— Оленко, не знайшла я сервіз, – сказала я після безуспішних пошуків.
— Гаразд, Бог із ним. Головне, ікона – вона хоч на місці? – хвилювалася подруга.
Кімната покійної Ніни Василівни, Олениної бабусі, мала такий вигляд, немов господиня поспіхом покидала її. Шафи і тумби навстіж, порожні полиці і вішалки. Але ні! Просто тут лазила дочка Ніни Василівни, мама Олени – Світлана.
Не пощастило Олені з батьками. От як це, сбагрити малечу в шість місяців? Зрозуміло, що не чужим людям, а бабусі рідній, але як же серце материнське не боліло? Ні слова першого не почула, ні кроків не побачила…
Ех, знати б тоді бабусі, Ніні Василівні, як потім обійдуться з її улюбленою онукою рідні мати й брат! Мало квартири не позбавлять, нерви потріпають, та по судах затягають!
Батьки Оленки, тітка Света і дядько Михайло, зовсім молоді одружилися. По двадцять було обом. Ми з ними сусідами були. Ох, і пристрасті в них кипіли! Що не день, то крики й скандали.
— Ти де, зараза така, гуляла? – кричав Михайло.
— А ти хто такий, щоб я перед тобою звітувала? – жваво заперечувала Світлана.
— Хто такий? Я чоловік твій законний! – додавав тону Михайло.
— А якщо чоловік, то чого обжимався з Катькою з третього курсу? – кричала Світлана.
І пішла-поїхала лайка на всю ніч. Б’ється посуд, грюкають двері, а посеред цього криком заходиться Оленка. Та хто ж її заспокоїть?
Але хоч із бабусею Оленці пощастило. Забрала вона її до себе. Спочатку на вихідні, потім на тиждень, а потім і назовсім. Батьки ж усе з’ясовували, хто, де та з ким!
Мої батьки, коли з’їжджали з тієї квартири по сусідству зі Світланою, сміялися. «Як ми тепер без цього серіалу жити будемо!».
А я раділа. Тепер з Оленкою поряд будемо в спокої. Подружилися ми. Бабуся її, Ніна Василівна, з моєю була подружкою відданою. Поки вони чай пили, ми в ляльки гралися.
Оленці добре в бабусі жилося. Та її дуже любила. Та й хто про Оленку слово міг погане сказати? Добра, чуйна, немов сонечко! Усіх у дворі мирила, всім допомагала. Квіти посадить, годівниці зробить, усіх кошенят дворових нагодує.
Ну точно, не в батьків пішла. А ті про неї й не згадували. Подзвонять раз на місяць, і на тому спасибі.
Ніна Василівна виховувала онуку в строгості. За навчанням стежила, в художню школу записала. Боялася, що виросте, як дочка, яка з дитинства скандалісткою була.
Олені років дванадцять було, коли раптом її батьки з’явилися. Дзвонили часто, приїжджали частіше. З чого б це? Одного разу, дивлюся, вибігає Олена на подвір’я вся в сльозах.
— Що таке? – кажу.
— Забрати вони мене хочуть… забрати – ревіла Олена, аж заїкалася.
— Хто, куди забрати?
— Вони… батьки. Не хочу до них, не хочу, не хочу, не хочу – твердила Оленка.
— Бабуся тебе не віддасть, – сказала я. І помилилася. Ніна Василівна матір рано втратила, батько також загинув. Тому батьки для неї були – святі. Раз сказали, що хочуть Олену забрати, значить, їхнє слово – закон. Батькам не суперечать!
Так ось поїхала від нас Оленка.
Звичайно, ми з нею бачилися, але не часто.
Незабаром після того, як забрали її, зʼявився у тітки Свети ще й син, Андрійко.
— Ох, і втомилася я з ним, – скаржилася Оленка. – Гуляю, годую, граюся з ранку до вечора… А ще уроки…
— Вони тебе як няньку своєму Андрюші взяли, – здогадалася я.
— Схоже на те. Мені з ними і говорити нема про що. Вони мовчать, і я мовчу. Ой, ти тільки бабусі не говори, гаразд? – підхоплювалася Олена. – Не хочу її хвилювати.
— От вічно ти про інших думаєш! – обурювалася я. – Наскаржилася б давно, може, Ніна Василівна тебе й забрала б.
— Ну, вони ж мої батьки… все таки, – зітхала Олена.
Тішило тільки, що сваритися тітка Света і дядько Михайло припинили. Може, від радості, що син тепер є.
Одного разу, вже років через чотири, як Оленка поїхала від нас, зустрічаю я у дворі Ніну Василівну – шпалери несе.
— Ремонт задумали, Ніно Василівно? – запитала я.
— Можна й так сказати. Частковий ремонт, в одній кімнаті, – зам’ялася та.
— Може, допомогти?
— Та завтра вже помічниця моя приїде.
— Олена повертається до мене жити, – приголомшила мене новиною Ніна Василівна.
І точно! Наступного дня з речами приїхала Олена!
— Що таке? Як так? – накинулася я на подругу з розпитуваннями. Оленка ж ніби й не раділа поверненню, була тиха й сумна.
— А ось так от… як річ узяли, покористувалися і назад на місце поставили, – відповідала вона.
— Поки Андрійко маленький був, я реально як нянька в нього була. А тепер він у садок пішов, не потрібна я стала.
— Та тісно їм, – у розмову втрутилася бабуся. – Мати твоя ж до мене приїжджала, мінятися квартирами просила. Ви ж там у двокімнатній тулилися, а тут три кімнати, та й район хороший.
— Я їй відмовила. П’ятдесят років тут живу, не хочу нікуди з’їжджати. Вона надулася, образилася, – Ніна Василівна обійняла внучку.
— Даремно я тебе тоді їм віддала. Думала, налагодиться все у вас, сім’я буде. А воно он як вийшло…
— Та може, й на краще, бабусю! – підтримала її Олена. – Зате тепер я точно знаю, що ти в мене найрідніша й найулюбленіша!
Того року ми школу закінчували. Олена – із золотою медаллю, вступила на перекладача вчитися. Бабусі допомагала, Ніні Василівні вже за сімдесят тоді було.
Зʼявлялися в житті Олени і її батьки. Приблизно двічі-тричі на рік усією родиною приїжджали зі словами:
— Ось, бабусю. Спадкоємця твого привезли, Андрюшеньку.
Ніна Василівна їхніх візитів не любила. Після їхнього від’їзду в неї завжди піднімався тиск.
—Ох і фрукт цей Андрюшенька. Бігає скрізь, кричить, усе хапає, лізе без дозволу. Ось учора приїжджали, то знову дві чашки розбив, – скаржилася вона сусідкам на лавочці після чергового приїзду сімейства зі «спадкоємцем», якому нещодавно вже десять виповнилося.
— Слово «ні» зовсім не знає! Я йому «не можна», а він у сльози! Света одразу летить, як квочка! «Він маленький, не кричи на нього!».
Ніна Василівна усміхалася. Маленький! Хлопцю десять років! Батько мій у його роки вже в полі працював, а цей – ма-а-а-а-аленький!
Старенькі згідно кивали, а Ніна Василівна підсумовувала:
— Наплачеться з ним Светка, ох, наплачеться!
Як у воду дивилася! Спочатку Андрія залишили в сьомому класі на другий рік. Батькам довелося на це піти, бо кількість двійок і прогулів у хлопця перейшла всі мислимі межі.
Потім сяк-так дотягнули до дев’ятого і відправили в коледж. Андрій і там не вчився. Тримали його тільки тому, що навчання було платним. Він влаштувався працювати в бар, де й пропадав днями й ночами.
Коли після його візиту з дому зникли срібні сережки з малахітом, Ніна Василівна рішуче заборонила йому приходити.
Прабабуся Ніни Василівни була дочкою купця, людини вельми заможної. Тому в неї було кілька ювелірних штучок і старовинних сервізів, чия цінність визначалася не стільки вартістю, скільки оригінальністю виконання і пам’яттю.
Світлана, дізнавшись про подію, соромила матір, кричала, що її син – не злодій. Замовкла, коли і з їхнього будинку зникали цінні речі та гроші, а Андрій відверто хамив і батькові, і матері.
Олена тим часом закінчила інститут, знайшла хорошу роботу і не менш хорошого чоловіка. Степан був простим сільським хлопцем, міцним, надійним і дуже спокійним. Після школи і навчання на автомеханіка працював, заочно вступив до вишу.
Два роки стосунків привели до весілля. Ніна Василівна була задоволена, Степан їй подобався. Мати ж влаштувала скандал.
— Знайшла чоловʼягу – нічого за душею! – волала вона на весь під’їзд.
— Ось, матусю, твоє хвалене виховання! Навіть чоловіка собі вона нормального не знайшла! – кидалася вона на матір.
— А ти себе з Михайлом своїм згадай. По молодості ледве волосся одне одному не рвали! – парирувала та.
— Так то інше! Ось побачиш, вони зараз від тебе не з’їдуть, будуть тут отиратися. А потім раз, і без квартири опинишся, на вулиці! – лякала Світлана стареньку.
— Звичайно, не з’їдуть. Я їх сама попросила пожити зі мною, – задоволено заявляла Ніна Василівна.
—Чого? – Світлана від несподіванки аж присіла.
— А того! Мені скільки рочків? Вісімдесят два! Хто за мною догляне? Ти чи Андрюшенька твій? – запитувала Ніна Василівна.
— Ну, Андрюша зараз, скажімо, зайнятий – занервувала Світлана. Про те, що її син лікується в наркологічній клініці, вона не сказала навіть чоловікові.
— Ось що! Тож не лякай мене! – підсумувала Ніна Василівна.
Так і зажили вони втрьох: Олена, Степан і Ніна Василівна. Добре зажили, дружно.
— Добрий хлопець, добрий – нахвалювала Ніна Василівна Степана. – Що де підремонтувати, так сам, без нагадувань. Справжній господар! – пишалася вона.
— Олено, але ж сьогодні мама твоя приїжджала, – одного разу ввечері за чаєм сказала Ніна Василівна.
— Навіщо? – здивувалася Олена. Адже мама навіть не приїхала на її весілля три роки тому. – Що їй раптом знадобилося?
Ніна Василівна усміхнулася.
— А ти не здогадуєшся? Квартира їй потрібна. Спочатку хотіла сюди Андрія свого підселити, допік її вкрай. Я відмовила, – поділилася вона.
— Вона з іншого ходу пішла: треба на неї квартиру одразу переписати. Налякала ще, мовляв, інакше Степан усе до рук прибере. Оскаженіла, коли дізналася, що Степана я прописала. А що я, права не маю? Квартира моя, я єдина власниця!
— Як думаєш, що робити? – бабуся запитально подивилася на внучку. – Адже вона не відстане. Чує, що мені недовго залишилося.
— Подумати треба, бабусю.
— Ти, внучко, подумай. А поки що ось що. Піди в мою кімнату та візьми ікону, що на полиці в мене стоїть.
Олена виконала прохання.
— Ця ікона непроста. Її в тридцять восьмому році твоя прабабуся врятувала зі зруйнованого храму. Вона мені її передала, а як мене не стане, ти її візьми. Ікона давня, я до антиквара ходила. Він сказав, початок 18 століття.
Олена акуратно передала реліквію бабусі.
— Поклянися мені, Оленко, на цій іконі, що квартира матері твоїй не дістанеться. Боляче казати, але не дочка вона мені, хоч і рідна. Порожня вона, ні душі, ні серця. А ти хороша виросла, і Степан твій хороша людина, знаю. Ваша квартира буде, як захочете, так і розпорядитеся нею після мого відходу.
Більше розмови про квартиру бабуся з онукою не вели. А от Світлана про доньку і матір згадувала нерідко. Стабільно телефонувала раз на тиждень, часто приїжджала і наполегливо цікавилася здоров’ям Ніни Василівни.
Так минув ще рік, а на початку зими Ніна Василівна підхопила грип, який швидко перейшов у запалення легенів. Ніна Василівна згасла за тиждень.
Олена, схлипуючи, набрала мамин номер.
— Мамо, бабусі… не стало… – не стримала ридань Олена.
— Ой, біда яка! Коли ховати будете?
— Завтра, мамо… приїжджай.
Світлана і справді приїхала. Та не одна, а з сином. Поки Олена з чоловіком і співробітником похоронного бюро обговорювали деталі поховання, мати з сином шарили в кімнаті покійної. Поспіхом згрібали все, бажаючи знайти головне – документи на квартиру. Але безуспішно.
— Ну, донечко. Коли з квартири виїжджаєш? Я ж єдина спадкоємиця, переїхати туди планую, – сказала Світлана, щойно машина від’їхала від кладовища.
— Бабуся сказала, що вона заповіт склала, – байдуже відповідала Олена, не очікуючи, що зараз викличе бурю гніву.
— Обвели все-таки стару навколо пальця! – взвилася Світлана. – На кого ж заповіт?
— Зустріч із нотаріусом у середу, там і дізнаємося, – відповів Степан.
Про зникнення речей з квартири Олена з матір’ю не заговорила.
— Бог із ними, з прикрасами, головне, ікона – вона хоч на місці? – хвилювалася подруга. Але як ми не шукали, ні ікони, ні прикрас, ні дорогого посуду – нічого не знайшли.
— Оголоси про крадіжку, – радила я подрузі. Але Олена відмовилася:
— Ти що? Мати рідну в крадіжці звинувачувати? Просто… просто вона могла попросити… я б без запитань їй віддала, – з гіркотою зробила висновок Олена, оглядаючи розорену кімнату.
У призначений день Олена, її батьки, брат і Степан зустрілися у нотаріуса.
Заповіт свідчив, що квартира переходила у власність Олені.
— Ну, мамо, спасибі! – прошипіла Світлана. – Усе цьому «зятеві» відписала! Не допущу! До суду подам! – пригрозила вона і справді звернулася до суду.
Світлана та її представник вирішили оскаржити заповіт.
— Рідна мати на доньку до суду подає! – я мало чайник не впустила. Олена розгублено посміхнулася – що тут скажеш! Проводивши всіх, хто був запрошений на сорок днів, ми влаштувалися з подругою на кухні.
— Тому вона і на поминки не прийшла, – здогадалася я.
— Ти тільки подумай! Вона зажадала визнати заповіт недійсним, посилаючись на недієздатність заповідача, тобто бабусі. Мовляв, їй було вже вісімдесят сім, вона страждала на всі можливі болячки та деменцію – все до купи зібрала! – поскаржилася подруга.
— І ось усе це нібито не давало їй адекватно оцінити свої дії та розпорядитися майном.
— І що тоді? Ну, якщо суд на їхній бік стане?
— Тоді волю бабусі враховувати не будуть. І вийде що мама – єдина спадкоємиця, інших дітей у бабусі не було, – зітхнула Олена. – Так мені адвокат пояснив.
На щастя, недієздатність Ніни Василівни не було встановлено судом, нотаріус під час бесіди з нею жодних ознак деменції не зазначила, та й діагнозу такого в Ніни Василівни не стояло. Суд відмовився визнати доводи Світлани.
Олена і Степан залишилися жити в бабусиній квартирі. У них уже підростає синок, Іван. З матір’ю Олена не спілкується, та та й не бажає. Андрій так само бешкетує, і Світлана з чоловіком тільки встигають витягувати його з різних неприємних історій.
Ікону Ніни Василівни вони продали, виручивши за неї пристойну суму.
Але чудеса бувають! Степан цю ікону в одному антикварному магазині побачив. На роботі йому премію дали, так він ікону купив і подарував дружині в день пам’яті Ніни Василівни.
