!»
Але Наталя нічого не сказала. Вона подумала, що навіть якби їй вистачило рішучості висловити синові всі звинувачення, то душа Даші, яка ще не відлетіла, неодмінно заступилася б за нього: «Нічого, у Віталіка сім’я, робота, а мені що, а почекаю…»
