Наш з Марією батько поїхав кудись на заробітки, і пропав, коли я навчався у п’ятому класі, а сестра – у першому. Точніше, тоді він зник із кінцями. А до цього просто їхав і пропадав на кілька місяців. Одружені вони з матір’ю не були, батько був вільним соколом. Ось і їздив світом то туди, то сюди. Повертався, коли і як хотів, щоправда, завжди з грошима і подарунками. Мати терпіла, бо любила його до безпам’ятства.
— Володенька, ти вже повертайся скоріше. – просила вона.
— Ну, гаразд тобі. Не розводь тут ріки з твоїх соплів та сліз. Чекай із подарунками.
Недбало цілував матір, і зникав. Поки його не було, за нами наглядав татів брат, дядько Коля. Мати, напевно, подобалася йому – він ніколи не говорив про це. Ніколи не приділяв їй особливих знаків уваги. Ми просто завжди могли на нього розраховувати.
— Ну, як ти тут, Таїсіє? – запитував дядько Коля, заходячи до нас. – Як малі?
— Урааа, дядько Коля прийшов! – волав я, і біг до дядька обійматися.
— Здоров, Денисе. – Микола коротко притискав мене до себе.
Як на мене, так краще б він був моїм батьком. У вихідні дядько Коля возив нас із Марією гуляти, поки мама відпочивала. Іноді вона вибиралася з нами. А іноді воліла посидіти вдома, подумати про свою нелегку жіночу долю.
Коли я підріс, дядько Коля приніс додому гімнастичну стінку і встановив у коридорі. Батька на той час удома не було майже півроку. Я допомагав прикручувати снаряди. Марія стояла осторонь і спостерігала за тим, як вправно дядько прилаштовує турнік, канат і кільця.
— Дядьку Миколо, а чого ти не одружуєшся? Ти он який рукатий. Тебе будь-яка з твоїми золотими руками відірве. – прокоментувала Марійка, не по-дитячому мудра жіночою мудрістю.
Жіноча мудрість нітрохи ґрунтувалася на підслуханих розмовах матері з подругами.
— Не подобається мені ніхто, Маріє. Сподобається – одружуся.
— А дітей тобі своїх не хочеться, чи що?
Марійка смішно розвела руки. Дядя Коля відклав інструменти і серйозно сказав:
— Мені поки що вас вистачає. А ти чого, збутися мене намагаєшся? – примружився він.
Марійка не була дурепою.
— Я?! – широко розплющила вона очі. – Та що ти, дядьку Коль. Я тобі завжди рада.
Увечері я запитав у сестри:
— Ти чого чіпляєшся до нього? Ще образиться і ходити перестане.
— А татко подарунки привозить… – мрійливо сказала сестричка. – Скоро вже приїде, напевно.
— Ой дурна ти. Купили тебе за подарунки. Та ти знаєш, скільки ці снаряди коштують, які він нам приніс?
— А мені вони нащо? Я суконь хочу і ляльок. Я ж не мавпа, по твоїх турніках лазити.
Марійка цього разу батька чекала марно. Він не приїхав. Одного разу дядько Коля прийшов до нас і замкнувся з мамою в кухні. Щось їй втовкмачував, а мама гірко плакала.
— Таю, не реви. Я вас не кину. Ну, ти ж його знаєш… йому подавай, де посолодше, та помʼякіше.
Мама завила в голос. Прямо ось так «Ой-ой-ой-ой-ой-ой», після чого ще довго гірко ридала.
Дядя Коля приходив до нас, як раніше. Допомогти, полагодити, погуляти з дітьми. Одного разу наважився. Поговорив із мамою про свої почуття. Я з чистою совістю підслуховував.
— Коль, та не потрібна я тобі! Ти он який мужик хороший. Щастя ти заслуговуєш. Справжнього щастя.
— Ну, мені, мабуть, видніше, хто мені потрібен. – вперто сказав дядько Коля.
— А якщо він повернеться?
Коля нічого не відповідав.
— Я його все одно чекати буду. Люблю я його, Коля! Не можу нічого вдіяти. Якщо ти впевнений, що потрібна тобі така. Без почуттів.
Я навшпиньки відійшов від дверей. Мати я готовий був убити. Треба ж, дурепа яка! Знайшла кого любити й чекати. Тьху.
Стали жити. Марія, та була вся в батька. Де годують, там і лащиться. Чи міг я звинувачувати її? Вона вже теж, здається, зрозуміла, що чекати батька з подарунками немає сенсу. А дядько Коля старався. Працював на нашу велику родину. Мама подарувала йому сина, Вадима. Щастю дядька Колі не було ні кінця, ні краю. Вони розписалися з матір’ю, і все почало входити в колію.
Я закінчив школу без трійок, і мав пройти в інститут на бюджет. Мати сяяла, як самовар.
— У нас у родині вчений буде, представ тільки Миколко?
— Дай Боже.
— Та перестаньте ви! Який учений. – червонів і відмахувався я. – Налийте мені он краще ігристого. Спробувати.
— Ой, а то ти не пробував. – фиркала Марія, а я зробив їй страшні очі.
Вадик безглуздо лазив по всіх нас, намагаючись залізти на стіл і зруйнувати його. Коля схопив його і посадив до себе на коліна.
— Ану, синку, поводься добре. Ти ж уже не грудний!
Вадик негайно схопив зі столу ложку, приклав до носа і скосив очі, дуріючи. Усі розреготалися.
— У двері чи що дзвонять? – нагострила вуха Марія.
Мати відчинила і позадкувала в кімнату. У дверному отворі намалювався батько. Повисла тиша. Він озирнувся і сказав:
— А чого ви? Гуляйте далі.
Ми мовчали. Вадик сповз із дядька Колі й пішов у бік нового дядечка. Батько не звернув на нього жодної уваги, а мати схопила Вадика на руки і закрилася ним, як щитом. Дядя Коля встав і похитнувся.
— Куди? – запитала мати не своїм голосом.
— Я… подихати мені треба.
І вийшов, акуратно відсунувши брата плечем. Я встав і зібрався йти за ним. А Марійка за мною.
— Доню, подивися, які я тобі сукні модні привіз. – запропонував батько.
На мій подив, Марійка на нього навіть не глянула. Вона наздогнала мене в коридорі і зашепотіла на вухо.
— Давай, я за ним піду. А ти краще послухай, що тут буде.
— Але…
— Ну, Денисе! Ну, у тебе краще виходить підслуховувати!
От же, га… але вона має рацію! Хоч у шпигуни йди.
Марія вибігла за Колею, а я причаївся в коридорі, з жахом думаючи про те, що мати нарешті… дочекалася. Кохання всього свого життя. Що ж тепер буде з нашою сім’єю?
— Тай, ти що? Заміж за Кольку вийшла? – єхидно запитав батько.
Мати мовчала.
— Тая… ну, було й було. Хіба мало, хто там де згрішив. Усе. Я повернувся!
Почулася якась метушня, звук ляпаса і рев наляканого Вадика.
— Ішов би ти, Володю… до біса звідси.
— Таю, та ти чого?
— Усе, я сказала! Іди. Ніхто тебе тут не чекав.
— Брешеш. Я по очах бачу. Очі брехати не стануть.
— Ну, а я все сказала. – відрізала мати.
Батько вийшов за мить, побачив мене в коридорі.
— Підслуховуєш? Ну-ну. Далеко підеш.
Але мені було байдуже, що він про мене думає. Я сунувся в кімнату, думаючи, що мати сидить, побивається. Але вона, заспокоювала Вадима, поправляла зачіску і стіл одночасно. Як Юлій Цезар.
— Уф-ф. Мало свято нам не зіпсував, так? – мати посміхнулася трохи кривувато. – Ну, де там вони всі?
Вадик уже забув про те, що мама лаялася з дядьком. Він, задоволений, що ніхто не заважає, ворушив стілець.
Я вийшов на вулицю. Марія з дядьком Колею сиділи через дорогу в парку. Вона вчепилася в його руку своїми рученятами і поклала голову йому на плече. Ніби боялася, що якщо розчепить руки, дядько кудись подінеться. Я підійшов ззаду, подивився на них. Мені так давно хотілося це сказати. Я обійшов лавочку, подивився в обличчя Миколи загублене обличчя:
— Батьку, досить тут сидіти. Пішли додому. Мама кличе.
У Миколи затремтіли руки. Марійка тут же поклала на них зверху свої долоньки. Відірвала голову, подивилася на нього:
— Правда, пішли, тату?
Ми пішли. Як-не-як, у нас сьогодні було свято. Я закінчив школу.
