— Бабусю, коли я виросту, то зроблю на твоїй дачі ремонт, щоб ти могла тут жити завжди-завжди, як мрієш.
Внучка Юля проводила долонею по китицях непоказних квітів смородини: біло-жовті, із зеленуватим відливом, вони скромно ховалися в листі. Тепла весна пробудила їх раніше, ніж зазвичай, на самому початку травня.
Тамара Львівна сіяла на грядках зелень і моркву. Після слів онуки розігнулася і ніжно подивилася на її білу нехитру голівку.
— Моя ж ти хороша! Не треба мені вже нічого, живи собі й радій, а за мене не хвилюйся, я вже так якось протягну. Головне, щоб у вас усе було гаразд, для мене це найбільше щастя.
— Та перестань ти, бабусю! – розсердилася Юля і не помітила, як випадково відірвала зі смородини одне із суцвіть. Прикро кинула його в траву і притопнула ногою. – Чому ти не хочеш жити для себе? Все тягнеш і тягнеш нас! Ти вже давно нічого нікому не винна!
— Ось станеш ти бабусею…
— Стану! І нікому не дозволю на собі кататися! Я дітей по-іншому виховуватиму, не залюблюватиму їх, а в строгості!
У Юлі затремтіли губи.
— Чого це ти, Юль? Чого?
Тамара Львівна від розгубленості впустила лопату. Юля підбігла до неї, перестрибуючи грядки, і обійняла, і схлипнула:
— Ти вже старенька, бабусю. Я хочу, щоб ти хоч трохи, хоч трішечки встигла побути щасливою, поки… поки… – дівчинка не могла змусити себе вимовити «поки не вміла». – Просто я люблю тебе більше за всіх на світі, бабусю. Більше за маму і вже тим більше більше за цього татка. І брат із сестрою – не потрібні вони мені, крикуни. Вони всі мені так набридли, а з тобою завжди добре…
Юля заплакала. Серце Тамари Львівни здригнулося.
— Юлечко, сонечко, я поки що не збираюся йти з цього життя, з чого ти взяла? Житиму й житиму, твоїх діток ще дочекаюся…
— НЕ ТРЕБА МЕНІ ЦЬОГО!!! Дурна ти, бабусю, яка ж ти дурна!
Юля втекла в будинок. Під враженням від зізнань внучки Тамара Львівна висіяла останні два пакетики насіння. У березні вона майже не їздила до доньки, прихворіла. Аріна стверджувала, що в неї депресія після появи малят і щоб хоч якось себе розвантажити, вона вирішила зійтися з колишнім чоловіком.
Щодня телефонувала матері й запитувала: «Ну що, краще тобі? Краще?» Турбувалася, щоб Тамара Львівна скоріше приїхала до них знову.
Орися божилася, що не пробачить Івана за зраду, але визнавала, що з нового року у фінансовому плані жити стало легше. Іван приносив грошей, купував для малюків одяг і суміші, самовіддано няньчив їх пів дня у свій вихідний, загалом, всіляко загладжував свою провину. Причин, через які зять розлучився з новою коханою, Тамара Львівна не знала, та й не дуже цікавилася. Тільки після того, як вона захворіла і не змогла приїжджати, сім’я знову з’єдналася під одним дахом.
— Між нами нічого немає і не буде. Це тільки заради дітей, поки вони маленькі, – наполягала Аріна.
— Поживемо – побачимо. Не гони вперед коней, – з надією, що в доньки все по-справжньому налагодиться, відповідала мати. Звісно, Іванко не дуже гарний чоловік, але хоча б заробляє і не п’є, та й старатися став, може, й справді усвідомив помилки?
Вона присіла на сходинки ґанку відпочити. Барон, як приклеєний, крутився біля паркану, по інший бік якого поважно сиділа на доріжці кошлата вівчарка Белла і ніжила на сонці чорняву мордочку. Її щелепи могли запросто перекусити Барона навпіл, але такі дрібниці, як зріст і розмір, не бентежили зневіреного нареченого. Пес узагалі був доволі велелюбний і вдома, у рідному містечку, рідко коли залишав поза увагою собак які йшли назустріч.. Однак Белла завжди залишалася його істинною і постійною любов’ю. Тільки-но прошмигнувши за хвіртку дачі, не обнюхавшись і не помітивши територію, Барон прямував до свого спостережного посту.
Вийшла Юля і, насупившись, присіла поруч.
— Треба ж матері допомагати. Усе-таки двоє малюків зараз на руках . Просить вона, розумієш… Впораємося, онучко. Тут рік, вважай, залишився, і вони підуть до дитячого садка, – сказала Тамара Львівна й обійняла дівчинку за плечі.
— Тобі ці поїздки важче обходяться, ніж мамі, коли вона з ними одна! Я ж бачу, як ти важко дихаєш після дороги, – не вгамовувалася онука, – Особливо після того, як натягаєшся цих дрібних! І серце раз у раз потираєш! Я щоразу за тебе боюся. Ти занадто добра, бабусю. Занадто.
Тамара Львівна погладила її біле волосся. Смішний завиток із самого дитинства зворушливо спадає на неспокійний Юлькин лоб… Бабуся накрутила його на палець. І в кого вона вийшла така турботлива і не по роках розумна?
Минали дні, пролітало літо. Ось і виповнився двійнятам рік. Восени вже щосили тупотіли ніжками. Павло вилитий тато, а Поліна в пішла мати. Юлині образи на батька поступово притупилися, але колишньої довіри до нього дівчинка воскресити не могла. Щодня чекала підступу і, якщо батько затримувався після роботи, мимоволі думала, що він і зовсім не прийде.
Довіра – така тонка річ! Раз згаснувши, вона ніколи вже не стане колишньою.
Тамара Львівна стала навідуватися до них трохи рідше. Підводило здоров’я. Одного дня, коли в жовтні сяяло сонцем бабине літо й остання павутинка ковзала в скляному, пахнучому осінню повітрі, бабуся вирушила на зупинку, щоб знову допомогти з онуками. Зранку її долала тривога і якийсь тиск на серці, але вона сприйняла це за сезонні нездужання. Коли під’їхав автобус, Тамара Львівна зрозуміла, що сьогодні нікуди не поїде. Серце скував загрудинний біль. Вона позадкувала і сперлася спиною об стовп, щоб не впасти.
— Жінко, ви їдете?
Тамара Львівна слабо мотнула головою і щось пролепетала нечленороздільно. До неї підійшов чоловік.
— Вам погано? Що сталося?
— Швидку… Викличте швидку… – видихнула вона і сповзла до землі.
Ось воно небо синє-синє і святкове золото кленів. Восени повітря особливе, найнасиченіше і найпряніше. Клумба осінніх айстр із жоржинами палахкотить біля паркану червоно-фіолетовим вогнем… Тамара Львівна обожнювала запахи цих квітів.
Невже кінець? Так нерозумно… І некрасиво ж… Прямо на зупинці.
Три тижні вона провела в лікарні у важкому стані. Барона забрали в місто, ним займалася Юля. Перелякана Орися наполягала, щоб мати перебувала під наглядом лікарів до повного відновлення. І хоча за тиждень лікарі вважали стан Тамари Львівни задовільним для того, щоб виписати і продовжити лікування вдома, Аріна була категорично проти і через хабар залишила матір ще на два тижні в лікарні в окремій палаті, куди навіть притягла маленький телевізор. У лікарні годували, але дочка приїжджала через день (у вихідні з Юлею), щоб побалувати маму смаколиками.
— Аріночко, а як же малюки…
Тамара Львівна не знаходила собі місця від почуття провини. Про неї вперше в житті піклувалася донька.
— Мамо, ти ні про що не переживай і головне одужуй. А з двійнятами няня. У Івана ж студія є, яку батьки подарували. У ній гарний ремонт і Іван не хотів її здавати, боявся, що наймачі її угроблять. Але тепер ми її здали і найняли жінку. Вона приходитиме до нас у міру необхідності.
— Вона хороша? – занепокоїлася бабуся.
— Нормальна. А ти про себе краще думай, гаразд? А то як ми без тебе, матусю? – в Аріни раптом навернулися сльози і вона здавлено зашепотіла: – я так злякалася, що тебе не стане, так злякалася! Треба було раніше… з нянею… егоїстка я! Пробач мене, мамо, пробач, якщо зможеш! Я ж ніколи не думала… Ніколи не думала, що ти не вічна! Ти стільки для мене зробила! Усе життя – для мене…
Вона схопила руку матері й стала цілувати. Тамара Львівна беззвучно заплакала.
— Ну навіщо, навіщо ти до нас їхати збиралася, якщо тобі зранку було недобре? – заспокоївшись, запитала донька.
— Ти попросила, донечко. Не вмію я відмовляти коханим…
За місяць Аріна вийшла на роботу, а ще за три в її офісі звільнилася начальницька посада і багатодітна мати отримала підвищення. Зарплата стала майже вдвічі вищою. Іпотека гасилася веселіше.
Тамара Львівна повернулася додому. Перший вечір знуджений Барон якщо і злазив у неї з рук, то тільки для того, щоб витворяти немислимі кульбіти на килимі, сповнені щенячого захоплення. Тепер уже не Тамара Львівна, а онуки з батьками стали навідуватися до неї по суботах у гості.
У травні, коли знову зацвів бузок і природа кричала про життя, Тамара Львівна вирушила на свою улюблену дачу з насінням і розсадою. Тепер у її будиночок підведено водопровід і газ – подарунок від Аріни та Івана. Вони на все літо тут ремонт затіяли: ванну прилаштувати, усередині все оновити, а потім і сам будинок обшити сайдингом. Обіцяли, що до осені можна буде переїхати сюди на постійне проживання.
— Адже ти про це все життя мріяла, мамо. Так поживи хоч на пенсії… у мрії.
— А вони не такі вже й погані, ці батьки мої, правда, бабусю? – шепнула на вухо Тамарі Львівні Юля, обійнявши за похилі плечі.
— Правильно, Юленькоь, але ти серед нас най-най чудова і найулюбленіша мною… людина.
