З самого дитинства я була дивною дитиною, друзів у мене практично не було, спілкувалася тільки з людьми набагато старшими за мене. Батьки мене виховували суворо!
— Гуляти не можна, дружити не можна, погані слова казати не можна, мати хобі не можна, — казала мамка.
У дитячий садок мене, звичайно ж, не відправили. Коли настав час йти до школи, для мене це був стрес. Як же я буду серед своїх однолітків?
Але мої страхи не справдилися, у мене з’явилися друзі, у класі я зайняла позицію — не чіпай мене і я тебе не чіпатиму. Шкільні роки минули непомітно.
Усі мої спроби ходити на гуртки закінчувалися майже не розпочавшись. Батьки говорили, що треба вчитися, а не займатися дурницями. Все, що я могла, — це брати участь у всіх заходах у школі.
Далі пролетіли три роки в технікумі, в якому я познайомилася з майбутнім чоловіком. У мене була мрія вступити, здобути освіту, але мого майбутнього чоловіка це не влаштовувало.
Постало питання або він, або навчання. Звичайно, у свої 18 років я закохана обрала його, наївно відклавши свої мрії на потім. Мій майбутній чоловік був молодший за мене на рік, і дуже хотів терміново укласти шлюб, але вік не дозволяв.
Гарно розповідаючи про наше майбутнє, він мене вмовив, що треба терміново планувати дитину та розписатися. І лише через роки я зрозуміла, яка ж я була дурна та наївна.
А що далі? Дитина, весілля, поява доньки і три роки щастя, але потім, самотність! Мені довелося відмовитися від усього і насамперед від самої себе.
В юності я була дуже товариською. Яка я була? Посмішка до вух, блакитні очі, короткі стрижки, пірсинг, тату, незвичайний одяг. І ким я стала?
Моя величезне кохання до чоловіка знищувало мене рік у рік як особистість, як людину, як жінку. Мені довелося змінити свій стиль ніяких пірсингів, одяг класика, колір волосся тільки рудий (чоловік так вирішив).
Мати подруг не можна, з рідними не можна спілкуватися, працювати не можна. Вдома постійні скандали, погрози, звинувачення, приниження.
Він гуляє до ранку, а я вдома з дитиною. Приходить і каже, що я погана господиня, погана мати, та й взагалі гуляща, та й не красуня, і важити повинна не більше 52 кг. А я терпіла, кохала і терпіла.
Потім почалися образи! Ніколи не забуду, коли мій чоловік образив мене за те, що я йому зрадила. Все тіло синє.
Вирішивши піти, я зібрала речі, дитину і поїхала до батьків. Але вони мене не прийняли, сказавши:
— Вийшла заміж, терпи.
Передали чоловікові до рук. Так йшли роки, я змирилася — образи, вибачення, образи, приниження, вибачення. А там і друга дитина.
Коли ходила з животом, дізналася, що у чоловіка роман. Та й він не ховався. Я плакала та терпіла. Народився хлопчик, я так мріяла про сина, моя маленька копія.
З пологового будинку мене чоловік не забрав, коли приїхала з братом (троюрідним) із порога почула:
— О, що вже приперлися!
Вдих, видих, я сильна все витримаю. А далі мій чоловік познайомив зі своєю коханкою, не посоромлячись, що поряд його двоє дітей. Я була в тихому шоці.
Переді мною стояла 19-річна дівчина (у мене зріст 158 см) майже таким самим ростом, як мій чоловік (чоловік 193 см), прищава, товста, не гарна. Перша моя думка:
— Це я товста і некрасива? Як пояснимо чоловік: «вона мене обожнює, а ти ні».
Піти я боялася, до батьків йшла кілька разів, вони мене повертали. Почала говорити про розлучення. А що чоловік? Кинув коханку, просив пробачення і д зсу втік, залишив мене з двома дітьми 7 років та 6 місяцем, і купою боргів.
Добре, що хоч гроші йому платили. А я так все ще любила, що плакала, коли проводжала. У голові одне: «Як жити без нього?». Дурна, так?
Я як вірна дружина чекала, рахувала дні, страждала. І наче у нас все добре, я думаю, любить, нудьгує. За той час, поки він був в армії, у мене помер батько на очах.
Мама поїхала за кордон, і я залишилася зовсім одна, але мене гріла думка про те, що коханий незабаром приїде. Але за три місяці він сказав, що не повернеться додому, має кохання, стосунки.
І знову біль, одне питання: «за що?». На мій подив за місяць чоловік гуляка одумався і просився додому, поклявся не зраджувати. Ну, що, прийняла.
З того часу минуло п’ять років. Ми разом уже 16 років. І повертаючись назад, розумію, скільки помилок я зробила. Навіщо стільки пробачала? Навіщо стільки терпіла? Кохала, дуже коахала, кохала більше ніж себе.
Мені 33 роки, і я не знаю, як далі жити. Начебто така ж дивна, не така як усі. Але й зовсім інша, черства, озлоблена, недовірлива, закомплексована, яка сумнівається в собі, але хто більше не дасть себе в образу.
А чоловік начебто намагається змінитися, але не припиняються образи та приниження. Ось я й сиджу, пишу свою сповідь.
Сповідь жінки, що колись зробила помилку. Чому вирішила написати? Тому що, незважаючи на все те, що я зробила і пережила, сьогодні почула:
— Тільки ти, спеціально руйнуєш нашу сім’ю.
У мене так само немає друзів, мене немає в соцмережах. Я просто прокоментувала пост у тік тоці, як виявилося я цим сім’ю рушу.
Іноді здається, що мене не існує. Я не маю сумніву, якщо мені пряма доріжка до психолога. Запитайте, чому я досі заміжня? Сама в шоці. Від таких людей як він важко піти.
