Іра відкрила онлайн-банк і не повірила очам: рахунок її майбутньої дитини спорожнів.
— Дмитре, наші гроші зникли!
Чоловік спокійно відповів:
— Я віддав їх батькові, сім’я ж має допомагати одне одному…
Іра закохалася не стільки в Діму, скільки в його сім’ю. Їй подобалося, які вони дружні та згуртовані, наче справжній клан: чотири брати, дві сестри, у всіх, окрім Діми, діти – загалом семеро малюків. Усі один за одного горою, готові прийти на допомогу.
— У племінника травма, збираємо йому на операцію, – сказав одного разу Діма. Гроші зібрали за два дні, і скоро малюк уже бігав.
— Треба допомогти сестрі з ремонтом, – повідомив мій наречений іншим разом, а пізніше показав фото ідеально оброблених кімнат: сім’я впоралася з роботою за вихідні.
Іра була єдиною дитиною, завжди мріяла про брата чи сестру і раділа, що стане членом такої чудової родини.
На чолі маленького клану стояв Лев Дмитрович, патріарх, завдяки якому і вирішилися всі проблеми.
Перед самим весіллям він викликав майбутню невістку на розмову.
— Іро, скажу прямо: у нас дружна сім’я, майже громада. Ми допомагаємо одне одному, зокрема грошима. Якщо ти хочеш увійти в сім’ю, ти теж повинна будеш допомагати, ухилятися не можна.
Іра кивнула:
— Я розумію, Лев Дмитрович, сім’я – на першому місці.
— Саме так, не забувай.
На весілля Ірі з Дімою подарували немаленьку суму. Іра перерахувала гроші і прибрала, вирішивши пізніше віднести їх у банк. Але коли вона знову зазирнула в шафу, пакунок з грошима випарувався.
— Я віддав їх братові, йому не вистачало на машину, – пояснив Діма.
— Ось так просто взяв і віддав подаровані гроші? – не повірила Іра.
— Так, а що? – Діма дивився на неї, не розуміючи, що їй не подобається.
— Ти навіть не порадився зі мною! – обурилася Іра.
— Навіщо, ми б усе одно їх віддали. Нам вони не потрібні, а Вовці сім’ю возити треба.
— Ти міг віддати хоча б частину грошей, а не всі, – спробувала донести до нього свою точку зору Іра.
— Приховати, чи що, – обурився Діма. – Ір, я не розумію, у чому проблема. Ти знала, що ми допомагаємо одне одному, говорила, як це класно. Що змінилося?
Іра махнула рукою:
— Нічого, але наступного разу повідомляй, що збираєшся віддати наші гроші. До речі, коли Вова їх поверне?
— Іро, ти зовсім, чи що! Я в нього гроші навіть просити не буду, йому потрібніше. Він нам теж допоміг би, якби було треба.
Іра оніміла від такого повороту, але зрозуміла, що з Дімою сперечатися марно: він упевнений у своїй правоті.
«Гаразд, надалі стежитиму за нашими грошима, і все обійдеться», – спробувала переконати вона себе.
Через кілька тижнів, прийшовши з роботи, Іра не знайшла на кухні мікрохвильовку. Передчуваючи погане, вона налетіла на чоловіка:
— Куди мікрохвильовку подів?
— У Таньки згоріла, тато сказав віддати їй нашу, – безтурботно пояснив чоловік.
— Навіщо?! – тільки й змогла запитати Іра.
— Нова коштує дорого, у Таньки грошей не вистачило. Собі потім іншу купимо. Ір, ну не злись, знаєш же, що Таньці в декреті важко, а так хоч їжу зможе розігрівати без проблем.
Іра вискочила з кімнати, від душі грюкнувши дверима. Втрата старої мікрохвильовки її чомусь зачепила так само сильно, як втрата грошей.
За комуналку наступного місяця Діма не заплатив, просто пояснивши:
— Грошей зовсім немає, заплати ти. І можеш мені на бензин підкинути?
— Куди ти витратив свої гроші? – запитала Іра якомога спокійніше.
— Оленці віддав, щоб дітям нове взуття купила.
— У Олени є чоловік, нехай він купує, – відрізала Іра.
— Він заробляє не дуже, а дитячі речі коштують жах скільки. Треба ж було їх виручити. Так заплатиш за комуналку?
— Тобто через те, що ти віддав гроші чужим людям, я маю тягнути нас обох? – вибухнула Іра.
Діма суворо сказав:
— Не чужим, а рідним. Сім’я завжди на першому місці, забула? Я що, маю дивитися, як племінники босоніж ходять? Та ти з характером я дивлюся.
— А інші брати чому нічого не дали? – запитала Іра.
— У них зараз свої проблеми, у Вовки ось машина зламалася. До речі…
Іра з тону чоловіка зрозуміла, що він зараз скаже. І Діма не підвів:
— Дай Вовці десятку на ремонт.
Ірі дуже хотілося сказати: «Не дам, нехай сам заробляє». Але сперечатися було марно: її попереджали, що в цій сім’ї заведено ділитися, а вона з цим погодилася.
«І потім, Вова нам теж допоміг, якось речі перевіз на своїй машині… Напевно, буде чесно його підтримати», – спробувала переконати себе Іра.
– Гаразд, десятку я дам, – зітхнула вона.
Незабаром після весілля Іру підвищили, зарплата стала більшою, але гроші немов витікали крізь пальці. Одного разу вона вирішила порахувати витрати і жахнулася.
Іра показала листок із розрахунками чоловікові.
— Дивись, наш сумарний дохід – сімдесят пʼять тисяч. З них ми віддали твоїм рідним пʼятдесят, це ж більше половини!
— У них зараз скрутні часи, тато добудовує будинок, Лєнка хворіє, у Павла…
— І тому ми теж маємо жити погано? – обурилася Іра.
— Хіба ми погано живемо? – здивувався Діма. — Житло є, ремонт робити не треба, ситі, одягнені, не хворіємо – все чудово. Плюс дітей поки немає, тож нам не так багато треба. Розслабся, Ір, ти якась зла стала.
Скоро Іра зрозуміла: велика сім’я – це великі витрати. Родичам Діми завжди щось було потрібно. Іру вони вважали своєю, тому без сорому зверталися до неї по гроші.
Одного разу вона відмовила Діминому братові, той подивився на неї зі здивуванням, ніби не чекав відповіді «ні», але не став наполягати. Зате все доніс Дімі.
Увечері чоловік влаштував скандал:
— Ти ганьбиш мене перед родиною, вони називають нас одноосібниками! На нас усі образилися через тебе!
— То, може, нам потрібен особистий простір? – запитала Іра. – Ненормально дружити з родичами в ясна цілуватись, мають бути межі.
— Ти просто ображаєшся, що я думаю насамперед про свою сім’ю! – вигукнув Діма.
Іра здивувалася:
— Я, виходить, не твоя сім’я?
— Поки що ти поводишся як стороння людина, хоча мої рідні були такі добрі й прийняли тебе в сім’ю. Усе, не хочу про це говорити, тут нема чого обговорювати: я своїх завжди підтримаю.
Того вечора Діма пішов ночувати до брата, залишивши Іру одну мучитися сумнівами після сварки. У голові в неї вперше промайнуло слово «розлучення».
«Яка ж я дурна, раз думала, що Діминої доброти вистачить і на мене», – сказала вона собі.
Прокинулася Іра зовсім розбитою, з хворою головою і температурою: її нагнав грип, що гуляв містом. Вона дотягнулася до телефону і зателефонувала чоловікові:
— Я захворіла, Дімо, привези ліки.
— У тебе грип? – сполошився чоловік. – Я не можу приїхати, я в Павла в гостях, не хочу принести заразу його дитині.
— Ти серйозно? – запитала Іра, не вірячи вухам.
— Ще й як, знаєш, як грип небезпечний для малюків. Але я зараз замовлю тобі ліки…
Іра в серцях кинула слухавку.
Ліки кур’єр і справді привіз. До того ж Іра отримала повідомлення з бажанням одужати від усіх членів родини. Один із братів навіть сфотографував малюнок, який його дитина намалювала для Іри.
В іншому вона опинилася абсолютно одна.
— Ось тобі й сімейна підтримка: пачка знеболю і дитсадівський малюнок, – сказала вона похмуро.
Коли Діма повернувся додому через тиждень, на нього чекав скандал.
— Мені набридло бути навіть не на другому, а на десятому місці після твоєї сім’ї, – сказала Іра. – Я подаю на розлучення.
— Але я не хочу розлучатися, – запротестував Діма. – Я тебе люблю, дай мені другий шанс.
—Поки твоя сім’я з тобою, все буде як і раніше.
— Я ж не можу їх кинути, – обурився Діма.
— Я цього не прошу, але ваші стосунки – нездорові. Вони нас використовують, беруть гроші, а натомість нічого не дають. Чим вони нам допомогли? Один раз перевезли речі і надіслали мені втішні есемески?
— Я впевнений, коли знадобиться, вони нам допоможуть. А поки що ми зобов’язані підтримувати їх, адже нам пощастило більше. Ми більше заробляємо, у нас своя квартира і немає дітей.
— Якщо ти будеш віддавати все рідним, дітей у нас і не буде. На що нам утримувати дитину? Твої рідні нам не допоможуть, ти сам кажеш, що в них мало грошей.
— Що ти пропонуєш, Іро? – запитав Діма. – Я хочу помиритися, тому скажи, що я можу зробити.
— Я хочу, щоб ти перестав давати їм гроші. Якщо вони проситимуть, порадься зі мною. Якщо там щось справді важливе, ми їм допоможемо. І ще: якщо ти ще хочеш дитину, починаємо збирати. Малюкові потрібно багато речей, плюс будуть витрати на планування і виношування і на час після появи малюка, коли я не зможу працювати. Тільки тоді я повірю, що я теж частина твоєї сім’ї.
— Я на все готовий, – клятвено пообіцяв Діма.
Родичі не змусили себе довго чекати. Уже наступного ранку зателефонувала Дімина сестра з проханням «позичити трохи до зарплати», що її мовою означало «віддати назовсім».
Діма сунув слухавку Ірі, яка чітко сказала:
— Вибач, грошей немає, попроси в інших.
Через годину на порозі стояв Лев Дмитрович. З його погляду Іра відразу зрозуміла, що він приїхав приборкувати непокірну невістку з характером. Раніше вона відчула б трепет, але образа і злість через те, що її покинули хвору, були занадто сильні.
Свекор почав:
— Іро, скажу як є: сім’ї треба допомагати, і ти маєш допомогти моїй доньці. Я тебе про це попереджав, і ти зі мною погодилася.
— Тоді я не знала, що «допомогти» означає «утримувати всю сім’ю», – відрізала Іра.
— Завжди допомагає той, кому більше пощастило, зараз це ти. У тебе гарна робота, посада…
— Це не везіння, я всього домоглася своєю працею. Чому б вашим дітям не зробити того самого?
— Ти егоїстка, Іро, це недобре, – виніс вердикт Лев Дмитрович. – Якби я це знав, не дозволив би Дімі з тобою одружитися.
— Діма дорослий чоловік, він вирішить, що йому робити, без вашої підказки.
Свекор усміхнувся.
— Ти не знаєш, у яку сім’ю потрапила. Ми один за одного горою, ми завжди разом. А от ти – подивимося, чи приживешся.
Коли свекор пішов, Іра уїдливо сказала чоловікові, який весь цей час відмовчувався:
— Дякую за допомогу.
Іра не раз думала про розлучення. Якщо Діма не захистив її в розмові з батьком, то чи захищатиме їхню дитину?
Поступово її сумніви вляглися. Діма виконав її умову – перестав давати рідним гроші. Він став більше часу проводити з Ірою і навіть запропонував відкрити спільний рахунок, куди вони складатимуть гроші на дитину.
Всупереч побоюванням Дмитра, рідні з ним спілкуватися не перестали. Вони деякий час дулися, але врешті-решт Діму покликали на ювілей батька – але тільки одного.
— Тебе, Іро, я не запрошую, і ти знаєш, чому, – сказав Лев Дмитрович.
— Хочеш, я теж не піду? – запропонував Діма.
Іра посміхнулася:
— Іди, вони все ж твоя сім’я.
Те, що Діма поставив це запитання, остаточно довело: вона йому не байдужа, він готовий змінюватися.
«Тепер можна всерйоз подумати про дитину», – вирішила Іра.
Одного разу вона захотіла докинути грошей на «дитячий» рахунок, але відкривши банківський додаток, побачила, що він порожній.
Перша думка була: «Нас пограбували, хтось зумів вивести гроші».
Іра кинулася до чоловіка:
— Дмитре, гроші з рахунку зникли!
Чоловік спокійно відповів:
— Я віддав їх батькові, щоб він добудував будинок. У тата з’явилася можливість дешево купити матеріали, її не можна упускати.
В Іри опустилися руки, у голові зашуміло. Їй здалося, вона зараз зомліє.
— Ти віддав батькові гроші для нашої дитини? Порушив обіцянку і не порадився зі мною?
— Я знаю, що ти відмовила б, – чесно зізнався Діма. – Не бійся, я все пояснив татові, і він обіцяв повернути. Тато правий, ти драматизуєш. Я довго терпів, але, може, час перестати жадібничати?
Іра зрозуміла, що втомилася боротися з чоловіком, його родичами та їхньою вічною вимогливістю.
— Знаєш, що, Дімо, іди ти разом зі своїми родичами…
Іра розвернулася і вийшла, залишивши позаду враженого чоловіка.
Діма повернув гроші за тиждень – ту суму, яку вона сама внесла на рахунок, на більшому Іра не наполягала.
— Може, спробуємо спочатку? – боязко запропонував він після цього.
— Ні, Дімо, я зрозуміла, що дружна сім’я – не для мене. Вже краще я буду одна, – сказала Іра.
— Дивись, пошкодуєш, іншої такої сім’ї не знайдеш.
Через рік Іра вже була одружена з колегою, якого перевели в їхній відділ після її розлучення. Вони чекали на дитину. Сім’я нового чоловіка жила на іншому кінці країни і в стосунки не лізла.
І якби Діма запитав, чи не шкодує вона, Іра чесно відповіла б:
— Шкодую тільки, що витратила на тебе час. Треба було піти відразу.
Головне вчасно зняти «рожеві окуляри».
