— Мамо, тату, я сьогодні не один! – Павло прийшов із роботи трохи пізніше, ніж зазвичай, і тепер м’явся в коридорі, не проходячи вглиб квартири.
— Синку, ти з Вадиком? Проходьте, хлопчики, у мене вже вечеря на столі! Ми на вас зачекалися! – крикнула Людмила Петрівна, Павла мама, з кухні.
— Давайте-давайте, проходьте, що стоїте? – Микола Кирилович, батько, уже зголоднів, йому не терпілося скоріше сісти за стіл.
— Мамо, я не з Вадиком, – тихо відповів син.
Цієї ж секунди на кухні повисла повна тиша. Людмила Петрівна вимкнула воду і зменшила гучність телевізора. Голоси замовкли. За хвилину вона вже була в коридорі.
Картина, що відкрилася її очам, Людмилу Петрівну, м’яко кажучи, не потішила. Вона розгубилася, занервувала, злякалася… але точно не зраділа.
Павло так само стояв на порозі… тримаючи за руку дівчину. Вона, маленька, тендітна, рудоволоса, зі смішними веснянками і кирпатим носиком, скромно ховалася за широкими плечима Павла, несміливо і сором’язливо тримаючись за його долоню.
— Ось, мамо, познайомся. Це Аліна. Моя дівчина.
Людмила Петрівна, суворо розглядаючи незнайомку, мовчала. Не промовила жодного слова. Аліна, нарешті, зважилася перервати тривале мовчання:
— Добридень, Людмило Петрівно. Дуже приємно познайомитися. Мені Павлик про вас дуже багато розповідав.
Почувши незнайомий жіночий голос, з кухні прийшов Микола Кирилович. Він уже жував бутерброд, мабуть, так і не дочекавшись вечері.
— Людо, а хто це в нас у гостях? Ми хіба ще когось чекаємо? – неввічливо сказав він, окинувши Аліну зневажливим поглядом з ніг до голови.
Обоє батьків стояли мовчки, відверто витріщаючись на гостю. Вони не привіталися з нею, не відповіли на її привітання, не запросили до столу. Аліна ще міцніше стиснула руку Павла й не знала, що ж їй робити далі.
Павло, нарешті, вирішив перервати цю театральну паузу.
— Мамо, ну що ж ти гостю до столу не запрошуєш? Ми з Аліною страшенно голодні. Я з роботи, вона з навчання. Мамо, це вже неввічливо. Та що з тобою, зрештою?
Людмила Петрівна скривила незадоволену фізіономію і нарешті подивилася на бідну Аліну.
— Ну що ж, проходьте раз прийшли.
Микола Кирилович просто мовчки розвернувся і знову вирушив на кухню.
Аліна, так само вчепившись у Павла і не зовсім розуміючи, що ж тут відбувається, боязкими кроками пішла за ним на кухню. Їй було страшенно ніяково і незручно. Щоправда, вона й сама до кінця не розуміла – чому? Адже Аліна начебто не зробила нікому нічого поганого. У гості до Павлика вона не напрошувалася.
Навпаки, вона була дівчиськом дуже простим і скромним. До таких речей, як знайомство з батьками, ставилася більш ніж серйозно. І ніколи в житті вона не погодилася б ось так заявитися в чужий дім без запрошення, якби не наполегливість її нареченого Павла.
Чомусь саме сьогодні Павлик був наполегливий, як ніколи. Він і раніше, звісно, часто пропонував Аліні зайти до нього в гості. Познайомитися з батьками, попити чаю, подивитися, як вони живуть. Але дівчина Аліна відмовлялася.
— Недобре це, Павлику. Твої батьки взагалі знають про моє існування? Чи ти збираєшся просто привести мене додому і приголомшити їх цією новиною? Ні, так не піде. Давай ти спочатку розкажеш їм про мене хоча б, а потім уже підемо в гості знайомитися.
Але Павло чомусь усе тягнув і ніяк не наважувався порадувати маму з татом. Точніше, він знав, чому. Ось тільки розповісти про це Аліні не міг. Навряд чи те, що ретельно приховував Павло, її потішило б. Та й узагалі, це було так соромно, так ніяково, про такі речі зазвичай мовчать. Особливо, чоловіки. Особливо ті, які впевнені в собі й живуть за своїми життєвими принципами, а не за чиєюсь вказівкою.
У Павла вже була наречена. Ну, вірніше, як «була». У мріях його батьків їхній син уже давно мав одружитися з дуже перспективною дівчиною. І переконати маму з татом, що це неправильно, недобре, нечесно, він ніяк не міг. Павло хотів жити своїм життям, з тією, кого справді полюбить. Одружитися за розрахунком точно не входило в його плани.
Людмила Петрівна була начальницею в серйозній організації. Добре заробляла і мала зв’язки з дуже впливовими людьми. А ще в неї… теж була начальниця – “риба” ще більша. Найголовніша в їхньому управлінні, Наталя Костянтинівна. І ця Наталя Костянтинівна дуже добре дружила з Людмилою Петрівною. Особливо коли Людмила виконувала всі її прохання і підтакувала будь-якій думці. Не сказати, що Людмила була в захваті від цього, але бути на хорошому рахунку в начальства і не переживати за своє місце для неї було важливіше якихось там принципів.
Вони дружили. Про це знали всі колеги. Людмила дуже пишалася таким приятельством. І ось одного разу Наталя абсолютно випадково побачила в телефоні колеги фото Паші.
— Ой, а що за симпатичний юнак? Людо, це що, твій синок? Ну треба ж, який гарненький… І розумний, погляд такий серйозний… Знаєш, Людо, у мене до тебе буде серйозна розмова. Зайди до мене в кабінет за нагоди.
У кабінеті з’ясувалося, що в Наталії є донька. І…
— …Вона все ніяк не може знайти нормального хлопця. То шкідливі звички, то погані гени, то без освіти, то страшний. Я вже так втомилася. Мені хочеться її прилаштувати вже, нарешті. Знаєш, твій Павло дуже б підійшов моїй Мілані. Вони якраз практично ровесники. Може, познайомимо їх? Що скажеш?
Людмила спочатку розгубилася. Дружба дружбою, але от сватати власного сина – це було вже занадто.
Та й узагалі, поріднитися з Наталею було перспективою так собі. Одна справа дружити на роботі і зовсім інша – познайомити дітей. Але начальниця була дуже вже наполеглива і щодня дедалі більше й більше переконувала Людмилу, що її ідея – чудова.
Як з’ясувалося, Мілана – не просто симпатична дівчина. Вона ще й наречена з приданим.
— Людо, ну дивись. У Міланки вже своя квартира є, велика, з ремонтом, у новому будинку. Півроку тому вона здала на права, і ми з чоловіком одразу ж купили їй нову машину, позашляховик. Ще в неї відкрито рахунок у банку. Батько щомісяця перераховує туди всі відсотки від своїх акцій і облігацій, а їх досить пристойна кількість. Тож подумай гарненько. Якщо раптом усе складеться, на твого сина чекає чудове, безбідне життя.
Людмила задумалася. Звісно, пропозиція була трохи сумнівною. З іншого боку, скільки років знадобиться її синові, щоб заробити собі на все те, що можна просто взяти просто зараз? Від нього вимагалося небагато – просто добре ставитися до Мілани і любити її.
* * *
— Миколко, я маю тобі дещо розповісти. Відразу попереджаю, тобі це може не сподобатися. Але спочатку вислухай, а потім відмовляйся.
Людмила повідала чоловікові про пропозицію начальниці. Розповіла в фарбах про всі райдужні перспективи, які чекають на їхнього сина, якщо він одружиться з Міланою. Дивно, але Микола Кирилович зрадів. Ну а що? Дівчина гарна, ще й багата. Хто ж від такого відмовиться з доброї волі?
Шкода, тоді батьки ще не здогадувалися, чим для них обернеться цей підступний задум.
Відтоді мама щодня розмовляла з сином про Мілану. Показувала фотографії, говорила, що Павло їй сподобався. Що вона з дуже гарної та забезпеченої сім’ї, і їм обов’язково потрібно познайомитися.
Син тільки відмахувався. Йому здавалося, що мама зовсім уже збожеволіла, раз шукає йому наречену і пропонує одружитися з першою зустрічною.
Приблизно в цей же час Павло познайомився з Аліною… І вона швидко заповнила всі його думки. Паша закохався без пам’яті. Але ділитися радістю з батьками не поспішав. У них на сина були зовсім інші плани: вигідне одруження, багате весілля, наречена з приданим.
Людмила Петрівна, яка вже втомилася чекати від сина ініціативи з приводу Мілани, вирішила взяти все у свої руки. Одного вечора вона запросила Наталю Костянтинівну до себе додому на вечерю разом із Міланою. Гості приїхали раніше, Павло ще був на роботі. Вони мило розмовляли, пили смачний домашній виноградний напій, чудово проводили час у передчутті чудового вечора.
І треба ж, саме цього дня Павло наважився, нарешті, познайомити батьків з Аліною. Він уже точно вирішив, що зробить їй пропозицію, і хотів убити одразу кількох зайців одним махом.
А вийшов ще один заєць.
* * *
Павло і Аліна зайшли на кухню і завмерли від подиву.
— Ось, синку, познайомся, це Мілана та її мама, Наталя Костянтинівна. Я тобі про них розповідала.
Цієї ж секунди щоки Павло вкрилися багряним рум’янцем. Він спалахнув, немов сірник.
— Мамо! Та скільки можна? Ти зовсім уже збожеволіла? Ще й додому цих людей притягла! Я тобі вже сто разів казав, мені не потрібна багата наречена. Мені потрібна тільки моя, кохана і єдина! Що тут незрозумілого?!
Мілана та її мама були в шоці і з витріщеними очима дивилися на все, що відбувається. Вони, звісно, вже зрозуміли, що Аліна – дівчина Паші, і що їхня витівка з одруженням за розрахунком провалилася.
Павло ще довго лаявся з матір’ю, висловив їй усе, що думає, а потім просто пішов, грюкнувши дверима, разом з Аліною.
Наступного ж дня вони разом переїхали в орендовану квартиру. Там, нарешті, Паша зміг жити щасливо і тільки так, як хочеться.
Людмила Петрівна, попри переживання, не втратила роботу. Щоправда, начальниця перестала з нею дружити і приходити до неї в кабінет пити чай. Але це було й на краще.
Тільки зараз мама зрозуміла, в яку авантюру вона вплуталася. Їй дуже хотілося все виправити і помиритися із сином, та було вже надто пізно.
А ви як вважаєте, чи нормально сватати своїх дітей в наш час, без їх згоди на те?
