У двері голосно постукали. Ліза здригнулася. Різких звуків вона боялася ще з дитячого будинку. Вона обережно підійшла до дверей і запитала
— Хто там? — З того боку пролунав сміх.
Ліза здивувалася, вона знала, що у матері було три сестри, але вона їх не пам’ятала. Жодна з них жодного разу в дитячому будинку не з’являлася. Їй стало цікаво, і вона відкрила двері.
У квартиру завалилася пишна дама з величезним баулом.
— Рідна моя, хороша моя — стиснула вона Лізу в обіймах і змахнула сльозу. Від тітки пахло потом і вареною капустою.
Також різко вона відпустила Лізу і пройшла до квартири. І тільки зараз дівчина помітила прищавого підлітка з навушниками, що ліниво жує жуйку.
— Ох які хороми. Все нове, компактне. До речі, познайомся, це твій брат Костя. Зніми навушники і привітайся з сестрою — прикрикнула тітка. Той приспустив з одного вуха навушник і мляво сказав.
— Ну, привіт, ми з дороги. Може почастуєш чим? — Заявила тітка, сідаючи за стіл. Ліза заметушилась — Я навіть не знаю, тітка Таня — вона запнулася
— У мене тільки суп — Тітка махнула рукою — Давай суп — і полізла в холодильник.
— Так, немає нічого, — сказала вона, оглядаючи порожні полиці, де стояв пакет молока і три яйця. Ліза тим часом розлила суп із маленької каструльки. Тітка подивилась і зітхнула. Так дно видно. Ти щодня так харчуєшся?
— Ліза знизала плечима — Просто я гостей не чекала. А мені вистачає
— Зухвала, як мати, Царство їй Небесне. Але поважаю. Костю, що стоїш як стовп. Тягни торбу — І почала викладати банки.
— Це грибочки позаминулі, ну, нічого їсти ще можна. Варення малинове, зацукроване правда, але корисне. Ось огірки. Костю, ти не бачив, що діставав? Цвіль зверху. Ну нічого, зараз промиємо і з’їмо. Ось дурнуватий у мене син? Сказала ж, біля стіни бери — говорила тітка, обтираючи курні банки.
— Де сказала, там і взяв. Сама ж казала, що Лізці все піде — Тітка глянула на нього сердито і обернулася до дівчини. — Не слухай його. Він у нас трохи того.
Ліза звичайно гостинці їсти не наважилася. Випила кухоль чаю і запитала:
— Ви пробачте, звичайно, але чим зобов’язана вашим візитом? — Тітка спохмурніла
— Чого? З чотирьох років тебе не бачила. Як забрали, так і не бачились. Скучила.
— Так я ніби недалеко від вас росла, могли б і приїхати.
— Ось чесно, дівчинко моя. Тільки збираюся поїхати, так щось трапляється. То захворіє хтось, у мене їх п’ятеро бовдурів. То чоловік загуляє. Ти пробач мені, дівчинко — і захлюпала носом.
А Ліза згадувала. Рідні по селу було багато. Начебто жили як усі. День минув і Бог із ним. Зірок із неба не хапали. Щоправда, пам’ятає вона погано, мала була. Але той удар об капелюшок цвяха, вона ніколи не забуде.
Нетвереза мати штовхнула її за те, що вона закуску без дозволу зі столу взяла. А Лізі так їсти хотілося, аж живіт болів.
Вдарилася вона невдало, правим оком. З нього щось полилося.
— Мені боляче — закричала вона. Мати схопила її за руку і подивилася: — Нічого, синець буде. Потім все пройде. Іди у двір, не заважай дорослим.
Але нічого не пройшло. Мати, коли побачила, що справа погана, потягла її в медпункт сільський. Лікарка, як побачила, закричала
— Галю, ти збожеволіла? Викликаю швидку і до лікарні швидше. Бідна дівчинка.
Око не вдалося врятувати. Органи опіки довго думати не стали і забрали Лізу. Потім вона дізналася, що мати написала від неї відмову. Шепталися зі словами:
— Бач, яка? Їй виявляється тягар ні до чого. Її Серьога заміж кличе. А навіщо йому чужа дитина і ще з вадами?
Все дитинство її дражнили лихом однооким. Поки що благодійний фонд не допоміг і в неї не з’явилося штучне око. Нарешті вона відчула себе повноцінною. Але ці переживання врізалися в її пам’ять назавжди.
— А твоя мати хотіла тебе повернути, коли Сергійко її покинув. Але запила і в кучугурі заснула. Назавжди. Але любила вона тебе, кажу. Ми з сестрами хотіли тебе забрати до себе, а куди? Своїх малих мала, — говорила тітка, але Ліза слухала через слово. Нецікаво це їй було.
Раніше треба було, коли вона після випуску і вчилася, і працювала. Квартиру лише півроку тому дали. Один раз подзвонила, тітці Маші, так там відповіли, що ніякої Лізи вони не знають.
Причина приїзду тітки з братом з’ясувалась увечері. Поки Ліза смажила картоплю, тітка запитала:
— А грошей тобі багато після дитячого будинку дали? — Ліза підняла брови — Достатньо. А вам навіщо?
Та раптом упала перед нею навколішки:
— Лізочка, рідна, допоможи. Костю служити хочуть забрати, а я боюсь. Сама ж бачиш, який він. Дай тисяч п’ятдесят, я знаю кому віднести, щоб син вдома залишився. Христом Богом прошу.
Ліза дивилася зверху на непрофарбоване волосся на голові тітки і нічого не відчувала. Не жалості, нічого. Тільки гидливість.
— Вставайте, тітко Таня. Дам я вам грошей, але вибачте під розписку. Я хочу їх назад отримати. У мене не благодійний фонд.
У тітки одразу висохли сльози.
— Під розписку? — запинаючись, перепитала вона. Ліза кивнула головою. І тут жінку прорвало:
— Які ж всі розумні стали. Просто під чесне чи подарувати, вже не можемо. Ми ж рідня твоя. Зауваж єдина. Іншої не буде. А ти виявляється жадібна. Для тебе ці гроші тьху. Знаємо, що ви багачами з дитбудинку виходите.
Ліза вперла руки в боки.
— А ви де всі були, рідні? Коли в мене останній шматок хліба забирали старші? Ви хоч цукерку мені принесли? Гроші мої рахуєте. А не подумали, що мені в цьому житті сподіватся нема на кого. Тільки на себе!!!
Тітка висморкалася в кухонний рушник і голосно крикнула:
— Костю, збирай речі, додому поїдемо. Нам така жадібна родичка ні до чого. Та й ніколи не була потрібна, якщо чесно. Хвора, воші на голові були постійно, мати пиячка. Кому таке диво потрібне було? Нікому. Тож і не їздили. А матуся твоя, все життя тебе тягарем називала і не любила ніколи, — сказала вона наостанок.
Коли вони пішли, не забувши захопити свої соління, варення, Ліза зареготала. А потім заридала. Як була одна на світі, так і лишилася. Останні ілюзії зникли.
Вона витерла сльози і голосно сказала:
— Все вистачить! Я сама доб’юся в житті всього чого хочу. У мене буде сім’я та діти. Які ніколи не почуватимуться непотрібними та знедоленими.
Клятву свою вона здійснила. Вийшла заміж, з’явилося двоє дівчаток. Яких плекала все життя. А вони відповідали їй тим самим. А кілька рідних, які намагалися в неї погостювати, за поріг будинку не пустила. І правильно зробила. А ви як вважаєте?
