Вероніка йшла вулицею, акуратно переставляючи ноги – жінка була при надії, дитина довгоочікувана, та давалась дуже важко. Походи по лікарях вимагали сил, часу і грошей.
— Тітонько, тітонько! – почула Вероніка дитячі голоси. – Вам кошеня не потрібне випадково? Подивіться, яке гарненьке!
Вероніка вирвалася з думок і глянула в бік дівчаток, які її покликали. Біля магазину дві дівчинки тримали в руках коробку. Звідти чулося тихе нявкання.
— Тітонько, він гарний, ну подивіться, будь ласка! – говорила одна.
— Тітонько, ви візьміть кошеня, і вам щастя буде! Кішки щастя в дім приносять! – усміхалася друга дівчинка.
Молода жінка зупинилася, видихнула і подивилася спочатку в коробку – біла грудка відчайдушно нявкала.
А потім перевела погляд на дівчаток. На неї дивився білявий ангел із небесно-синіми очима. Вероніка завмерла…
…Сон, нещодавно вона бачила сон, у якому синьоокий ангел простягав їй кошеня – мовляв, це вам, візьміть. Це ваше щастя!
Вероніка не могла відвести погляд від дівчинки:
— Ангел, ти просто ангел, я бачила тебе… уві сні… і кошеня, точнісінько таке, як це, – вимовила жінка. – Адже це ж була ти?
Дівчинка посміхалася і простягала Вероніці коробку:
— Там, усередині, ваше щастя, а ви – його щастя!
Вероніка притиснула коробку до грудей і, намацавши в кишені якісь гроші, віддала дівчаткам усе, що там було. На їхню відмову взяти гроші вона просто махнула рукою – так треба.
Вдома на неї чекав скандал.
— Ну навіщо, Вероніко, навіщо ти притягла цей блохастий дріб’язок! – чоловік і раніше особливо не вибирав слова, а зараз бризкав слиною і отрутою. – Ну що ти вічно створюєш якісь проблеми? То, ця непотрібна зараз, дитина! Тепер ця тварина! Ти знущаєшся наді мною? – погляд чоловіка був жорстким, жорстоким і злим.
— Валеро, за нашої несумісності ця дитинка немов диво, – прошепотіла Вероніка. – І кошеня, воно таке гарне, маленьке. Ну що, я мала пройти повз?
— Так, Вероніко, тобі варто було пройти повз! – чоловік грюкнув вхідними дверима.
— Мені треба було пройти повз тебе, тоді, сім років тому, – сказала, гладячи кошеня, жінка. – Ти дуже жорстокий. Ти егоїст…
Помивши кошеня, з’ясувавши, що це дівчинка, Вероніка налила малятку молока. Дивлячись, як та жадібно ласує молоко з блюдечка, Вероніка посміхалася, погладжуючи ще в принципі плоский живіт.
— Сніжинка, ти просто сніжинка. Перша сніжинка цієї зими. Сніжка, я буду звати тебе Сніжка…
Вероніка продовжувала ходити по лікарях. Вона бачила, що результати їх засмучують, але напряму їй ніхто нічого не говорив. На всі запитання вони швидко відповідали, що всі подробиці розповість лікар, який її веде.
— Вероніко, я ретельно вивчила всі результати. Мені важко вам це говорити, але я наполягаю на терміновому перериванні. Усі аналізи показують, що дитина не здорова, ба більше, вона проблемна. І виношування вам теж здоров’я не додасть…
Подумайте, я даю вам ще кілька днів на ухвалення рішення. І зі свого боку я обіцяю, що поговорю з професором Марченко. Він подивиться, чи є шанси, і які вони.
Валерій, дізнавшись про вердикт лікаря, не міг приховати посмішку. Він відвертався від дружини, але Вероніка побачила у відображенні дзеркала, що його новини потішили.
Вона була розбита, розчавлена егоїзмом чоловіка. Звичайно, адже йому потрібна вільна, здорова дружина, яка повністю присвячує всі сили йому коханому…
Обіймаючи Сніжинку, Вероніка тихо плакала. А під ранок їй знову снився ангел. Його голос шелестів, немов осіннє листя:
— Ось твоє щастя… ось воно щастя… щастя… щастя…
І снилася білява дівчинка з небесно-синіми очима… Щастя…
… Вердикт професора був однозначним – термінова операція. У кабінеті їх було троє – Вероніка, лікар і жінка, яка сиділа в кутку на стільці.
— Вероніко, ну зрозумійте, будь ласка, ми діємо виключно у ваших інтересах. Професор підтвердив мої побоювання. Давайте, я випишу вам направлення…
— Покажіть мені всі папери, – жінка, яка сиділа на стільці, піднялася і підійшла до столу.
Вона гортала й гортала, читаючи написане, повертаючись до попередніх аркушів.
— Зачекайте, будь ласка, у коридорі, – вона попросила Вероніку вийти.
— Марино Вікторівно, ну до чого зараз ваше втручання? – незадоволено промовила лікарка. – Уже й професор усе підтвердив, терміново треба вживати заходів…
Заходи…
— Палити не підеш? – повернулася до лікаря Марина Вікторівна.
— Ні, вже три місяці, як кинула.
— А я от ніяк…
Марина Вікторівна вийшла в коридор, дістала з кишені пачку, клацнула запальничкою і знову заглибилася в читання аналізів, висновків обстежень.
— Так… ситуація … швах… – вона заплющила очі.
… У Марини перед очима розгорталася її власна трагедія.
***
Там, у далекому 92-му їй сказали, що терміново треба позбутися плода. Негативний резус у неї, позитивний у чоловіка, плюс до всього, з’ясувалося, що її красунчик ще до їхніх стосунків перехворів на «веселу» хворобу.
Її здоров’я на той момент, безперервна блювота, голод, усі були проти цієї дитини. Ні ліків, ні лікарів толком, такий тоді був час, що говорити…
І вийшло все випадково. Їм вистачило одного незахищеного контакту, і ось – треба терміново робити операцію.
Вона розуміла, що цей хлопець зовсім не годиться для сімейного життя. І дитина ця йому не була потрібна. І вживання ним речовин, і ця його перенесена хвороба…
Консиліум радився вже хвилин сорок, коли Марині на вухо шепнув жіночий голос: «Вийди з кабінету».
У коридорі її наздогнала жінка, красива яскрава блондинка в білому халаті. Вона дивилася Марині просто в душу.
— Значить так. Я, в принципі, з ними згодна. Ризик колосальний. Вони тобі цього не скажуть, але дев’яносто п’ять проти п’яти. Тобто п’ять відсотків імовірності появи здорової дитини існують. Наступний цікавий стан вже не дасть тобі цих п’яти відсотків.
— Так, але дев’яносто п’ять проти… – сльози потекли по обличчю Марини.
— П’ять! Є п’ять відсотків! А якщо там здорова дитина?! Ти ж сама собі не пробачиш цього.
— Так, але якщо…
— А ось «якщо» – думатимеш потім. У міру надходження. Вирішуй сама, – блондинка розвернулася і пішла.
Усі місяці, що залишилися, сказати, що їй було страшно, це не сказати нічого. Їй дошкуляли всі – мати, чоловік, свекри. А Марина гладила живіт і шепотіла: «Ти ж моя дівчинка, ти розумна, красива, абсолютно здорова, у тебе все гаразд, все добре. І я люблю тебе».
Марина знову клацнула запальничкою. Так, минуло тридцять років. Її дівчинці вже тридцять. Вона розумна, красива, талановита. Практично здорова.
На той момент, тільки один лікар погодився її прийняти, його не лякали ризики. Він прийняв дівчинку не роздумуючи.
— Ну, матусю, зовнішніх каліцтв немає, дівка красива. Тепер чекай року – буде ясно, чи не позначилося це все на психіці, на мізках. Бажаю добра!
Марина пішла в медицину. Стала першокласним акушером-гінекологом…
… Марина сіла поруч із Веронікою. У двох словах вона розповіла свою історію. Показала фотографії доньки.
— Я тоді прийняла рішення. Чоловік, звісно, злився. Та це й на краще. Зате дівчинка – ми потрапили в ці п’ять відсотків. Але більше я не ризикувала. Я розуміла, що вдруге не пощастить. Вирішити можеш тільки ти сама.
… Вероніка забрала папку з документами і направленням. Вона вийшла на вулицю. Перед очима її були білява дівчинка-ангел, грудка Сніжинка і синьоока блондинка в білому халаті Марина Вікторівна.
— А й нехай він зіллється. Воно й на краще, – вона йшла вулицею, поклавши руку на живіт. А навколо літали перші сніжинки.
… Ця історія сталася зі мною восени 1992 року. Я прийняла рішення. І моїй доньці зараз тридцять років.
Я бажаю вам добра!
