Тетяна Єгорівна хвилювалася перед зустріччю з родичами.
Син із невісткою приїхати мають, от і хвилюється. Онуку нову, перший раз побачить.
Син, Олег, одружився півроку тому, вдруге.
Перша невістка, Ірина, живе неподалік від Тетяни Єгорівни, щось не жилося їм, розійшлися.
Начебто Олежка і непоганий, не має шкідливих звичок, спортом займається, але невістка сказала, що нудно з ним, мовляв, мовчун, не компанійський, а вона, Ірина, у великій родині виросла.
Їй треба, щоб веселощі були, щоб гості завжди були.
Загалом розійшлися, три роки тому.
Доньці Олесі – дванадцять років, Олеговій падчерці теж дванадцять.
Такий вік, переживає Тетяна, як дівчинка приймає Олега? Всяке ж буває, вона дивиться на рідну онуку, Олеську, вже з нею мучиться Ірина, нікого не визнає Олеська, це зараз, а далі, що буде?
Ірина дізналася, що Олег приїжджає з сім’єю, та звідкись дізналася, що хочуть дівчинку залишити, прийшла, ніздрі роздуває, кричить, щоб Олеську Тетяна до себе взяла.
— Вона ваша рідна внучка, якихось шануєте, а з рідною не хочете посидіти.
— Ірино, та як же так? Сама не пускаєш Олесю…
— Нехай у вас побуде, я хоч відпочину…
І адже саме тоді їй відпочинок знадобився, коли Олег зібрався приїхати, а як вона з двома підлітками тут буде, ніхто не хоче знати…
Приволокла Олеську, та речі покидала, побігла до подружок…
Донька Тетянина, Ніна, зателефонувала, дізналася, що Ірина Олесю привезла, у сльози, мама інших дітей шанує, он у Олега взагалі, Олеська здорова, друге чуже дівчисько, а своїх рідних не бере…
Та нікому не відмовляла Тетяна Єгорівна, просто ніхто й не питав, привезла й донька своїх близнят, а вони, шебутні неслухняні.
Що за діти зараз пішли?
Соромно Тетяні, рідні онуки, а такі… не виховані, всі троє.
Та ще й чужа дівчинка, а що вона синові відмовить чи що? Зателефонував, попросив, рідко про що просить, зібралися з Ольгою з дружиною, поїхати відпочити на два тижні, дівчинку саму не залишиш, батьки Ольги далеко, обидва працюють ще…
Звісно, вона погодилася.
От і чекає з хвилюванням, як справлятиметься? Усе життя в школі пропрацювала, учні любили й люблять її, а тут зі своїми рідними онуками та й боїться не впорається.
Олег приїхав до вечора.
Ольга в житті виявилася не такою, як на фото, трохи вищою за Олега, на підборах ще, подумала Тетяна Єгорівна, зріст же не маленький, без підборів би, якраз добре б виглядали.
Невже і в житті так ходить? Брючний костюм, видно не з дешевої тканини, туфлі знову ж таки, не звично таке спостерігати, дівчата в кросівках все бігають, та в капцях без підборів.
Сувора видно, ну ось, Олегу сподобалася, аби не від туги й самотності сунувся, немов у вир…
Дуже вже хочеться, щоб у любові та злагоді син жив, як вона, Тетяна, з чоловіком своїм, Михайлом, батьком Олега і Ніночки…
Потиснула руку невістка нова, по-чоловічому прям, ніяких тобі обіймів, це Ірка, хоч і метушлива, але душевна, прибіжить, слово мама, з язика не злазить, але ж уже давно, два роки, як з іншим живе, хлопчиська вже є від того, а все мамкає…
А ця ні, ця сувора, суха якась.
Але, красива так, на артистку схожа, невже Олежка на красу повівся? А як же душевність?
Не краса головне, ну та гаразд, Бог із нею, головне, щоб добре жили.
А ось і внучка новоявлена, ну видно, що в матір тоненька висока, одне обличчя з матір’ю.
Яною представилася, не вередує, сумку свою сама взяла, стоїть чекає, дивиться вичікувально…
Провела до хати, із сином обійнялися, він начебто засоромився, напевно перед дружиною незручно, вона ж он яка, сувора, серйозна.
Побули трохи, відпочили і зібралися назад, вночі потяг.
— Олежку, не побули навіть.
— Мамо, ми з відпустки приїдемо і побудемо, не переживай, Ольга з роботи прям, ми її забрали з Янкою, вона навіть не переодяглася, ну все, мамо… Якщо грошей не вистачить, напишеш, я ще переведу.
— Та ти що? Як не вистачить, ти що…
А Ніна з Іриною і не подумали, що дітей годувати треба, встромила думка, Олежка молодець, потурбувався, мабуть, Ольга його так вирішила, бач, все продумано в неї.
Чомусь Тетяна шукала вади в новій невістці.
Залишок дня і вечір пройшли начебто непогано.
Дівчата познайомилися, але не виявили одна до одної інтересу.
Олеська показувала всім виглядом, що вона тут головна, близнюки бавилися, Яна сиділа тихенько в телефоні.
— Бабусю, – Тетяна здригнулася, почувши чужий голос, – давайте я посуд вимию, ви скажіть, що ще допомогти.
— Ні, не треба відпочивай.
— Від чого? – здивувалася Яна, – я не втомилася.
Дівчинка опинялася завжди поруч, що б не почала Тетяна робити, новоспечена онука була тут, як тут.
“От прив’язалася настирлива якась”, – думає Тетяна Єгорівна, пішла б хоч он на річку б сходила.
А Яна вже збирає смородину швидко і вправно, намагаючись не стрясти ягоду. Побачила Олеська, теж прийшла, випросила баночку мовляв, збирати буду.
Та не вистачить у неї терпіння збирати, така непосидюча, не збирає а з Яною про щось говорять.
Близнюки теж прибігли, просять банки, збирати ягоди…
Ти дивись які.
Руки всі помили перед їжею, Олеська не замовкає, така сама балакуча, як і мати, близнюки теж тріщать.
— А давайте в гру пограємо – каже Яна.
Ще краще, ігри за столом ой, що зараз буде. Тільки рот відкрила, щоб припинити всі ці ігрища, як дівчинка продовжує. – Хто перший заговорить за столом, той за всіма посуд весь день миє.
— А якщо не заговорить ніхто? – запитує Олеська.
— Нуууу, тоді кожен за себе.
— А ми не вміємо, – кажуть близнюки, та й Тетяна хотіла сказати, що це ще, кого там вони намиють, а їй потім перемивай, та та ця дівчинка знову за своє, – а ми навчимо, справді Олеся.
І Олеська, дивіться киває, вчителька теж знайшлася, хоч би за собою навчилася зі столу прибирати, ну ні до чого Ірина не привчає дитину.
Діти мовчки їли, та ще й наввипередки, близнюки, дивись, як стараються, то доводиться вмовляти, з ложечки годувати, а то усе під чисту з’їли, та в голос сказали, що вони перші.
Сміються дівчата, ось хто посуд буде мити.
Тетяна спробувала було прогнати їх усіх із кухні, пожартували мовляв і досить, та куди там, ці вчепилися, мити самі будемо.
Внутрішньо здригаючись від того, що зараз буде з її кухнею, Тетяна вийшла на вулицю, щоб перевести дух.
Регот, вигуки.
Заходить кухня блищить, посуд скрипить.
— Бабусю, ми підлогу помили, що ще зробити? – Це Олеська, яка палець об палець… яка…
Не очікувала Тетяна Єгорівна, що пишатиметься онуками, але ж це Яна, дівчинка, онука не рідна.
— Бабусю, а можна я млинці зроблю вранці? Олеся хоче навчитися.
Тетяна ледь не гикнула від несподіванки кивнула мовчки, сподіваючись, що забудуть до ранку, а вранці просплять до обіду…
Прокинулася Тетяна від здавленого хихикання і запаху млинців.
Бігом на кухню сидять, щасливі.
— Бабусю, ми на тебе зачекалися, – пищать близнюки, – ми вже млинців насмажили, дівчатка нам дозволили теж мішати тісто, ми ось так виделками, дрррр, робили, потім ще будемо.
— Бабусю, йдемо пити чай…
Що з дітьми коїться? Город увечері поливають, самі миються, весь день зайняті, то одне попросять зробити, то інше…
Ніна зателефонувала, запитує, як діти?
— Та книжку он читають.
— Що?
— Дівчатка їм по черзі читають, пригоди Тома Сойєра, а вони слухають затамувавши подих.
— Мамо… а ти точно про наших дітей говориш?
— Точно, – сміється Тетяна Єгорівна.
Ніна з чоловіком приїхали ввечері за дітьми, ті в сльози, з сестрами весело. А вдома знову сидіти в чотирьох стінах.
— Тітонько Ніно, залиште їх, вони такі класні – просить Яна, Олеська підтакує.
Олеська? Яка терпіти не може їх? Обзиває пуголовками, вона стоїть в обнімку з одним із близнюків і просить залишити…
— Це все Яночка, – шепоче Тетяна Єгорівна. – Ніно, ти б бачила, вони ж їй у рот заглядають, вони все роблять разом.
Диво, а не діти.
— Може… може на річку їх усіх звозити? – запитує невпевнено чоловік Ніни, він просто не впізнає своїх хлопчаків.
І всі дружним натовпом біжать у машину і їдуть на річку, і навіть там, навіть на річці, не треба бігати і кричати до хрипоти, діти поводяться чудово…
— Як ви так привчили своїх діток, усі такі виховані, – каже нервова жінка, яка не може впоратися з одним хлопчиком, – правду кажуть, що чим більше дітей, тим краще.
Що вони самі себе виховують.
Ніна з чоловіком посміхаються… Усі думають, усі четверо – це їхні діти.
— А я рано одна почала вдома залишатися, – розповідає ввечері Яна Тетяні Єгорівні, – мама ж на роботі, відрядження були, як теж відмовиться вона?
Кар’єру будувала, щоб мене годувати, тато одружився з іншою, зменшили аліменти, бо там дитина зʼявилася, дружина його подала на аліменти.
Мене до себе не брав, та я сама впоралася.
Мама плакала, а що робити?
Я б і цього разу сама впоралася, та дядько Олег сказав, що йому совість не дозволить відпочивати, знаючи, що дитина, тобто я, у спеку, у квартирі сидить… Вони мене з собою хотіли взяти, але що це за весільна подорож вийшла б? З дитиною, що сміятися.
Яка розважлива, – думає Тетяна Єгорівна, – а чи не звідти сухість Ольги, що одна тягнула лямку, не може поки що розслабитися…
Перед сном обійняла всіх бабуся Таня, Яну теж, пригорнулася дівчинка до неї на секундочку…
Ах ти ж Боже мій, та дитині тепла хочеться…
Мама, мабуть, аскет, тож бо вона дивилася, як близнюки Ніну обіймали…
Незабаром і Яна звикла, що бабуся обіймає дітей, сядуть, обліплять бабусю і сидять, слухають її розповіді про роботу, про учнів, хто ким став.
Ірина зателефонувала, за Олеською приїхати, та в сльози, залишитися просить.
— Напевно втомилися там, я ж знаю яка вона…
— Хороша, Ірино, я тобі зараз розповім…
— Заберете, а я сумувати буду, – говорить Тетяна Єгорівна.
— А ми в тебе, бабусю, жити залишимося, – кажуть близнюки.
— Не погрожуйте бабусі, – жартують дівчатка, весело, спокійно в них.
Приїхали Олег з Ольгою радісні, засмаглі.
Ольга навіть начебто трохи м’якшою стала.
Тетяна помітила, як несміливо обійняла Яна матір і як Ольга невміло притиснула до себе доньку.
— Навчиться, вона навчиться, подумала Тетяна Єгорівна і… обійняла Ольгу…
— Сестричко моя, я буду сумувати, – плаче Олеся, тату, тітко Олю, а можна до вас приїжджати в гості.
— Звісно, в голос кажуть Ольга з Олегом.
— І ми, і ми, – заявляють близнюки.
Наступного року спостерігала Тетяна Єгорівна, як вільно й тепло обіймає Ольга Яну, дітлахів, Олеську.
Відтанула, із задоволенням думає Тетяна.
— Мамо, уявляєте, ми їй з Олежком говоримо поїхали з нами, а вона ні вперлася, до бабусі в село, – і це та Ольга, яка сухар..
Посміхається Тетяна Єгорівна, притискаючи до себе внучку Яночку, згадує, як боялася рік тому цієї зустрічі…
— Ба, а Олеся коли приїде?
— Виїхали, Ніна дзвонила…
— Все батьки, бувайте… я пішла, мені треба речі розкласти, та й узагалі…
Посміхаються дорослі, дивлячись на маленьку господиню, спостерігаючи, як Яна схопивши ганчірку витирає невидимий пил… Бабусина помічниця.
— Дякую за онуку, – шепоче Тетяна Єгорівна Ользі.
