Ольга Петрівна прокинулася рано, ще до світла, не спалося їй.
Згадала, як говорила бабуся, ось мовляв, мріяла по молодості, доживу до старості, ух і висплюся.
Вставати до обіду буду, лягати засвітло, відісплюся за всі роки.
— Ну і що ти думаєш? – повертаючись до Ольги, говорила бабуся, – вийшла на пенсію, я ж після пенсії ще дванадцять років відпрацювала, а як? Треба було Мишкові, батькові твоєму, допомагати, ми його в університеті навчали, теж знаєш, курочку відправ, олію, м’яско, картопельку, та й грошей, він із матір’ю твоєю, якраз одружилися.
Мати ж твоя міська, а міські, вони що ж? Вони, Оленько, їсти не навчені правильно.
Але мати твоя спритна дівка була, швидко всьому навчилася, ось за те й люблю та поважаю її, що ні чоловіка, ні вас, дітей, голодом не тримала.
Пам’ятаю, поїхали з Михайлом, рочків сім йому було, до старшого мого брата, Миколи Володимировича, в гості, в місто. У нас тоді Катерина, тітка твоя, школу вже, вважай, закінчила, ну от ми й думали, може, поживе у дядька, а що? До міста звикне, все ж таки Катруся в місто рвалася.
Я, знаєш, як перла Кольці в місто харчі різні, що ти, я нічого не жаліла, щоб братові допомогти.
А він, тоді на своїй кралі цій одружився, ох ти ж… тож ось ми їх із дідусем твоїм і вигодували.
Я – то що? Я на три роки молодша від нього, при матері в селі залишилася, та не подобається мені це місто, ну його. А він, Микола, у місто подався, от там і одружився. От, годувала я його все життя…
Ну, приїхали ми з Михайликом, з татом твоїм, з приводу Каті поговорити, щоб у них пожила дівчина. Ця, пава його, все хмурилася та мружилася. А я ж, як завжди, курей навезла, м’яса, олії, картоплі, цибулі, сала.
Ну, посадила за стіл, хліб порізала, чуєш, що листок паперу, по два шматочки, суп, ой, Олю… половина картоплі, морквина і цибуля, тьмяний, зате петрушка плаває.
Ми посьорбали, а Михайлик мені шепоче: «мамо, я їсти хочу…» .
Бачу, незручно Миколі, я заметушилася, кажу, мовляв, давайте, я хоч борща домашнього наварю, з ребрами.
Ця вискочила, фир-фир-фир, а що я сказала? Втекла на роботу, А Микола попросив, звари, мовляв, сестро, а ввечері за вечерею і поговоримо.
Пішли вони, я в холодильник, знаєш такий, модний був у них, холодильник, що ти… Михайлик в мене й не бачив такого, питає, мамо, це що. Так от, заглянула я, а там немає нічого, та як же так? А де ж те, що я привезла? Раз на місяць сумки пру, передаю, а куди це все? А де?
Пішла я на балкон, Оля… А воно в кутку все валяється, картопля замерзла, овочі, там же і м’ясо, затухло все. Як я ревіла, мені не шкода продуктів було, мені сил шкода.
Висловила все Миколі, ввечері, вона і не прийшла, я все братові висловила, безсовісний, кажу, мати кожну копійку тобі відправляє, я продукти, та все таке інше, а ви що творите. Ну він, помичав там, щось… Ми переночували і поїхали вранці, вирішила я Катерину ні в яке місто не пускати.
А він приїхав за місяць, тоді ж це суворо було, але він зміг якось залагодити… розійшлися з тією фіфою вони.
Відправив він її, до батьків, а сам на Людмилі ось одружився і дітей вона йому подарувала.
Катерина в них жила доки вчилася, потім уже на завод влаштувалася, кімнату спочатку дали, у комуналці. Ой, приїду, а там, шум, гам, дітвора скаче, радіо кричить, сусід напідпитку на гармошці шпарить.
Я Катю питаю, як так можна жити?
А вона регоче, молодість.
Потім із Єгоркою одружилися, то квартиру дали, а потім діти зʼявилися…
Михайла, батька твого, теж у місто перетягнула, там він на мамці твоїй одружився, там і ви зʼявилися на світ.
І ось, не повіриш, Олю, я весь час мріяла виспатися…
Як зрозуміла, що все, можу не працювати, дід іще твій, сварити почав, мовляв, відпочивай уже, а то раніше потрібного себе замучиш, один без тебе буду, а воно бачиш ти як довелося…
Не хворів, не хворів… Ось тобі, охо-хо, Олько… Про що це я? А, так, усе думала, спатиму.
Ага, ні світ, ні зоря, ніби чорт у ребро тицяє, очі відкриєш і сидиш у ліжку… Ну що робити? Встаю, йду справами займаюся.
Думаю буду терпіти до вечора, спати не буду.
Куди там тільки кури на сідало – починаєш клювати носом… А вранці знову ні світ, ні зоря встаєш.
А то вночі, Олько, підскочу і сиджу, ось думаю, думаю.
Ні не можу заснути. Я вже і всіх собак по селу порахувала, у якому дворі й у кого скільки і хто де живе, ні, не йде сон і все ти тут…
***
Згадала Оля бабусю, сидить, усміхається.
Вона приїхала сюди, в бабусин будиночок, щоб привести думки до ладу, щоб вийти з цих шалених перегонів…
Перегонів за хорошу посаду, за якість роботи, вона відчувала себе так, ніби дивиться у вікно швидкісного поїзда, який мчить, де миготять за вікном не міста і селища, не поля і ліси, а фрагменти її життя.
— Мені потрібна відпустка.
Генеральний подивився на неї з подивом, зараз?
— Ольга Петрівна, ну ви ж розумієте…
— Ні, не розумію, мені потрібна відпустка, терміново.
— Олю, – директор зачинив двері й підійшов до неї, – що сталося? Ну? Може по чарочці…
— От заява, завтра я маю бути у відпустці, у безстроковій.
— Ольго! Ти мене ріжеш без ножа, ти що робиш, Олю? Що сталося, ти можеш сказати?
— Нічого, мені потрібна відпустка…
— Ти це через Генку, чи що? Та перестань, ну в мене теж таке було, це так несерйозно, як то кажуть, сивина в бороду… Нащо йому ця малолітня так тільки, підбадьоритися…
У голові в Ольги забили важкі молоти, бух, бух, бух.
Генеральний, Вадик Семенов і її чоловік, були друзями з дитинства, Ольга розуміла, щось відбувається, але що…
А вона себе звинувачувала, стала менше уваги чоловікові приділяти, що він відсторонився… а воно он що… мабуть, усі в курсі, вся компанія немаленька, а вона…
Розвернулася і пішла в кабінет.
Покликала секретаря, Алла давно працює з нею, вже навіть більше ніж секретар.
— Алло, це правда?
— Так.
— Ти ж навіть не запитала, про що я.
— Я й так зрозуміла.
— Що, так усе запущено?
— Вона ходить, королевою, Ольго Петрівно, це не миттєва примха, розумієте? Вона не мила дівчинка, яку в сауну водять, вона хижачка. Я намагалася, подавала знаки, а ви…
— А я, дурна, – усміхнулася Ольга, – самовпевнена, думала, що в мене все під контролем, дурна гуска.
— Не правда це, ви не така, ви просто любите людину і безмежно їй довіряєте, а вона не оцінила цього, знахабніла.
— Я у відпустку хочу, Алло.
— От і йдіть, а хочете, я теж піду у відпустку і нехай вони пострибають тут…
Ольга посміхнулася.
— Ти ж теж, років п’ять у відпустці не була?
— Ага, мені вже Костя обіцяє медаль із фольги вирізати, це чоловік, – сміється Алла, – а як я вас кину, пам’ятаєте ви мені допомагали скільки, ну вже ні.
Така в нас звичка всім допомагати, подумала Ольга.
— Алло, ти йди у відпустку, так. Пиши заяву, я підпишу, відпускні отримаєш, встигнеш ще… Я оформлю швидко.
— Ні, Ольго Петрівно, я…
— Я теж, у відпустку.
Увечері, вдома, вона була одна, Гена поїхав на риболовлю.
А ми ж давно чужі, думає Ольга, він їздить на риболовлю, ходить у лазню, а я… живу своїм якимось життям.
Ольга набрала синові по відео, вони завжди зідзвонюються вечорами. Артем, весело базікаючи, розповідає про своє студентське життя.
— Мамо, все добре?
— Так, а що має бути погано?
— Ну… ти якась…
— Ні, все добре, синку.
Потім дзвонить донька, ще з нею поговорили, діти дорослі й самостійні, так швидко виросли, Ольга раптом як ніколи відчула свою безмежну самотність, їй раптом, до нестями захотілося туди, в той будиночок, де вона слухала бабусині розповіді, де топилася піч, а сіра кішка Муська, вмивалася, сидячи близько-близько біля дверцят…
І це не через те, що в Гени коханка, про яку всі, крім Ольги знають, ні. Просто, Ольга раптом подумала, що вона живе чужим життям. Півночі прокрутилася, а до ранку в неї визрів план. Покидавши речі в машину, прихопивши ноутбук, Ольга вирушила в дорогу. І ось вона вже скребе, миє, чистить бабусин будиночок.
Увечері, сидячи за столом, вкритим кольоровою клейонкою, дивиться на відмиті вікна, слухаючи завивання вітру, згадує, що бабуся завжди вставляла другі рами на зиму, прокладаючи між ними вату, а на вату вкладала ялинкові іграшки – шишки, годинник, дзвіночки…
Ось і зіскочила Ольга ні світ ні зоря, дуже їй хотілося зайнятися тим, що вона загадала.
Пішла в комору, знайшла притулені до стіни вікна, перетягла їх на кухню, перемила, натерла скло газеткою, та так, що блищало синявою, знайшла вату, поклала між рамами, зверху іграшки, а ще сіль бабуся обов’язково насипала сіль, щоб вікна не плакали.
Почала вставляти вікно, від старості рама трохи розсохлася, але Ольга впоралася.
Помилувалася творінням рук своїх, вставила всі рами, до вечора не відчувала ні рук, ні ніг.
Вранці знову зіскочила, ледь світло.
Полізла в комору, знайшла старе простирадло, дбайливо складене бабусею.
Нарвала однакових смужок, взяла обмилок господарського мила, у миску налила теплої водички, мочила там довгу смужку, розкладала її на столі й натирала милом, потім наклеювала на раму, щільно притискаючи до кута, проводила долонею й раділа…
Ольга з якоюсь упертістю приводила бабусин будинок до ладу. Їй здавалося, що вичищаючи дім, вона чистить і своє життя, позбувається непотрібного.
На п’ятий день подзвонив Гена, він раптом не виявив дружину вдома.
— Оленько, а де мої шкарпетки?
— Це все, що тебе зараз цікавить?
— А що таке? А ти власне де, Олю?
— Я подаю на розлучення, Гено…
— Оль, Олю, а де мої шкарпетки? А ти коли додому? Алло… Оля…
Ольга відключилася, вона дивилася у вікно і тихо плакала, коли? Коли це сталося? Коли вони стали чужими?
Життя Ольги тихенько пливло в неї перед уявним поглядом… А може й не було нічого?
Може, завжди були чужими… Та ні, ні… були були вони щасливі це просто останнім часом.
Ольга витерла очі, встала, пішла шукати по бабусиних мішечках, знайшла різні травички, заварила чай.
Сиділа довго в темряві, потім лягла спати. Вранці встала, розтопила піч, вирішила зварити борщ, за бабусиним рецептом. У двері постукали.
Ольга відчинила двері, на порозі стояв… Гена.
— Я ввійду, Олю?
Ольга посторонилася.
— Будеш борщ?
— Ага.
Вони мовчки їли, потім Ольга мила посуд, а Гена, взявши лопату, пішов чистити сніг.
— Може чаю заваримо, Оль?
— Давай.
Вранці Ольга, одягнувши бабусин фартух, місила тісто на пироги, Гена, почистивши сніг, пішов на подвір’я і почав колоти дрова. Вони так прожили днів п’ять.
— Олю, поїхали додому…
— А він є?
— Хто?
— Наш дім?
— Є… поїхали…
***
Вони змінили місце роботи, разом тепер їздять і на риболовлю, і в село. Ольга більше не женеться за якимись висотами, вона просто живе.
Вони про все поговорили, а про що між собою говорять близькі люди, то нам не треба й знати…
Більше ніяких хижачок, ніякої гонки, просто життя.
