— Навіть потанцювати нема з ким, – подумав Валерій, ліниво оглядаючи зал місцевого будинку культури. Стало сумно, і захотілося додому. Але не кинеш ось так усе, тим паче роботу, знаючи, що треба потерпіти. Та й батько обіцяв «вирішити» питання про його повернення в місто.
Він із жалем думав, що примудрилося його потрапити сюди після закінчення інституту і розподілу. І лише обіцянка батька, що знайдеться йому гідне місце на одному з міських підприємств, вселяла Валерію надію на «світле» майбутнє.
Він відволікся від невеселих думок, помітивши світлу сукню і тонку талію світловолосої дівчини. Згадав, що одного разу вже бачив її недалеко від своєї контори, здається, вона живе поруч.
Щоб не нудьгувати, підійшов, не поспішаючи, і простягнув руку. – Ходімо, потанцюємо.
— Аня, – сказала вона з усмішкою.
— Валерій.
— А я вас бачила… ще місяць тому бачила.
— Ну так, приїхав за розподілом, – відповів він, вирішивши підтримати нудну розмову.
— І як вам у нас?
— Та нормально.
— Ви з міста?
— Так.
— Розумію, – зі співчуттям сказала вона, – сама курси бухгалтерів закінчила. Коли звідси їхала, сумувала за домом. Ось і ви сумуєте – це помітно.
Валерій з цікавістю подивився на неї. Дівчина, не сказати, щоб красуня з обкладинки журналу, але була досить милою. Валерію вона здалася занадто простою, зрозумілою чи що. Ось у місті серед його знайомих дівчата – вони зовсім інші. І одягнені по-іншому, і тримаються зовсім по-іншому.
— А давай я тебе проводжу, – запропонував він.
Літній вечір уже перекочував у ніч, але було тепло, навіть душно, ніби перед дощем. Вони крокували поруч, і давно перейшли на «ти».
— А на озері вже був? У нас таке озеро гарне, велике, вода чиста, навіть камінчики видно. А ще ліс недалеко…
— Я ще ніде не був…
— Треба обов’язково подивитися, тобі сподобається, і за домом так сумувати не будеш.
Вона говорила так щиро, з такою участю, що неможливо було не піддатися, не відгукнутися. Валерій перейнявся участю Ані до його несправедливого, як він вважав, розподілу. Вона відчувала, що йому тут незвично, може навіть незатишно, і щосили хотіла відволікти його.
— А робота подобається?
— Ну, робота за фахом, – відповів він, – ось, щоправда, деякі персонажі в колективі є, з робітників… таких на місце відразу треба ставити.
— Це хто ж? Може, я знаю…
— Два молодих лоботряси – Гачко і Копитчук.
— Про Гачка не чула, а Копитчука знаю… ти обережніше з ним, він задиристий і мстивий…
— Нічого, впораюся, вони в мене по одній струні ходитимуть…
Спілкувалися Аня і Валерій по-дружньому. Дівчина розповідала про їхній районний центр, а Валерій відчув, що серед його нових знайомих – це було найприємніше, ненав’язливе спілкування.
Суботнього вечора, коли сонце опустилося, Аня вийшла за ворота. Зовсім недалеко світилася вікнами будівля будівельного управління. – Хтось ще працює у вихідний день, – подумала вона. А потім почула голоси – доволі грубі, різкі – здається, там, за парканом хтось з’ясовував стосунки.
Батьківська хата Ані стояла трохи на відшибі, завершуючи вулицю, і, обігнувши паркан їхнього городу, одразу опиняєшся на пустирі.
Згадавши, що батька ще немає вдома, і скоро має під’їхати, вона пішла на голоси, подумавши, може, батько з кимось сперечається.
Але завернувши за ріг, упізнала в одному з молодих чоловіків Валерія. І ще двоє, один із яких той самий Копитчук, нахраписто наступали на хлопця, з’ясовуючи стосунки.
— Зелений ти ще, щоб мені вказувати, думаєш начальником поставили, то будеш тикати мені й премію урізати…
— Рот затули, навчися спочатку розмовляти, – різко відповів Валерій, – неук сільський…
— Що ти сказав? Гей, ти, професор! – Копитчук штовхнув Валерія, і другий хлопець теж його штовхнув. Валерій відповів ударом, але тут же обидва почали завдавати стусанів у відповідь.
— Гей, ви припиніть, а то сусідів покличу! – Крикнула Аня.
Помітивши дівчину, не відреагували і продовжували тіснити Валерія до паркану.
— Залиште його! Негайно залиште! Ви що ж – двоє на одного?!
— Йди звідси, а то й тобі дістанеться! – Відповів Копитчук.
— Та що ж це таке?! – Вона озирнулася – поблизу нікого не було. Побігла додому, сподіваючись застати батька і попросити допомоги. Але батьків ще не прийшли, сусідів теж не було видно. Вона відчинила комору, відсмикнула старий батьківський кожух і зняла з цвяха рушницю.
— Відійдіть від нього, а то я вам зараз задам! – На її голос навіть не повернулися, і поваливши Валерія, стали штовхати ногами.
І тоді дев’ятнадцятирічна Аня випустила кулю в повітря. І тільки тепер нападники поглянули на неї, і на їхніх обличчях з’явився переляк.
Аня опустила рушницю, спрямувавши її на чоловіків. – Відійдіть від нього, інакше друга куля дістанеться тобі, Копитчук.
Спотикаючись, вони відійшли, киваючи і не кажучи ні слова – побачити тендітну дівчину з мисливською рушницею не очікував ніхто.
— Ой, Боже, вбивають! – На всю округу пролунав крик Євдокії Забродько – вона якраз вела додому загублене теля.
Чоловіки, обертаючись, відійшли, а потім побігли, залишивши Валерія на траві.
— Що вони з тобою зробили? – вона підбігла, і допомогла піднятися.
— Та нічого, заживе… сам нарвався, не треба було мені з ними зв’язуватися, зовсім не час…
— Ходімо до нас, вмиєшся.
— Ні-ні, я в гуртожиток піду.
— Ну, підемо, хоч рани оброблю!
— Я казав: ні! – Валерій відповів різко, зі злістю. У цей момент його дратувало все: і цей районний центр, і будівельне управління, і саме будівництво, і навіть турботлива Аня.
* * *
Слідчий Костянтин Карпенко, ще молодий і, як вважали, недосвідчений, поглядав на Ганну Самойленко, яка сиділа перед ним із нещасним виглядом. Вона була розгублена і, здається, до кінця не розуміла, за що її хочуть притягнути.
— Я ж нічого не зробила, – виправдовувалася вона.
— Стріляли?
— Стріляла.
— Рушниця ваша?
— Наша. Тобто, ні, це татова рушниця, він раніше полював.
— На вас заяву написали – громадянин Геннадій Гачко і Василь Копитчук.
— За що? Я нічого не зробила.
— Стріляли.
— Так я в повітря, щоб Валеру залишили…
— А вони стверджують, що цілилися в них, з першого разу не влучили, а потім на мушці обох тримали… так Ганна Петрівна?
— Ні, не так. Я один раз у повітря, а потім налякала і вони пішли…
—А ось громадянка Євдокія Забродько стверджує, що ви хлопців мало не пристрелили, вона сама бачила…
— Неправда, я тільки за людину заступилася. Нікого поруч не було, довелося таким способом відігнати, інакше забили б…
— Кого забили?
— Валерія.
—Розмовляв я з Валерієм Струцьким, каже, ніякого інциденту не було, просто різко поспілкувалися.
— Як це не було? – дівчина зблідла. – Вони ж буцали його… я ще кричала їм…
Карпенко зітхнув. – Ось що є, то є на сьогоднішній день. Не пощастило вам, не треба зопалу за зброю хапатися, тим паче, якщо вона вам не належить.
Удома Анюту зустріли засмучені батьки. – Це ти все! Казала, здай її, чого вона бовтається в коморі, – плакала Любов Олексіївна.
— Нюто (вдома її називали Нютою), коли ти зарядити тільки встигла? – запитав батько.
— Встигла, – розплакавшись, відповіла Аня.
— Гаразд, не плач, не посадять тебе, – сказав Петро, – нехай мене притягають, я відповідальний, моя рушниця, не догледів.
* * *
Карпенко уже півгодини сидів у кабінеті начальника районної міліції. Сам Микола Миколайович намагався «витрясти» з молодого слідчого результат розгляду.
— Ну, що там наш стрілець? Раз заява є, свідки є, чого тобі ще треба? Вони ж не вривалися до них у будинок, щоб гатити у відповідь. Тим більше, громадянка Забродько підтверджує, що постріл був, і цілилася в них.
— Справа начебто зрозуміла, але не так усе просто. Ці двоє напали на Струцького з будуправління…
— А де його заява? Немає заяви! Тож не вигадуй тут… няньчишся з ними…
— Не хочеться дівчині біографію псувати. А крім того, дивіться, Струцький не заявив, бо не хоче уваги до себе привертати, він скоро виїжджає, йому батько в місті місце знайшов, і він, хоч і молодий фахівець за розподілом, але якнайшвидше хоче виїхати. І ця історія на новому місці йому не потрібна, тому він і промовчав, сказав лише, що посперечалися, а наслідків не було.
— Ну, а як же свідок?
— А Євдокія Забродько сказала так, бо Василь Копитчук її рідний племінник. Зрозуміло, що своя сорочка ближче до тіла, до того ж рушниця в руках дівчини підштовхнула її на думку, що Аня напала на них. Тож не винна вона.
— Це що виходить, три молодих бика побилися, а дівчина крайньою залишилася? – дивувався Микола Миколайович
— Виходить так. Миколо Миколайовичу, дайте мені ще хоча б кілька днів, – попросив Карпенко.
— Добу!
Карпенко вийшов із кабінету задоволений. Доба – це зовсім мало, але це додатковий час, якого йому не вистачало.
* * *
— Валерію, а все-таки, чому заяву не написали на Копитчука і Гачко? Адже вони напали на вас.
— Ми просто поговорили і розійшлися. Не було нічого, не було ніякої бійки, тож ви мене в цю справу не вплутуйте.
— А доведеться вплутатися. Адже я знаю причину: їдете ви, без відпрацювання їдете. Не знаю точно, хто за вас просив, крім вашого батька, але причина саме в цьому.
Струцький усміхнувся. – Звідки вам це може бути відомо?
— Свої джерела. Але це гаразд. Дівчинка за вас заступилася, а на неї заяву написали. Ваші кривдники написали.
— За що?
— За рушницю, за свій страх, бігли до самого будинку, підошви стерли… виходить, ви мовчите, а людина постраждає. Ну, що, будемо заяву писати?
Валерій згадав, що батько домовився з місцем роботи і просив виїхати тихо і без ексцесів. І нинішня ситуація пригнічувала його.
— Ну, ви ж доросла, освічена людина, – сказав Карпенко, – невже не розумієте, якщо притягнуть за заявою Анну Самойленко, то ваше прізвище однаково фігуруватиме, це має бути зрозуміло.
— Добре, напишу заяву, – погодився Струцький, – але якщо можна, то якось би домовитися.
Карпенко кивнув: – Спробуємо.
* * *
Василь Копитчук возився з машиною, що залишилася від батька. Це були старенькі “жигулі”, але ще на ходу. Схилившись над капотом, не помітив Карпенка, який підійшов.
— Стартер треба міняти, – сказав слідчий.
Василь сіпнувся, не очікував побачити слідчого біля свого будинку.
— І свічки перевір, – порадив він. Цього разу чоловік був у цивільному.
— Ну, ви товариш слідчий чогось раптом не в формі.
— Громадянин – якщо вже на те пішло, – поправив Карпенко, – товариші не тут. – Він кивнув на лавку: – Присядемо?
— Ну, присісти можна, аби тільки не сидіти.
—Ось що виходить, Василю, побив ти Струцького… відповідати доведеться.
— Взагалі не билися, тільки поговорили, та він і сам, начебто, не ображений, – спокійно відповів Копитчук.
— Дуже навіть ображений. Тож справа така: ви на Анну Самойленко заяву подали, тож май на увазі, розслідування буде, тож і вам відповідати доведеться.
— Нормально виходить! Вона нас мало не пристрелила, а нам відповідати.
— Копитчук, самі ж розумієте: вона вас злякала, щоб від Струцького відстали. А ви з Гачко пробачити цього не можете. До того ж подобалася вам ця дівчина, ви навіть залицятися намагалися, але отримали відмову… то може це помста?
— Та яка помста? Провчити хотіли, щоб не козиряла рушницею…
— Ну, то може подумати добре? – запитав слідчій.
— Зрозумів я. Заберемо заяву. Хоча в мене ж свідок є…
— Так-так, ваша рідна тітонька Євдокія Карпівна Забродько. Розмовляв я з нею. Вона толком нічого і не бачила, тільки постріл чула.
Копитчук усміхнувся, скрививши губи. – Але ж Анька нас ледве не пристрелила, вона ж у нас стріляла… прикриваєш чи що її?
— Якби вона хотіла, то точно влучила б. Самойленко – найкраща на районних змаганнях зі стрільби з самої школи. Не спортсменка, але розумна. І ти це знаєш.
— Гаразд, зрозумів я. Отже, Валерка відступився… пошкодував, значить.
— Копитчук, ну навіщо тобі це треба? – запитав Карпенко якось по-свійськи.
— Сказав же: заберу заяву!
* * *
Петро Самойленко не випускав руку Карпенка, емоційно тряс її на знак подяки. – Спасибі, дорогий чоловіче, спасибі, а то ж усіх собак на нас повісили, чутки розповзлися. А рушницю я здам, навіщо вона мені – давно не полюю.
Аня стояла в дверях, не наважуючись пройти. – Спасибі вам! – сказала вона, почервонівши.
Соромно було опинитися в такій ситуації і навіть страшно. І хотілося віддячити Карпенку, якого до цієї події не знала. А він і сам зніяковів, не почуваючись героєм. – Нема за що, – сказав він.
Багато слів хотіла сказати Нюта цій людині, але не наважилася. Через свою сором’язливість подумала, що не так зрозуміє.
* * *
Валерій Струцький незабаром поїхав, і в управлінні попрощалися з ним без жалю, віддавши всі документи з легкістю.
А Костянтин Сергійович Карпенко, упорядкувавши справи, з’явився до Миколи Миколайовича з проханням. – Миколо Миколайовичу, йду від вас, звільняюся з органів, тож відпустіть мене…
— Це як зрозуміти? – Єгоров був здивований. – Ти що, образився?
— Ні-ні, які образи? Просто не моє це, я вже місяць як вирішив, але затримався через ту справу з рушницею.
— Ну, ти мене приголомшив, Костя, я вже порадів, що в мене такий слідчий в’їдливий, до всього докопується, а він лижі нагострив… у тебе ж батько…
— Так, батько все життя в міліції, ось і я спробував, але, відчуваю, не моє, мені техніка більше подобається.
— Слухай, вийди і добре подумай.
– Я завтра прийду з тим самим проханням, – сказав Карпенко.
І прийшов через добу знову, і переконав Єгорова відпустити його.
* * *
З настанням осені Петро Самойленко вирішив підготувати машину до зими. – До майстрів треба заїхати на станцію, – повідомив він Анюті, вона якраз поруч сиділа. – Почекаєш?
— Татку, ну, звісно, почекаю, ти тільки мене потім у центрі висади, я в універсам зайду.
— Йде!
Вони під’їхали до станції техобслуговування, і, посигналивши, Петро вийшов із машини.
Невисокий хлопчина вийшов назустріч, витираючи руки.
— Мати чесна! – Ахнув Петро. – Так це Костянтин Сергійович! Як же ви тут?
А він упізнав його й усміхався. – Можна без по батькові. Пішов я з міліції, ось моя робота тепер, подобається мені тут. – Він кивнув на машину: – Барахлить?
— Є трохи, до зими треба підготувати.
— Заїжджайте!
Аня вийшла з машини й привіталася. А він зніяковів. Доросла людина, а раптом зніяковів перед дев’ятнадцятирічною дівчиною. Зніяковів і зрадів. Адже сам тоді хотів поговорити з нею, але не наважився. Не та ситуація була.
Петро Самойленко, поки Карпенко дивився машину, швидко зметикував, і сказав дочці: – Ти побудь тут, а я збігаю до магазину.
І він поквапився до магазину запчастин, і затримався там на годину.
— Аню, та не хвилюйся, зараз прийде, – сказав Костя, – он лавка.
— Я краще сходжу за ним, – вирішила дівчина.
І він узяв її за руку. – Не треба, може, розговорився з мужиками, напевно, знайомого зустрів. І вони стояли поруч хвилини дві, а він усе не відпускав її руку.
— Доставила я вам клопоту з цією рушницею, – сказала вона винувато.
— Ніяких клопотів. І взагалі, з такою як ти я б пішов у розвідку.
* * *
Нюта і Костя одружилися навесні. Весілля було в місцевій їдальні, і гостей зібралося досить багато. Повеселілий Петро Самойленко, підморгнувши дружині, з гордістю заявив: – Це ж я додумався їх тоді залишити, хоч і не знав, що Костя на станції працює. Але ж здогадався, ось як відчував.
— Петрику, годі, чули ми вже, що це твоя заслуга, – шепнула дружина.
— Ні, ти подивися, яка пара, – не вгамовувався Петро, – ось же… рушниця… оце справи… коли треба вистрілила…
— Дивись, твій батько щось розповідає і дуже задоволений, – зауважив Костя, поправивши краватку.
— Це він розповідає, як мене в майстерні залишив, – відповіла Аня, – усім каже, що це його заслуга.
— Гаразд, нехай так думає, – відповів Костя. І відразу пролунало – Гірко!
