Тамара вирішила піти від чоловіка. А що? Ще не стара, симпатична. А чоловік? Ну зовсім же не цінує її. Не каже, що вона красива, не помічає нову сукню, нову стрижку.
А от Федір Михайлович із сусіднього будинку все це помічає. І при зустрічі скаже завжди:
— Ну, Тамара Іванівна, ну ви сьогодні в цій сукні як зіронька. Навколо вас зараз метелики запурхають, — І ручку їй поцілує. А чоловік мовчить.
Він сумки важкі з картоплею несе і нові шпалери для спальні. І не може в цей час ручку дружині поцілувати. Або під машиною лежить і поспішає відремонтувати її швидше, бо Тамарі до перукаря треба їхати.
Лежить там, одні ноги тільки видно з-під машини, і не може сказати дружині, що сукня на ній сьогодні гарна. Або ось зварить Тамара суп, а чоловік з’їсть цей суп, скоринкою хліба підбере останні крапельки з тарілки і мовчки чай наливає. І чорт його знає, смачно йому було чи ні? Міг би сказати, а він мовчки чай п’є.
А тут квартиру в сусідньому під’їзді почали здавати і Тамара вирішила: — Піду. Не цінує. Мовчить цілими днями. Все чогось біткається, зайнятий завжди. І в театр його не покличеш, він краще вдома телевізор подивиться. Так їй чоловік відповідає.
Меблі в новій квартирі були і Тамара почала речі свої забирати. Не всі відразу, а потихеньку. Прийде ввечері, в сумку свої сукні складе акуратненько і йде.
А назавтра знову прийде, сервіз чайний забере. Чоловік нічого не каже, схуд тільки. — Бери, Тамаро, що потрібно. Може допомогти тобі там треба? — тільки й скаже.
У середині вересня, несподівано, похолодало, і Тамара ввечері, прийшовши з роботи, зайшла у свою колишню квартиру, щоб забрати тепле пальто. Чоловік у кухні картоплю смажив.
А в передпокої, на килимку, згорнувшись у клубок, собачка спить. Худорлявий, усі ребра випирають і шерсть звалялася, брудна. Коли жінка зайшла, собака спробувала встати на тоненькі тремтячі лапки й упала. Тільки худим хвостиком намагався махати.
— Стьопа, що це? Ти де цю нещасну тварину знайшов? — запитує Тамара.
— Та ось, прийшла сьогодні до гаража і не йде. Ноги її від голоду вже не тримають. Так на руках і приніс. Вівсянку ось їй зварив.
— Стьопа, а може помиємо цю бідолаху? Я допоможу. Тепленькою водичкою з милом, акуратненько. І ось вони разом цього песика намили, у рушник закутали, а песик їх усе лизнути намагався своїм язиком теплим: то в ніс лизне, то в щоку.
І вони сміялися й тихенько відмахувалися. А потім собаці дали вівсянку і дивилися, як він їсть. І чоловік запропонував:
— У мене картопля посмажена, хочеш повечеряти? А Тамара погодилася. І вони їли смажену картоплю й обговорювали, як собачку назвати. Степан усілякі смішні клички пропонував і Тамара сміялася.
Але потім вони все-таки її Найдою назвали. А коли вони чай почали пити, Стьопа тістечка з холодильника дістав. Виклав на красиве блюдечко зі словами: — Пригощайся, кохана. Це ж твої улюбені тістечка.
— Люблю такі. А ти що, чекав на мене?
— Чекав. Похолодало ж, а ти без пальта. У тебе ж тільки плащ. Я і чобітки тобі теплі підремонтував, підошву приклеїв, тепер міцно тримається. Ти й чобітки візьми, холодно стало. Бережи себе. Ти що, Тамаро, плачеш?
А на вулиці йшов дощ. І рідкісні перехожі, прикриваючись парасольками, поспішали додому. Тому що вдома на них чекають. І перехожі піднімають очі, відшукуючи своє вікно серед сотні інших і посміхаються, бо бачать там світло.
