Євген Всеволодович — сорокарічний технолог, пішов від дружини. Залишив квартиру, майно, забрав тільки старого жигуля, яке дісталося від батька. У нього й завантажив чемодан із особистими речами. Розділом займатися не захотів: — Донька росте, хай їй усе лишиться.
З дружиною вони давно не могли порозумітися, останнім часом він чув від неї лише два слова: «Дай грошей». Євген віддавав зарплату, премії, тринадцяту зарплату, а грошей дружині чомусь не вистачало. Зобов’язався аліменти щомісяця платити і, крім цього, дочці допомагати.
Спочатку жив у друга, потім дали кімнату в гуртожитку, і як цінного фахівця, поставили на чергу в отриманні житла. Було це у 80-ті роки — за радянських часів квартири давали безкоштовно. Євгеній два роки прожив у гуртожитку, поки підприємство будувало дев’ятиповерхівку. А потім його запросили до профкомітету:
— Євгене Всеволодовичу, — звернувся голова профкому, — ви один живете, вам належить однокімнатна квартира, але є можливість дати вам двокімнатну, щоправда, невелику. Ви у нас висококласний фахівець, цінний працівник, тож отримуйте ключі від двокімнатної квартири.
Євген навіть розгубився: — Дякую, звичайно, радий, що тепер буду зі своїм житлом.
Через місяць Євген зібрав свої речі, серед яких найбільше було технічної літератури, і, сів у той самий жигуль, поїхав на нову квартиру. Ліфт ще не працював, тому Євген піднявся на п’ятий поверх пішки, з хвилюванням підійшов до квартири номер сімдесят два, дістав ключ і засунув його в замкову щілину.
— Що таке, — здивувався Євген, — не підходить ключ.
І тут він почув якийсь шепіт за дверима. Євген став стукати, вимагаючи відкрити, але у відповідь – тиша. Тоді він спустився, знайшов слюсаря і вони відчинили двері. Євген побачив, що у квартирі живуть, речі ще не були розставлені, стояли абияк. У передпокої його зустріла жінка і злякано подивилася на двох чоловіків.
— Не з’їду і виселити права не маєте, діти в мене, — сказала вона.
Євген помітив двох хлопчиків років семи та восьми, теж з переляком, спостерігали за тим, що відбувається. Він спробував пояснити, що це його квартира, що ордер має, а вона вселилася незаконно.
— Ну, спробуй, вижени мене з дітьми на вулицю, — у розпачі кричала жінка, — на мороз викинь мене.
Євген пішов. У профкомі все докладно розповів. Незабаром підтвердилося, що жінка — вдова, чоловік загинув, мала аварійне житло — старий барак, у якому залишилося кілька пияк, та вона з дітьми. Барак взимку промерзав, скільки його не топи.
Жінка (кликали її Люба) оббивала пороги міської адміністрації, — давно стояла на міській черзі, але її постійно відсували. І ось, не витримавши, заселилася до нового будинку.
— Виселятимемо, — твердо сказав голова профкому, — подавати на неї в суд і виселяти. Це займе якийсь час, тож доведеться потерпіти.
— А чи не можна вирішити це питання мирним шляхом, — запропонував Євген, — може, поговорити з нею.
— Поговори, якщо вона тебе почує, — знизав плечима голова профкому, — але навряд чи допоможе, — ці матусі з дітьми, як божевільні поводяться, — закон не поважають.
Євген знову вирушив на свою квартиру, сподіваючись обдурити жінку. Їй якраз лагодили зламаний замок.
— Давайте поговоримо по-доброму, — запропонував Євген, — зрозумійте, що ви зайняли чужу квартиру, закон не на вашому боці.
— А ти вважаєш, що тобі справедливо цю квартиру дали?
— Звісно, справедливо, я двадцять років на підприємстві працюю, ось у мене й ордер є.
— А в мене діти, і я не збираюся з ними у дірявому бараку замерзати.
— Я все розумію, але чому саме моя квартира і саме у цьому будинку?
— А ось так вийшло, що твою зайняла. А тобі ще одну дадуть, коли ти такий розумний на заводі.
Євген пішов ні з чим. А тим часом справі про виселення громадянки дали хід справі. До неї вже навідувалися відповідні органи, попереджали, дали час, щоби з’їхала з квартири.
Євген, дізнавшись, що жінку просто виселять на мороз і їй нічого не залишиться, як повернутися в холодний барак, знову пішов на свою квартиру. Любу він застав у пригніченому стані, очі були заплакані, хлопці злякано тулилися до матері.
— Вам доведеться з’їхати хоча б тому, що кімната в гуртожитку вже не належить мені, і жити мені нема де.
Жінка важко зітхнула і присіла на стілець.
— Скажіть, чому місто вам житло не дає, ви ж стоїте на черзі, — поцікавився Євген.
— Ходила, багато разів ходила, — почала розповідати Люба, — але там такий начальник сидить мордатий і зухвалий, відфутболює мене щоразу, каже: «Чекайте».
— Ану поїхали, — запропонував Євген.
Жінка послухалася, і вони приїхали до міської адміністрації. Зазвичай несміливий, і навіть сором’язливий, Євген раптом відчув у собі невідому силу, нагадував секретарці про свій візит і майже увірвався до кабінету разом із Любою.
— У жінки черга на квартиру підійшла, а ви її відсуваєте. Може комісію створити та перевірити, як черга рухається?
Начальник пом’якшав, посміхнувся і почав пояснювати, що черга у громадянки вже на підході, залишилося лише два місяці, до весни отримає двокімнатну квартиру в новому будинку. Євген навіть подивився документи, в яких зафіксовано чергу Люби, вулицю та будинок, в якому вона житиме.
— Якщо не дадуть їй квартири в тому будинку, влаштую вам перевірку, — сказав на прощання Євген.
Повернувшись у квартиру, Люба почала збирати речі: — Повернуся до барака, ви й так для нас багато зробили, — несподівано заявила Люба, — вже два місяці якось потерпимо.
— Ось що, — запропонував Євген, — займайте зал, а я – спальню, решта спільна. Як добудують ваш будинок, тоді і з’їдете. І не бійтеся мене, живіть як квартирантка, з однією лише умовою, що грошей я з вас не візьму.
Люба так була здивована, що навіть розплакалася. Євген на роботі над новим проектом працював, додому пізно повертався. І завжди на кухні на нього чекала вечеря.
А вранці рано Люба готувала дітям та Євгенові сніданок. Він намагався грошей їй дати, але вона відмовилася: «Хоч би так вам віддячити», — казала йому.
Якось увечері у двері зателефонували. На порозі стояла колишня дружина, котра не цікавилася чоловіком уже третій рік.
— Недарма люди кажуть, що приживалку прийняв, — сказала вона з порога.
Хотіла ще щось сказати, але Євген під лікоть вивів її з квартири і, дізнавшись, що іншої причини для її візиту немає, запропонував повернутися додому. Люба захвилювалася, стало їй ніяково від візиту колишньої дружини, але Євген заспокоїв, сказавши, що у дружини та доньки чудова двокімнатна квартира.
Навесні Любі дали нарешті квартиру в новому будинку. Євген допоміг їй переїхати. Зі сльозами на очах вона прощалася зі своїм лицарем:
— Дякую вам, Євгене Всеволодовичу, за вашу допомогу, за серце добре, за те, що є на білому світі така людина як ви.
Поки Люба облаштовувалась у власній квартирі, з Євгеном сталося нещастя: зламав ногу. Так серйозно, що в лікарню поклали.
До нього приходили колеги, донька відвідувала. А потім прийшла Люба, соромлячись, присіла на табурет, смикаючи в руках хустинку.
— Поїсти вам принесла, картоплю з котлетами, салат, — вона почала діставати з сумки їжу.
Євген узяв її за руку:
— Два місяці під одним дахом жили, а разом так і не повечеряли, тож запрошую. Як тільки випишуся, накриваю стіл і ласкаво прошу до мене в гості.
Євген із Любою одружилися, хлопчаки знайшли хорошого батька, а Люба — надійного чоловіка. За рік з’явився ще один хлопчик, обидві квартири вдалося обміняти на чотирикімнатну. Євген Всеволодович з радістю повертався щовечора додому, де на нього чекали діти та кохана дружина, і всім було затишно під спільним дахом.
