— Ну, Ліко, ти дорослою стала. У дванадцять років раніше заміж виходили, – і очі вітчима Олександра, який був напідпитку, заблищали.
Ліка промовчала, але відсунулася на край ліжка, її очі злякано збільшились.
— Ти дуже схожа на свою матір у молодості, така ж гарна, терпляча, – вітчим задумливо закотив очі, немов намагався щось згадати.
— Я не хочу з вами розмовляти, і взагалі мені потрібно йти, – прошепотіла Ліка, але Олександр не зрушив із місця. – Дайте пройти, – Ліка встала і спробувала обійти вітчима.
Він хрипло розсміявся, підморгнув дівчинці та пропустив її.
— За що ти мене так ненавидиш? Що я тобі зробив? – усміхнувся він, зображуючи добродушність.
— Я ж сказала, мені потрібно йти, пустіть. Або я мамі все розповім.
— А що розповіси? Що поганого я зробив? – Олександр розсміявся.
— І мати твоя нічого мені не скаже, вона знаєш, що накоїла по молодості?!
— Ні. Що? – спробувала проскочити Ліка, але не вийшло. Вітчим став перед нею, не пропускаючи в двері.
— Вона в дитинстві тебе…
У цей момент двері смикнулися і Ліка скрикнула, вона й не знала, що двері замкнені.
— Що у вас сталося, Сашенько? – запитала мама Ліки, коли вітчим відімкнув двері.
— Не знаю, зайчику. Вона спочатку поговорити з нею просила по-батьківськи, а потім як завищить, – збрехав Олександр, не моргнувши оком.
Ліка потупилася і мовчала. Гарячі хвилі сорому й ненависті проносилися по тілу дівчинки. Вона відчувала, що вітчим поводиться зовсім не так, як має поводитися батько.
Сьогодні в Ліки були іменини. Дванадцятиріччя. Мати покликала родичів. Щоправда, Ліка і без них би обійшлася, але сім’ю ображати не можна. Вони найрідніші, опора і підтримка – казала мати.
— Ліко, ти що витворяєш?! – мати потихеньку почала заводитися.
— Не лай дівчинку, зайчику, – заявив Олександр. – Перехідний вік. Хіба мало що їй здалося. Гормони вирують.
Мати заспокоїлася і повела гостей із кімнати. Вітчим пішов останнім і похмуро глянув на дівчинку.
Минуло два тижні, перш ніж Ліка розповіла матері про розмову з вітчимом. Олександр на той час став нестерпним. Він використовував будь-який момент, щоб підколоти дівчинку, зачепити її словом, принизити морально. Проводжав до школи і зустрічав звідти, мотивуючи наявністю машини, вільним часом і бажанням допомогти.
Ліці доводилося прогулювати останній урок, щоб не зустрічатися з вітчимом. Класна вже почала ставити незручні запитання, доводилося викручуватися. Так довго тривати не могло, і Ліка зважилася.
— Мам, він мене дістав! – випалила Ліка, залишившись наодинці з матір’ю.
— У сенсі? Хто дістав?
— Він. Олександр. Твій чоловік.
Мати відволіклася від планшета і схопила Ліку за руку.
— А ну кажи, що сталося?
Ліка розповіла мамі про розмову з вітчимом, про його вічні прискіпування і підколки.
— Так… Сашко мав рацію. А ти забрехалась зовсім, Ліко, – процідила мати крізь зуби.
— Мам! Це правда! – Ліку трясло від обурення й образи.
— Ну, звісно. А то я не знаю, що ти проти наших стосунків. Тепер нову байку придумала. Він тобі й слова зайвого ніколи не сказав. Сашко мене попереджав…
— Мамо! Ну чому ти мені не віриш?! – Ліка відчула порожнечу в серці.
Як таке можливо, що рідна мама, найближча й найулюбленіша людина, їй не вірить? Але мати не слухала, а тягла Ліку до кімнати.
— Будеш удома сидіти! Ніякого телефону! Ніяких друзів! Зовсім мізки засмітилися!
— Мам?!
— Не мамкай мені тут. Олександр нас годує, зарплату в дім носить.
Не чоловік, а золото. А ти, погань малолітня, тільки про себе й думаєш.
Мати з силою зачинила двері, клацнув замок. А Ліка тихо завила від відчаю. Що ж робити?
Тієї ж ночі дівчинка втекла з дому. Вислизнула з вікна квартири, яка, на щастя, була на першому поверсі. Ховатися в подруг було не можна – дорослі її б здали. Але одна ідея сиділа в голові – попросити допомоги у бабусі яка прославилася тим, що була, як всі навколо говорили, відьмою.
Баба Надія жила за парком, у приватному секторі. Ліка чула розмови старшокласниць, які ходили до бабки за приворотним зіллям. А Ліці, навпаки, потрібне зілля відворотне. Хоч би не відмовила. Із собою дівчинка взяла всі свої невеликі накопичення і сподівалася, що цього вистачить.
Бабця Надія зустріла Ліку на порозі, наче чекала.
— А хоч би й чекала, – прошамкала баба, висякалася і жестом запросила гостю до хати.
— Добридень, – промовила Ліка. – А можна у вас відворотне зілля замовити.
— А чому ж ні. Тільки тобі не відворотне потрібно, а інше. Ну вже я тобі зроблю, яке потрібно.
— Дякую, – Ліка простягнула гроші.
— Залиш собі, дитино. Тобі знадобляться. Ти ж нещасна моя. І вітчим мутний попався. І мати твоя справ по молодості накоїла.
— Яких справ?
— А ти не знаєш? Ну сідай, розповім.
Бабуся збирала якісь склянки, щось нагрівала, переливала і без зупинки говорила. А Ліка поступово усвідомлювала, чому мама так до неї ставиться. Чому вітчим для неї важливіший за рідну доньку.
— Ну ось і готово. У питво підлий або в їжу. Але дивись, щоб мати не спробувала.
— Спасибі вам величезне, – Ліка схопила темний флакончик і поспішила додому. Потрібно повернутися до світанку.
Рано вранці Олександр встав і, як зазвичай, налив склянку води з глечика з фільтром. Залпом випив, крякнув і почав виконувати присідання і махи руками.
Мати Ліки прокинулася від задоволеного фиркання свого чоловіка, перевернулася на інший бік і провалилася в хиткий ранковий сон. Через п’ятнадцять хвилин вона встала, але нікого не виявила на кухні. Олександр зник.
— Ліко, ти Сашу не бачила?
— Ні, мам, – Ліка швидко вилила залишки фільтрованої води з зіллям і налила нової. Мати нічого не помітила.
— Та куди ж він подівся? Щойно тут ходив.
Олександр не з’явився ні цього дня, ні через тиждень, ні через місяць. Мати Ліки обдзвонила всі лікарні, знайомих, дальню рідню чоловіка, але безрезультатно. Заяву в поліції прийняли, але вирішили, що чоловік сам захотів піти від обридлої дружини.
Ліці було трохи не по собі від того, що відбувається. Мати багато плакала, голосила, носила траур і намагалася змусити Ліку теж ходити в чорному. Дівчинка навідріз відмовилася.
Ліка не могла пробачити, що мати кинула її як тільки та зʼявилася на світ. А потім знайшла й удочерила під тиском сім’ї. Хіба можна пробачити таку зраду?
Ось про що хотів розповісти вітчим, і про що розповіла бабця Надія.
Ліці було гірко і прикро, що матері вона не потрібна. Її мамі важливо було вийти заміж, отримати схвалення родичів. А до Ліки їй діла не було. Але життя тривало, і тепер дівчинка теж мала свій секрет.
Раз на тиждень Ліка ходила до міського сміттєзвалища і дивилася на безхатька. Він уже нічим не нагадував Сашка: весь обріс, вкрився брудом, а обличчя набуло безглуздого виразу. Колишній вітчим не пам’ятав Ліку, не пам’ятав її матір, не пам’ятав нічого з минулого життя. Але його очі так само сально блищали, побачивши дівчинку. Тому Ліка вирішила нічого не говорити матері.
І правильно.
Мати зовсім злягла, розболілася і приготувалася йти з життя.
— Ліко, донечко, я тобі хотіла дещо сказати, – шепотіла мати зблідлими губами. – Адже я тебе в залишила як ти зʼявилася.
— Я знаю, мам, – Лікині щоки залив рум’янець.
— Пробач мене, пробач, дівчинко моя! – мамині очі заблищали.
І Ліка теж не стрималася. Потекли сльози, які вона не могла зупинити. А разом із ними виходили всі образи, що давно сиділи в горлі й змушували страждати.
— Я люблю тебе, матусю! – Ліка кинулася до ліжка і притулилася щокою до руки матері. – Ти тільки одужуй!
— Я постараюся, дівчинко моя, – усміхнулася мама.
І жінка, дійсно, швидко пішла на поправку. Так швидко, що скоро вони гуляли вулицями удвох і обговорювали свої жіночі секрети.
Ліка була щаслива.
