Мама чоловіка Євгенії, Тетяна Едуардівна, все життя працювала вчителем української мови та літератури. Професія наклала відбиток на її характер: жінка була прискіпливою, педантичною і навіть деспотичною. Вона вимагала повної покори, наставляла не тільки дорослих синів, а й їхніх дружин.
Від Тетяни Едуардівни стогнали сусіди й адміністрація їхнього містечка: з будь-якого приводу старенька ходила скаржитися. Женя разом із чоловіком Станіславом жили ближче за всіх, тому їм і діставалося більше. Вийшовши на пенсію, Тетяна Едуардівна раптово зрозуміла, що їй абсолютно нічим зайнятися.
Перший час жінка підробляла репетитором, але учні, “по сарафанному радіо” передаючи один одному інформацію про викладача, поступово відсіялися. Колишнього вчителя ніхто не витримував.
Тетяна Едуардівна остаточно осіла вдома і завила від туги. Пенсія в неї була невелика, але діти добре допомагали матеріально. Станіслав працював далекобійником, з рейсу привозив абсолютно все, від продуктів до меблів і техніки.
Його старший брат Анатолій працював на заводі головним інженером із техніки безпеки, мав зв’язки в потрібних колах, отримував велику зарплату. Він відповідав за дрібний і великий ремонт маминої квартири. Невістки Женя та Аня по черзі ходили до свекрухи робити прибирання.
Онуки відвідувати бабусю не любили. Замість того щоб якось розважити малечу, Тетяна Едуардівна розсаджувала їх у залі й починала ганяти за шкільною програмою. Діти Станіслава та Анатолія, одного разу три дні поспіль пробувши у бабусі, влаштували бойкот. Батькам довелося дати слово, що вони більше ніколи так надовго не залишать їх у родички.
Зрозумівши, що ніхто навколо неї танцювати не буде, Тетяна Едуардівна стала методично дошкуляти синам дачею. Жінка наполягала на купівлі невеликого літнього будиночка, можна без ремонту, із землею під город. Станіслав, порадившись із сім’єю, а потім – зі старшим братом, взявся за пошуки “літньої резиденції”.
Жоден запропонований варіант матір не влаштував. Якщо спочатку вона говорила, що їй достатньо буде столу й ліжка в будинку, то тепер наполягала на додаткових зручностях у вигляді телевізора, душу й опалення. Стас пояснив матері, що таку покупку він не потягне: елементарно ні в нього, ні в брата немає стільки грошей.
Тетяна Едуардівна образилася. Невже вона, яка самотужки виростила і вивчила двох синів, не заслужила крихітного будиночка на березі річки? Станіслав прекрасно знав, що сперечатися з матір’ю марно. Він попросив дружину поговорити з нею: мовляв, жінка жінку завжди зрозуміє.
Євгенія вмовляла свекруху три місяці, долучилася й Анна. Разом невістки вблагали Тетяну Едуардівну продати міську квартиру, без повернення взяти суму, якої не вистачає, в Анатолія і Станіслава і нарешті купити собі гарний будинок у сусідньому селі з газовим опаленням, водою та всіма зручностями. Комунальні витрати сини були готові взяти на себе.
Тетяна Едуардівна вибрала найдорожчий будинок із дерев’яною альтанкою, лазнею, фруктовим садом, за двадцять метрів від річки. Братам довелося залізти в кредити, щоб облаштувати житло так, як хотілося їхній матері. Переїзд зайняв три роки. Влітку Тетяна Едуардівна нарешті вселилася в новий будинок і тимчасово відстала від синів.
Діти матір не кидали. Незважаючи на похилий вік, Тетяна Едуардівна сама ходила в магазин, отримувала пенсію і складала план витрат на місяць. Мабуть, через вік до педантичності додалася і жадібність.
Пенсіонерка стала економити на продуктах. Селом про неї поповзла погана слава: не маючи живності (окрім старого кота) і господарства, Тетяна Едуардівна забирала в сусідів зіпсовані овочі, фрукти, помиї. Що вона з ними робила, нікому не відомо
Весь урожай, вирощений на городі, продавала людям, які знімали дачі на літо. Собі не залишала нічого, перестала робити заготовки. Будь-яку вільну копійку відкладала в “гробову” скриньку.
Коли Станіславу й Анатолію почали телефонувати сусіди Тетяни Едуардівни з розповідями про дивацтва матері, брати занепокоїлися. Молодший у перервах між рейсами вирішив з’їздити в село, поговорити з матір’ю.
Тетяна Едуардівна зустріла його в старому, у кількох місцях залатаному халаті. Холодильник був порожній. Сутеніло. Станіслав хотів було ввімкнути світло, але мати йому заборонила.
— Мамо, ти чого? Що відбувається?
— Нічого не відбувається. Я економлю.
— Економиш? На чому? На собі?
— Знаєш, які рахунки за електроенергію приходять щомісяця? Це ж тобі зайві витрати! Я перестала дивитися телевізор. Вмикаю його тільки на півтори години на день, коли улюблений серіал дивлюся.
— Мамо, де продукти? Ми ж тобі тиждень тому кілька сумок привезли! Там і мед, і напівфабрикати, ковбаси, сир! Ти холодильник відключила, чи що? Продукти зникли?
— Ні, я їх сусідам продала. У наш магазин такого не привозять, їздити в місто не в кожного є можливість!
— Мам, ну навіщо? Ми ж самі платимо комуналку, тобі гроші даємо, продукти привозимо! Навіщо ти економиш? Чого тобі не вистачає?
— Усього мені вистачає. Просто для мене одного того, що ви привозите, забагато. Залишки я продаю людям, добро роблю. Вони мені – грошики, я їм – смаколики.
Після повернення в місто Станіслав зустрівся з Анатолієм. Молодший брат розповів старшому про зміни, що відбулися з їхньою мамою. Анна, яка працює терапевтом, проконсультувалася з психіатром.
Фахівець сказав, що, найімовірніше, у жінки починаються вікові зміни. За нею варто посилити контроль. Брати тепер по черзі стали їздити до мами. У побуті Тетяна Едуардівна була абсолютно адекватною: вона не забувала вимкнути конфорку під каструлею, не розпалювала вогонь даремно, пам’ятала про елементарні правила користування електрикою. Поки що розмову про переїзд до одного з братів було вирішено відкласти.
За два тижні до закінчення літніх канікул Жені треба було терміново виїхати з міста. Ганна за дітьми брата чоловіка і невістки доглянути не могла: працювала допізна. Станіслав із рейсу затримувався на три дні.
Варіант із пошуком няні відкинули одразу: у сім’ї не було на це зайвих коштів. Кожну вільну копійку вони відправляли Тетяні Едуардівні. Женя вирішила звернутися по допомогу до свекрухи.
— Тетяно Едуардівно, добридень. Як ваші справи, здоров’я?
— Здрастуй, Женечко. Усе добре. Щось давно ви до мене не навідувалися.
— Вибачте, Тетяна Едуардівна, стільки проблем зараз. Ми обов’язково вас відвідаємо. Хотіла попросити вас про одну невелику послугу. Можна я привезу до вас дітей? Мені по роботі потрібно терміново виїхати з міста, залишити дітлахів ні з ким.
— Так, звісно, привозь. Я якраз подивлюся, як вони підготувалися до школи. Я з міста поїхала, мабуть, онуки вже з помилками писати почали.
Діти пропозицію на деякий час з’їздити до бабусі відкинули відразу. До школи залишалося менше двох тижнів. Вони не хотіли псувати враження про літній відпочинок.
Дружині довелося пригрозити: якщо вони не погодяться добровільно, то позбудуться до Нового року інтернету, ноутбука та ігрової приставки. Сперечатися з матір’ю було марно. Діти були змушені погодитися.
Знаючи характер свекрухи, Женя заздалегідь з’їздила в магазин і закупила продуктів. Брала все підряд: гречку, рис, макарони, вівсянку, кілька упаковок молока, курячу грудку і стегна, цукерки, печиво, чай, різноманітні консерви, прянощі та спеції, какао. Не забула і про побутову хімію.
У подарунок свекрусі купила затишну муслінову піжаму. Після приїзду Женя сунула в руки Тетяні Едуардівні дві купюри по 1000 гривень на випадок, якщо діти захочуть морозива, газованої води. Їхала Женя в доброму гуморі, поведінка свекрухи ніякого занепокоєння в неї не викликала.
У відрядження жінка добиралася потягом. Їхати потрібно було годин 8. Дзвінок старшої доньки застав її ще в дорозі. Дитина, судячи з голосу, була налякана. Розмовляла майже пошепки. Донька скаржилася на бабусю телефоном.
— Мамо, ти коли приїдеш?
— Та я тільки вчора ввечері поїхала. Що сталося?
— Ми їсти хочемо!
— Як це – хочете їсти? Вас бабуся що, не годує?
— Ні, мам. На вечерю вона нам дала по одній вареній картоплі і хліб. Сьогодні на сніданок було смердюче грудкувате молоко з хлібом. Продукти, які ти купила, вона від нас кудись сховала. Сказала, що ми все одно половину попсуємо, надкусимо і не з’їмо.
Женя похолоділа від жаху. Виходить, діти дванадцять годин сидять у бабусі голодні?! Стала дзвонити чоловікові, але телефон був поза зоною дії мережі. Вона залишила Станіславу повідомлення на автовідповідач. Вирішила зателефонувати свекрусі.
— Тетяно Едуардівно, вітаю. Як у вас справи?
— Добридень, Женя. Все добре, як твоє відрядження?
— Практично доїхала. Тетяно Едуардівно, у вас усе нормально? Усього вистачає?
— Так.
— Ви дітей годували?
— Звичайно, годувала. Вони ситі, веселі.
— Тетяно Едуардівно, мені щойно зателефонувала Єва. Ви мене, звичайно, вибачте, але той розмір порцій, який ви визначили для підлітка, зовсім не відповідає нормам. Ви як вважаєте, хіба можна наїстися однією картоплиною?
— Хто не працює, Женю, той не їсть. Я їх покарала. Попросила прополоти дві грядки, а вони втекли на річку. На городі працювала сама, часу готувати вечерю в мене не було. Що знайшла з готового, тим і погодувала.
— Тетяно Едуардівно, так не можна. Це ж діти. Щоб у них були сили, їм потрібно правильно і своєчасно харчуватися. Якщо вам важко готувати, то попросіть Єву. Вона вміє варити каші, прості супи та смажити котлети. Будь ласка, не моріть їх голодом.
Тетяна Едуардівна не дослухала і кинула слухавку. Ще не вистачало, щоб молодиця вчила її життя. Бач, розпестили онуків. Дармоїди!
Женя зрозуміла, що ситуацію потрібно терміново рятувати. Ніякі розмови на Тетяну Едуардівну не подіють, вона зробить так, як вирішила. Жінка стала набирати номер дружини Анатолія, Анни. Змалювавши ситуацію, Женя заспокоїлася.
Анна обіцяла одразу ж після роботи з’їздити і забрати дітлахів від бабусі. Викличе старшу доньку з іншого міста, вона догляне за дітьми.
Із чоловіком Жені вдалося зв’язатися тільки пізно вночі. Зв’язок постійно переривався: Станіслав ще не доїхав до міста.
— Стасе, її потрібно обстежити. Це монстр, а не жінка! Я читала, що дегенеративні зміни в головному мозку проявляються не відразу або дуже слабо. Людина може виглядати повністю адекватною, але вже бути хворою. Діти сиділи голодними майже добу! Аня зателефонувала: вони з Анатолієм дітвору вже забрали.
— Не говори так про мою маму! Ти дякувати їй маєш, що вона взагалі погодилася сидіти з дітьми. А Єва не могла в городі допомогти? Вдома й так нічого не робить! Післязавтра буду проїжджати повз село, відвідаю матір.
Станіслав під’їхав до знайомого будинку і здивувався: біля воріт зібралося чоловік десять. Він залишив свою вантажівку біля сусіднього будинку і підійшов до воріт. У огрядному чоловікові Станіслав упізнав Михайловича – автослюсаря, який жив на сусідній вулиці.
— А що тут відбувається?
— Стас, привіт. Тут у нас щотижневий розпродаж. Матінка твоя задешево продукти, одяг, постільну білизну штовхає.
— Не зрозумів – що значить “штовхає”?
— Ну, продає. А що, це вигідно. Ціни баба Таня ставить прийнятні, наполовину дешевші, ніж у магазині.
Розштовхавши народ, Станіслав пройшов у двір. Біля ґанку його мати спорудила імпровізований прилавок, за яким і торгувала всім, що за останні два місяці привезли їй діти.
Речі віддавала справді за безцінь. Річ була не в грошах: Тетяна Едуардівна морила себе голодом заради ось цих “розпродажів”. Розігнавши всіх охочих, Стас прибрав на подвір’ї і з твердим наміром забрати матір у місто увійшов до будинку.
Добровільно їхати Тетяна Едуардівна не погодилася. Пізніше її просили Анатолій, Аня і Женя. Літня жінка стояла на своєму. Братам нічого не залишалося, як домовитися зі знайомим психіатром і привезти його до матері під виглядом свого друга дитинства.
Лікар, поспілкувавшись із жінкою кілька годин, поставив попередній діагноз: старече слабоумство. Щоб зберегти розум, Тетяні Едуардівні потрібно було регулярно приймати ліки. Переїхати до неї жоден із братів не мав можливості.
Спосіб обрали жорсткий, але дієвий: Тетяні Едуардівні перестали привозити продукти та речі. Найняли сусідку, яка щодня готувала свіжу їжу і приносила її старенькій. Втративши “підробіток” і остаточно занудьгувавши в селі, мати сама побажала повернутися в місто.
А ви щось чули про подібні випадки з літніми людьми?
