Галина рано залишилася без чоловіка. Федір пішов з життя в автомобільній пригоді, коли доньці Олені було всього сім років. Галя так переживала, що стала до храму ходити, і вирішила все своє життя присвятити доньці.
Як не вмовляли її знайомі та сусідки знайти собі пару, Галя тільки дивувалася:
— Ну кому потрібна моя донька? До того ж вона слабенька, он як часто хворіє. Хто нас утримуватиме? Я раз у раз з нею на лікарняному… Ні, поки не поставлю доньку на ноги, про себе й думати не буду.
Вона так намагалася дати доньці все, що працювала без вихідних, беручи зміни в лікарні, підробляючи якомога більше.
— На зарплату медсестри не розбіжишся шикарно жити, – пояснювала вона сусідкам і приятелькам, а Оленці пальто нове потрібно, дівчинка росте. І чобітки вже необхідно купувати.
Оленка взяла характер від батька: прямолінійна, різка, образлива і запальна. Галя пізно зрозуміла, що розпестила доньку. І вдома нічого не давала їй робити, і з навчанням – не наполягала на хороших оцінках. Тому, коли Олена закінчила дев’ять класів, про подальше навчання й мови не могло бути.
— Даремно ти так доньку балуєш, – докоряла Галину її сестра Ліда, яка жила в приміському селі, – працюєш на знос, вдома не буваєш. Ти б краще їй більше часу приділяла. Був би толк.
— Що мені тепер дорікати? Ні на що мені було їй вчителів наймати, хоч годувала й одягала, і на тому спасибі, що змогла – те зробила, – сердилася на сестру Галя.
Ліда мовчала, зітхала. Шкодувала вона сестру. Але сама не могла допомогти, своїх у неї троє дочок було. Вони з чоловіком на фермі багато не заробляли, тримали худобу, великий город, тим і були ситі.
А Галя все думала, що ось виросте Оленка, піде працювати, і стане їм легше. Але Оленка не поспішала працювати, а вискочила заміж, ледь виповнилося їй вісімнадцять років. Невеликі накопичення Галі пішли на весілля. Крім того, вона віддала доньці й частину своєї домашньої обстановки, щоб допомогти молодим почати сімейне життя, поки ті тулилися в гуртожитку заводу, де працював чоловік Оленки Юра.
Здавалося б, ну ось, доньку видано заміж. Але Галі не ставало легше. Олена просила в матері грошей, як звикла вже це робити раніше. Не могла відмовити Галя улюбленій єдиній доньці й постійно давала їй гроші на різні покупки.
За рік у Оленки зʼявилася дівчинка на радість усім рідним. Однак життя в молодої пари не клеїлося. Юра наполягав на тому, щоб дружина теж почала шукати роботу. Адже треба було і про постійне своє житло думати. Але Олена сварилася, чинила опір, і врешті-решт, сім’я розпалася, коли донечці Ганнусі виповнилося лише три роки.
Олена повернулася до матері тепер разом з онукою. Знову почалися в Галі підробітки, нічні зміни в лікарні, і вона втомлювалася ще більше, ніж раніше. Їй було нескінченно шкода онуку, а дочка постійно змінювала роботи, не трималася на одному місці. Чи то не звикла рано вставати і працювати, а ще й характер був у неї вибуховий, не лагідний.
Галя вже стала сваритися з нею. Мати і дочка не знаходили спільної мови, лаялися. І врешті-решт Олена знайшла співмешканця і поїхала з ним на заробітки до столиці, залишивши Ганнусю матері.
Галя водила онуку в садок, працювала. І здавалося, що почався її більш спокійний час. Однак онука росла, рідко бачачи матір і батька, і починала розуміти, що вона не така, як усі – вона сирота.
І знову почала Галина купувати їй купу іграшок, одягати як ляльку, віддаючи все, що з такими труднощами вдавалося заробити.
Приїхала якось раз до неї сестра Ліда і стала серйозно вмовляти переїхати до них у село.
— Послухай, сестричко. Я все розумію, але тут тобі важко. Допомоги ні від батька, ні від твоєї улюбленої доньки практично немає. Кинули вони на тебе Ганнусю і живуть своїм життям, а ще Олена досі раз у раз у тебе грошей перехоплює. Без віддачі. Ну, і як це розуміти?
— Не можу я їй відмовити, хоча й даю не багато. Немає в мене грошей… – заплакала Галя, – а боюся я, що забере вона від мене Ганнусю, мені не пережити цього. І що з дівчинкою буде? Вона вже з якимось іншим кавалером живе… Біда, та й годі.
— А ти подумай, все-таки, щоб переїхати до нас. Квартиру здаси, а жити будеш в окремій кімнаті. Туди Оленка часто не поїде. І в образу я тебе їй та її співмешканцям не дам. І Ганнусю ми виховаємо як слід. А то історія знову повториться. Із тебе вихователь ніякий, ти своєю добротою тільки псуєш маля. А суворість ще нікому не завадила. І привчати до праці вже треба зараз.
Галя навідріз відмовилася їхати в село, але для вигляду сказала сестрі, що подумає.
Ганнуся любила бабусю, слухалася. І незабаром пішла до школи. Матері вона теж раділа, і коли та з’являлася, то дівчинка поспішала розповісти їй нові вірші, які вони вивчили в школі, і навіть намагалася співати й танцювати, щоб сподобається мамі.
Але Олена обіймала доньку, цілувала, дарувала їй льодяники або пряники в подарунок. А потім, отримавши від матері трохи грошей, їхала на невизначений термін. Бабуся Галя та Ганнуся дивилися на матір, яка їхала, у віконце і довго махали їй рукою.
— Нічого, Анютко, вона скоро знову приїде, – витирала очі Галя, – заробить грошенят і повернеться до нас… Пробач ти мене, дівчинко моя, ось таку я тобі матусю виростила… Але як уже могла. Пробач…
Ганнуся обіймала бабусю і гладила її рано посивіле волосся. А незабаром настала біда. У Галі почали боліти ноги. Навіть не могла без болю ходити. Лікарі говорили про нерви, про навантаження, і радили більше відпочивати. Звісно, Галина лікувалася, але результатів це майже не давало.
— Ну, і що ти тепер скажеш? – знову приїхала за нею з села Ліда, – у нас же нормальна школа, хороші й добрі вчителі. Ганнуся буде вчитися. А ти заспокоїшся, нам медпрацівники дуже потрібні. Готуйся переїжджати. Ми Ганнусю твою теж любимо, та тобі вже такі навантаження не здолати. Ти ледве ходиш…
Ліда обійняла старшу сестру. Вони вирішили жити разом.
Аня була рада їхньому переїзду. Вона залюбки потоваришувала з сільськими хлопцями, їй сподобалася школа, клуб, вона дуже любила бабу Ліду і всю її сім’ю: дідуся Борю, тіток та їхніх малюків.
— Яка в нас велика сім’я, бабусю Галю! – говорила Ганнуся, – особливо мені подобаються сестрички й братики. А ще й сусіди!
Дівчинку любили всі. І рідня, і шкільні товариші, і вчителі. Тепер головною наставницею і вихователькою її стала баба Ліда. Бо баба Галя часто їздила в місто на процедури, а як стало їй трохи краще, то почала працювати в невеликій сільській лікарні.
Через півтора року Галя вже нормально ходила, і, як і прогнозували лікарі, її захворювання було більше пов’язане з нервовими зривами.
— Це тобі Оленка твоя здоров’я підірвала. І, звісно, твоя нескінченна робота, – говорила Ліда, – давай, приходь до тями. Ми тебе ще й заміж видамо.
— З розуму ти зійшла, сестро. Мені б хоч якось ноги тягати, треба Ганнусю виростити, вивчити, виховати… – говорила Галя.
— Знаємо, знаємо, це ми вже чули! – перервала її сестра, – от тільки й про себе не можна забувати. Це ти мала б уже зрозуміти.
Але слова Ліди виявилися пророчими. Як не дивно, у Галі незабаром з’явився шанувальник. Вдівець Григорій із сусіднього села, який приїжджав у лікарню, так закохався в турботливу, симпатичну й уважну медсестру, що став частим гостем у будинку Ліди через Галину.
Ганнуся росла бойовою, доброю, а головне – не розпещеною, як її мати. Щойно дівчинка закінчила сім класів, Галя та її цивільний чоловік Григорій поїхали знову в місто. Ганнуся поїхала з ними.
— Спасибі тобі, сестричко. Витягла ти мене з ями – з хвороби… – обіймала Ліду Галина, – і Аню допомогла мені підростити. Через кілька років я її в технікум направлю, буде вчитися на бухгалтера. Вона математику любить і розуміє. Розумниця. А вам – уклін і подяка… Спасибі, рідна…
— Ви тільки не забувайте до нас частіше приїжджати. Ми ж полюбили Ганнусю як свою доньку. Ось це дівчисько не дасть тебе образити, і на життя, дай Боже, націлене правильно, – прошепотіла Ліда сестрі на прощання.
У місті Аня пішла у свою школу. Тепер вона часто бачила матір. Олена працювала на заводі, і жила в гуртожитку, де колись починала своє сімейне життя.
— Вибач мене, мамо, – сказала вона якось Галині, – ось я і знову тут, у своєму гуртожитку. Не склалося в мене сім’ї нормальної. Може через характер, як ти завжди казала, а може, доля…
— Нічого, ти ще молода. Працюй, будь із людьми лагідною, і все буде в нас добре, – погладила доньку по голові Галя, – головне, всі живі та здорові. А хто життя гладко прожив, без жодної помилки? Таких людей і немає… А ти все одно моя улюблена і рідна дівчинка.
Оленка плакала, здригаючись усім тілом. Вони сиділи на кухні ввечері. Григорій дивився телевізор, а Аня пішла прогулятися з подружками.
Ніхто не бачив сліз Оленки, крім матері. І на серці в обох було тепло і легко.
— Ти приходь частіше, – просила мати, – коли треба – приходь. Хоч удень, хоч уночі. Хочеш, живи в кімнаті з Анею. Місця всім вистачить…
— Ні вже, я там прижилася. У мене окрема кімната, всі зручності, начальство хороше, робота звичайна, звикла я вже… мамо.
Галя дивилася у вікно на доньку, яка йшла. Та, не озираючись, пройшла двором і зникла в сутінках весняного дня.
А Галя довго ще вдивлялася в дорогу, якою поспішали перехожі, і молилася про себе за свою Оленку, за Ганнусю, і за всю їхню дружню велику родину, де нікому не дадуть пропасти, допоможуть, виручать і, якщо важко, підставлять плече…
