— Ми з вами не зустрічалися раніше?
Євгенія вже кілька днів придивлялася до Олександра, намагаючись зрозуміти, де вона раніше бачила ці пронизливі яскраві очі. Сам він був непоказний: засмаглий до чорна, з глибокими зморшками, вузлуватими пальцями на великих руках. Але ось очі в Олександра були красиві, з довгими віями, нібито намальовані, настільки незвичайний колір.
Той похитав головою.
— Навряд чи. Я взимку сюди приїхав.
— А раніше де жили?
— Далеко, в Ірландії. Бували там?
— Ні.
— Значить, не бачилися.
Олександра їй явно подарували небеса. Восени Женя з чоловіком купили дачу, розвалюху із зарослою ділянкою. Женя про дачу мріяла багато років, але ніяк не виходило виділити гроші. А тут вона отримала невеликий спадок і вирішила: зараз або ніколи.
Дачу вони купили, але взимку, просто напередодні Нового року, чоловік пішов від неї до своєї аспірантки Аліни. Женя не особливо здивувалася, давно вже підозрювала, що не просто так він став на роботі так засиджуватися. Було гірко, прикро, але соплі розводити Женя ніколи не любила, загартувалася ще в дитинстві, коли зростала без батька на околиці міста, з мамою, яка вічно працювала і не мала нікого за неї заступитися. Тому посумувавши кілька місяців, вона вирішила перенаправити свою енергію в інше русло і зайнялася дачею. Але чоловічої роботи там було вище даху, а чоловіка в неї тепер не було. Син же, коли вона просила допомогти, округляв свої сині, як море, очі й обіцяв, що ось того тижня обов’язково, тільки розбереться з навчанням, хоча ніякого особливого навчання вона в нього не спостерігала. Ну хоч із коледжу не відраховують, і то добре.
Довелося Жені шукати працівників. Два перші рази, прямо як у казці, їй не щастило: перші попросили аванс і зникли, другий робив абияк і говорив, що «ви, жінки, однаково нічого в цьому не розумієте, тож мовчіть». Женя від такого нахабства очманіла і вигнала його, причому не з першого разу, довелося сусіда на допомогу кликати.
Сусіда звали Іван. Сама Женя не стала б із ним знайомитися: він і молодший за неї, і красунчик такий брутальний, із рудою бородою і довгим волоссям, зібраним у хвіст. Що у них може бути спільного? Але йому, мабуть, було нудно, і час від часу він підходив до загального паркану, щоб поговорити. Він і порадив їй Олександра, той сусідові дах лагодив.
Олександр виявився просто золотим працівником: грошей багато не брав, робив усе на совість, зайвих запитань не ставив, а коли потрібно, і розмову міг підтримати. Його в дачному селищі любили, довіряли ключі, собак і навіть дітей. Женя раніше таких людей не зустрічала і все намагалася зрозуміти, що за цим усім стоїть. Не те, що вона не вірила, що на світі існують ось такі прекрасні люди, просто життєвий досвід показував, що коли зустрічаєш щось ідеальне, чекай на підступ.
— А сім’я у вас є, Олександре? – запитала якось Женя.
— Ні, – просто відповів він. – Жив з однією жінкою, але вона від мене пішла.
— Невже краще когось змогла знайти? – спробувала пожартувати вона.
Олександр широко посміхнувся.
— Ні. Просто мене посадили. А вона не захотіла чекати.
Ось і підступ, вирішила Женя і заспокоїлася.
До кінця літа Олександр майже все полагодив і побудував на її ділянці. Паралельно він працював і в інших, у того ж Івана, але Жені ніколи не відмовляв. Казав, що не можна жінці самій усе це робити, і нарікав, що син її ніяк не приїде допомагати.
Женя, звісно, і сама була б рада побачити тут сина, але на літо він влаштувався працювати, і тепер вона його зовсім не бачила. Хоч дзвонив раз на тиждень, і то добре.
Того дня син зателефонував, як зазвичай, під вечір.
— Як ти там? Що їв?
— Піцу і фрі.
— Я ж казала, що в морозилці є котлети. Зварив би макарони, розігрів.
— Ну, мамо, не хочу я котлети.
— Гаразд. Може, приїдеш на вихідні?
— На вихідних ми з татом хотіли зустрітися, я обіцяв йому допомогти шафу зібрати.
— Шафу?
— Ну так. Аліна дитину чекає, вони дитячу роблять.
Женя відчула, як повітря закам’яніло в легенях.
— Вона в положенні?
— А ти не знала?
— Ні.
— Пробач…
Коли вони договорили, Женя перестала себе стримувати й розплакалася. Вона й забула, що Олександр тут.
— Женя, що з вами?
Вона поспішно витерла обличчя.
— Нормально все. Ви закінчили з парканом?
— Закінчив. Приймайте роботу.
— Та гаразд, я й так знаю, що ви добре все зробили. Зараз переведу гроші.
Вона переказала більше, ніж вони домовилися.
— Навіщо, Євгеніє, – засмутився він.
— Так треба, – відрізала вона. – Рідний батько краще б не зробив, ніж ви.
Олександр хотів щось відповісти, але закашлявся. Та так, що Жені довелося стукати його по спині й принести води. Від кашлю в Олександра виступили сльози.
— Знаєте, що? – раптом сказав він. – А давайте картоплю в багатті посмажимо?
— Картоплю? – здивувалася Женя. – Я востаннє в дитинстві печену картоплю їла.
— Ну ось і згадаємо дитинство, – відповів Олександр і знову закашлявся.
Він розвів багаття, Женя помила картоплю. В очікуванні, поки прогорить вугілля, вели неспішну розмову.
— Привезли б сина сюди, – вкотре запропонував Олександр. – Що за літо в цих коробках.
— А у вас діти є? – поцікавилася Женя.
Олександр підняв на неї свої сині волошкові очі й відповів:
— Є. Дочка.
— Доросла?
— Доросла.
— Тут живе?
Олександр відповів не одразу – втупився в руді сполохи багаття, задумався.
— Ми не спілкуємося, – нарешті видавив він.
— Чому?
— Ну… Може, ви мені підкажете. Я кинув її, коли вона зовсім маленькою була. Посварилися з її матір’ю вщент, я розсердився, зібрав речі й поїхав. І більше ніколи її не бачив. Жив далеко, турботи інші були, не замислювався навіть. А потім, поки сидів, якось усе переосмислив. Але тільки пізно вже, все життя минуло, навряд чи вона мене пробачить. От ви б пробачили?
— Ні, – різко відповіла Женя. – Я сама без батька росла, та тепер і не потрібен він мені…
— Ну ось, – зітхнув Олександр. – Тому я й не чіпаю її.
Насправді Женя збрехала: їй завжди було цікаво подивитися на свого батька. Так, навряд чи б вони сильно подружилися, але вона все одно була б не проти, якби він раптово з’явився.
— Ну, це я про себе кажу, – поспішно додала вона. – Може, ваша донька зовсім інша.
Олександр нічого не відповів. Вони мовчки сиділи біля багаття, світ навколо занурювався в сутінки.
— Це що у вас за посиденьки?
Женя здригнулася від несподіванки, але швидко зрозуміла, що це сусід.
— Та ось, картоплю вирішили спекти, – відповів за Женю Олександр. – Не хочете приєднатися?
Їй зовсім не хотілося, щоб Іван до них приєднався, він її сильно бентежив, і Женя зробила великі очі, щоб показати це Олександру, але він або не зрозумів, або зробив вигляд, що не зрозумів.
— О, я тоді сосиски зараз принесу! – зрадів Іван.
Коли він пішов, Олександр ніби ненароком сказав:
— Хороший мужик. Неодружений, між іншим.
У Жені зачервоніли щоки.
— Я поганого не пораджу, – підморгнув Олександр.
Іван і справді притягнув сосиски. Всупереч очікуванням вечір вийшов чудовий. Олександр заповнював незручні паузи, вигадував теми для розмови, а потім раптом утік, коли картопля була майже готова, а на темному небі з’явилися цяточки зірок. Жінці було добре. І зовсім не сумно.
— Євгенія Олександрівна, – сказав Іван, зіпсувавши всю чарівність моменту. – Треба нам частіше багаття розводити, як вважаєте?
— Невже я настільки стара, щоб так мене називати? – образилася вона.
Іван розсміявся.
— Це я спеціально, щоб був привід перейти на ти. Пропоную випити на брудершафт і перейти на ти.
Женя трохи відтанула.
— Добре. Але цілуватися не будемо.
— Не будемо, – погодився він.
Але коли його губи торкнулися її губ, він прошепотів:
— Я обдурив.
І Женя була зовсім не проти…