Заміж я вийшла у 18 років. Чоловіком моїм став однокласник. Ми дружили з дитинства. Через півроку я дізналася, що в положенні. У нас були важкі часи (у фінансовому плані), але про позбавлення дитини не йшлося.
Через 8 місяців на світ з’явилася дівчинка, якій чоловік дав ангельське ім’я. Вона дійсно була схожа на маленьке янголятко: світле волосся і блакитні очі. За характером донька була спокійною дитиною, і я дякувала Богові за такий подарунок.
Чоловікові довелося кинути навчання і влаштуватися на роботу. Я тим часом взяла академічну відпустку і сиділа з малечею до 1,5 років. Тоді вже я паралельно займалася донькою і вчилася. Усе стало налагоджуватися, але тут ми дізналися, що я знову в цікавому положенні. Після сімейних зборів чоловік сказав, що ми залишимо цю дитину. Довелося напружитися ще сильніше.
Чоловік цілодобово пропадав на двох-трьох роботах, удома я його майже не бачила. Жили ми тоді у квартирі, яку йому виділили від заводу. Але грошей усе також не вистачало. Адже незабаром на світ з’явилася друга дитина. Я перейшла на заочну освіту і ледве здобула диплом. Важко було одночасно поратися з двома дітьми, вести домашні справи і гризти граніт науки. Але навіть незважаючи на це, ми впоралися.
Коли донька пішла до школи, а син ходив уже в садочок, я нарешті змогла влаштуватися на роботу за фахом і допомагати чоловікові. Наше матеріальне становище покращилося. З’явилася своя квартира. Справи пішли вгору і ми щоліта могли собі дозволяти путівку на море. Коли мені стукнуло 30 років, доля нам піднесла ще один подарунок – третю дитину.
Як ми з усім впоралися тоді, досі не розумію. Я знову засіла вдома з маленькою дитиною. Чоловік щосили намагався забезпечити нас, тому працював вдень і вночі. Якщо на добу в нього йшло на сон 5 годин – це була казка.
Діти потроху почали дорослішати, стало легше. Молодша донька пішла в перший клас, коли старша вже вчилася у випускному класі. Грошей не вистачало катастрофічно, але ми з чоловіком якось викручувалися. То позичали гроші у знайомих, то брали кредит, то знаходили підробіток. Ми щохвилини думали про дітей і про їхнє майбутнє, хотіли, щоб у них була перспектива хорошої освіти і роботи. Уже на третьому курсі інституту старша донька заявила, що виходить заміж.
Ми хотіли, щоб вона довчилася, знайшла роботу, але перечити не стали. Її обранцем виявився непоганий хлопець із пристойної сім’ї, тож ми благословили доньку на шлюб. Звісно ж, довелося серйозно витратитися на весілля і все інше. Надалі допомогли доньці та зятю з купівлею квартири. Адже ми як ніхто інший розуміли, що без особистого житла нормального сімейного життя в дітей не вийде.
Тим часом підріс і син. Він прекрасно бачив, як я і тато допомагаємо сестрі. Тому після закінчення школи зажадав, щоб йому теж купили особисту квартиру. Діватися було нікуди. Адже в нашій родині в усіх дітей рівні права. І якщо комусь щось купується, значить те ж саме треба подарувати й іншій дитині. Чоловік оформив на себе черговий кредит і купив однокімнатне житло середній дитині.
Молодша дочка не стала просити у нас квартиру. Вона просто захотіла поїхати вчитися за кордон. Як важко не далося мені це рішення, але я погодилася на навчання дочки. Освіта там коштує великих, якщо не сказати величезних для нас грошей. Довелося продати свою машину, влізти в борги й оплатити рік її навчання.
Раптово чоловік зліг з захворюванням. Мені довелося піти з роботи за півроку до виходу на пенсію. Перший час взагалі не відходила від нього. Годувала його, і мила, і виводила на вулицю прогулятися. Через місяць йому стало краще, і я трохи зітхнула. Найприкріше те, що за весь час хвороби батька жодна наша дитина не приїхала його провідати. Старша дочка тільки кілька разів зателефонувала і поскаржилася, що нічого не встигає: дім, робота, чоловік.
Скільки б я не дзвонила синові, він узагалі не піднімав слухавки. Донині не передзвонив, хоча одна моя знайома нещодавно розповідала мені, що бачила його в супермаркеті з якоюсь подругою. Вони йшли і сміялися на весь магазин із пляшкою випивки й ананасами. А молодша донька просто не змогла кинути навчання, щоб прилетіти і провідати своїх батьків.
Ось так от на старості років вийшло, що маючи трьох дітей, ми залишилися самотніми і нікому з них не потрібними. Як працювали і допомагали їм фінансово, так вони з нами і спілкувалися. А тепер, коли нам потрібна хоч якась підтримка, діти про нас забули.
Живемо і сподіваємося тільки один на одного, більше в нас нікого немає.
