— Я чоловік і моя справа приносити додому гроші! Все інше мене не повинно стосуватися! Я рік доглядав за тобою, щоб ти доглядала за мною все життя, що залишилося! – не витримавши слізних докорів, заявив мені чоловік за вечерею.
Я мовчки опустила очі, вийшла у ванну, увімкнула воду і гірко-гірко заплакала. Мені 48 років. Скільки я себе пам’ятаю, я живу не за “хочу”, а за “повинна” і “що подумають люди?”. За дотриманням цих правил суворо стежили батьки. Порушення каралося негайно, а кут і батьківський ремінь вважалися найкращими засобами виховання.
Як дочка порядних людей я відвідувала музичну школу. Мене возили до столиці, водили театром і музеями, не заперечували проти захоплення книжками. А ще, готували до життя – привчали до порядку, вчили чистити овочі, садити й полоти город.
Поговорити просто “по душах” було ні з ким. Батьки вважали це примхою. Статеве виховання зводилося до “принесеш у подолі – своїми руками вб’ю”. З яких причин і кого я могла “принести в подолі” пояснювати вважали ганебним і непотрібним.
До сімнадцяти років я виросла романтичною дурепою, яка літала в хмарах, не вміла ні фарбуватися, ні одягатися, ні подавати себе у вигідному світлі.
Вступила, як годиться порядній дівчині, до педагогічного. Нагляд при цьому за мною посилився. Заміж я мала вийти виключно незайманою. За кого саме, батьків хвилювало мало. Головне, що статися це мало, як годиться, у віці від 20 до 25 років. Інакше все – стара діва, випадання з норми. Мама почала купувати мені модний одяг, відвела до перукаря і подарувала набір італійської косметики.
Заміж я пішла, за першого, хто покликав. Це був наш сусід по будинку, Микола.
Ах, як же красиво він доглядав! Уперше в житті я відчула себе незвичайною, бажаною, коханою. Він водив мене в кафе і терпляче, не перебиваючи вислуховував поетичні потоки, якими я прагнула його зацікавити. З дозволу батьків і під свою відповідальність звозив на екскурсію в Карпати. Слово дотримав і далі стриманих поцілунків справа не доходила.
Рік я літала на крилах, твердо знаючи, що тільки йому я віддам те найдорожче, що, на думку батьків, є в дівчини, – невинність. Зі страхом і я нетерпінням чекала пропозиції.
Нарешті цей день настав. Вдосталь назатискавшись у парку на лавочці, Коля тихенько шепнув:
— Ну що підеш за мене? Мамка з татком у суботу сватати прийдуть. Не відмовиш чи як?
Від збентеження і радості я кивнула і, уткнувшись йому в щоку, прошепотіла:
— Так!
У квартиру я влетіла з криком:
— Мамо! Тату! Коля мене заміж покликав. Можна? Він із батьками в суботу свататися прийде.
Весілля зіграли не пишне, але не гірше, ніж у людей. Свекри відразу стали називати мене донькою, а мої Колю сином. Коліні батьки розміняли свою трикімнатну на однокімнатну і двокімнатну з доплатою. Мої віддали татову машину і подарували гроші на меблі.
А ще за кілька місяців я дізналася, що в положенні. Усе сімейство стрибало від щастя і носилося зі мною, як дурень із писаною торбою.
Далі карета поступово стала перетворюватися на гарбуз. Мене нестерпно нудило від одного запаху їжі, а їсти їжу з холодильника Коля відмовлявся категорично. Мені доводилося вставати о п’ятій і, періодично обіймаючи унітаз, готувати йому сніданок. Потім летіти на роботу, потім, оббігши магазини, повертатися додому і так само “через унітаз” готувати вечерю, протирати підлогу і меблі, прасувати чоловікові сорочки. Ночами я перевіряла учнівські зошити. Спати хотілося завжди і нестерпно. Зовні я стала схожою на бегемота. Про подружні стосунки не йшлося. Чоловік став затримуватися на роботі, почав чіплятися через дрібниці. У розпачі я запідозрила зраду і пішла до мами. Мати зустріла недобро:
— Гуляють усі чоловіки, – сказала вона. – Ти жінка доросла і маєш розуміти фізіологічні потреби свого чоловіка. Тому не влаштовуй істерик і вдавай, що нічого не помічаєш. Це перше. Друге – ніколи не смій розповідати про проблеми у своїй родині нікому, щоб не сталося. А тепер іди. Чекаю тебе в гості тільки з чоловіком.
З дитиною мене забирали з розмахом на двох машинах. На радощах і на знак подяки за сина, Коля подарував мені золоті сережки. Я ж, ще не до кінця оговтавшись від всього, хотіла тільки одного: відпочити і виспатися.
Не тут-то було. Через кілька днів після виписки чоловік після роботи завалився додому напідпитку і з друзями.
— Дружино! – заорав він із порога, – накривай на стіл. Я пригостити друзів повинен за сина.
— Коля, ти попередив, що прийдеш не один. Я б хоч приготувала щось. А так… – сказала я.
— А що, у хорошої господині завжди знайдеться, чим гостей порадувати. А ти в мене найкраща, – Микола поліз із задушними поцілунками. Мені було вкрай це все неприємно.
Ті, хто каже, що діти – це щастя, або ніколи не мали дітей, або могли дозволити собі няньку. Я не знаю, щоб я робила, якби не наші дві бабусі. Вони періодично забирали сина гуляти, щоб я могла поспати або зайнятися домашніми справами. Коля ж, не звертав уваги на дрібниці і, як і раніше, вимагав свіжої їжі. Решту просто викидав. Допомагати відмовлявся категорично.
— Ти сидиш на моїй шиї, нічого не робиш, можеш і домашніми справами зайнятися, – заявляв він.
Мати і свекруха в один голос підтверджували його слова.
— Ми ж вижили, – в один голос говорили вони. – Хто сказав, що бути жінкою – це легко?
Слідом за сином зʼявилась донька. Діти вимагали постійної уваги і чоловік теж. Я вже забула, коли востаннє була в перукаря і дивилася в дзеркало. Забула, що таке близькість із чоловіком. Та й хто може хотіти зачухану істоту з брудним хвостиком замість зачіски! Зате Коля почав посилено стежити за собою, відвідувати спортзал, правильно харчуватися. Свіжа, ретельно випрасувана сорочка з підібраною саме до неї краваткою мали чекати на нього щоранку.
Одного разу до мене вранці завітала “солодка парочка”, – мама і свекруха. Ретельно оглянувши холодильник і провівши пальцем по запиленій поверхні, матусі винесли вердикт:
— Ти не тільки не стежиш за домом, а й за собою. Не соромно? Що люди скажуть?
Далі була тирада про те, що Микола чоловік видний, відвести його будь-яка захоче, а я, лахудра, залишуся розлученою з двома дітьми і “що подумають про нас люди?”.
Почувши останній аргумент, я прийшла у відчай. Попросивши матусь посидіти з малечею, я побігла до перукаря рятувати сім’ю. У новому образі я сподівалася спокусити чоловіка і відродити колишню пристрасть. На жаль, з таким же успіхом я могла поголитися налисо. Як жінка я Миколу більше не цікавила. Пов’язували нас тільки спільний побут і діти.
Я повернулася на роботу і крутилася, як білка в колесі, розриваючись між необхідністю бути хорошою мамою, господинею і співробітником. Іноді ми ходили в гості, іноді гості приходили до нас. Раз – два на рік усією сім’єю виїжджали на відпочинок. Частіше – на город на дачу.
Діти поступово дорослішали. Обслуговувати доводилося всіх трьох. Їм було потрібно все більше й більше. Тож дозволити собі сидіти вдома я не могла, та й не хотіла. На роботі я відпочивала душею. Вона тримала мене в тонусі. Тепер я чудово розуміла емоційну холодність своєї матері і причини частих “відряджень” батька.
Матеріальних проблем не було. Коля зумів побудувати блискучу кар’єру і вже очолював одну з філій великої будівельної компанії. У нас з’явилася хороша машина. Завдяки пільгам для співробітників, вдалося купити квартири в новобудовах для дітей. Ми всюди з’являлися разом. На людях Микола розігрував із себе ідеального, турботливого чоловіка. Вдома ж його цікавило тільки одне: що поїсти? Де чистий одяг? Чому пил на підлозі?
Скандали змінилися повною презирства байдужістю. Дивлячись на батька, такими ж зростали й діти. Милі й люблячі вони перетворилися на егоїстичних створінь, для яких мати – не більше, ніж прислуга, а батько – гаманець для виконання забаганок. Думка про розлучення напрошувалася сама собою.
“Якщо я така погана для них, навіщо вони зі мною живуть?” – думала я. – “Нехай залишаються з батьком, який їм ні в чому не відмовляє”.
Я вирішила всерйоз поговорити з чоловіком.
— Якщо ми більше не кохаємо одне одного, навіщо нам бути разом? Діти виросли, давно живуть своїм життям і зрозуміють нас, – сказала я.
Вислухавши, Микола поблажливо посміхнувся:
— Дурепа, яке розлучення і яке кохання! Любов і сім’я – різні речі. Кохань може бути скільки завгодно, а сім’я одна на все життя. Ти що думаєш, я з тобою по любові одружився? Любов у мене тоді інша була, красивіша і ефектніша. Але я вибрав тебе, сіру мишку тому, що ти була дівчиною порядною, хазяйновитою, правильно вихованою, з бездоганною репутацією, яка не покине в скрутну хвилину і стане надійним тилом. Розумієш, люба, розумний чоловік завжди зрозуміє, з якою дівчиною можна спати, а з якою потрібно одружуватися, доки інші цей рідкісний діамант не заграбастали.
— Ну якщо я – діамант, чому ти зі мною поводишся, як із прислугою, та ще й дітей до цього привчив? – здивовано вимовила я.
Чоловік знову посміхнувся:
— Що стосується дітей, то їхнє виховання на тобі було. Я тільки фінансував. Тож у їхньому егоїзмі звинувачуй тільки себе. Ну, а стосовно діаманта, то камінчики ці різними бувають. Є для ювелірки, а є технічні, для роботи в різних інструментах. Так ось ти – діамант технічний. І давай не будемо більше про розлучення. Я тебе ніколи не кину. Цього має бути достатньо.
Мені було недостатньо. Зрештою, мені 48 років і мені абсолютно все одно, що думають і скажуть про мене люди. Я втомилася бути належною і нарешті стану жити за “хочу”! Хочу навчитися танцювати сальсу, спати до обіду, нічого не готувати і їсти на вечерю магазинні пельмені, дивлячись при цьому “Величне століття”. Бунт, що зріяв у мені все життя, нарешті виплеснувся назовні. Я зуміла швидко звільнитися з роботи, зібрати найнеобхідніші речі та з невеликими, особистими заощадженнями, що зберігалися в банку, і рвонути в маленьке містечко Італії, про яке я багато читала і знаю. Я навіть вже знаю трішки італійську. Там я сподіваюся почати нове життя. На столі залишила записку:
— Не шукайте! Набридло бути безплатною прислугою і кухаркою для вас!
І ось так буває. Саме тяжке – наважитись.
