Я сиділа, втиснувши голову в плечі, слухаючи, як з обох боків на мене мчать потоки лайки. Валентина Олександрівна, мама мого майбутнього нареченого, не вибираючи виразів, звинувачувала мене у всіх гріхах, що тільки існували.
Що найприкріше, Слава, мій “коханий”, навіть не намагався її зупинити. Просто сидів і кивав головою, наче китайський бовдур. Нас зі Славою з першого курсу всі називали «нареченим та нареченою».
Ми з ним знайомі ще зі школи, рівно з того моменту, як ми з батьками переїхали до цього району. Як зараз пам’ятаю, на мою адресу відразу полетіли жарти через мої величезні окуляри, але що Слава, найсильніший хлопчик у класі, заявив:
— Хто новеньку чіпатиме, матиме справу зі мною!
Охочих так і не знайшлося. Слава провів мене до дому, у нас зав’язалася міцна дружба, що згодом переросла у кохання. Слава мене захищав, я йому допомагала з уроками, у нас виник такий стійкий симбіоз.
Слава дуже сподобався моїм батькам — спортсмен, красень, обожнює тварин. Єдиною проблемою було те, що Слава досить посередньо навчався, але на це у нього просто не вистачало часу, як я вже згадала, мій друг активно займався спортом. Він відстоював честь школи на всіляких змаганнях, я ж у свою чергу брала участь чи не в усіх олімпіадах, що проводилися, від математики до фізики та історії.
Слава часто жартував, називаючи нас «олімпійцями».
— Кожен на своїй вершині! — сміявся він. — Один на терені спорту, інша — розумниця та красуня.
Ось тільки шкода, що «розумниця та красуня» одразу не припала до душі мамі Слави, Валентині Олександрівні. Як зараз пам’ятаю нашу першу із нею зустріч.
— Слава, скажи чесно, тобі правда подобається ця «недолуга дівчина»? — Почула я гучний шепіт, коли вперше прийшла в гості.
Мені запропонували посидіти у вітальні, доки Валентина накриває стіл на кухні. — Звичайно, мамо, вона просто неймовірна дівчинка, — таким же гучним пошепком відповів Слава. — Ти, будь ласка, не зважай на її окуляри. Вони навіть надають зовнішності певного шарму.
— Звісно, тобі жити, — відповіла Валентина. — Але я не поспішала робити свій вибір. Стільки красунь довкола, але ні. Мій син звернув увагу на цю непримітну дівчину.
У цей час у квартиру зайшов Микола Іванович, батько Слави. Валентина направила свою енергію на чоловіка:
— Колю, я ж просила тебе купити торт “Прага”, а ти що приніс?
Мені навіть із кімнати було зрозуміло, що Валентина тримає в руках обох чоловіків.
— Валю, мені його порекомендувала продавчиня, сказала, що дуже свіжий, — прошепотів Микола Іванович. — А «Праги» зовсім не було…
Я слухала всі ці розмови і розуміла, що наша сім’я просто ідеальна, порівняно з сімейством Слави. Чи варто говорити, що з цієї зустрічі я намагалася якомога рідше попадатися на очі Валентини, цієї владної жінки?
Слава, як міг, вигороджував маму:
— Розумієш, Женю, у мами така посада. Вона у мене працює завгоспом у санаторії, як вона себе називає — «заступником головного лікаря з господарства». Знову ж таки, вона має великі амбіції, але загалом, вона дуже хороша людина, навіть не сумнівайся.
Я не сумнівалася, але все ж таки намагалася триматися від мами Слави на шанобливій відстані. Можна сказати, що Слава закінчив школу з добрими оцінками завдяки мені.
Це я його буквально за вуха витягла. Коли постало питання про вступ до ВНЗ, питання не виникло — лише на економічний факультет. Зрозуміло, я вступила сама, а моєму хлопцю допомогли якісь зв’язки Валентини Олександрівни.
Я як могла, допомагала йому з навчанням, непоганим бонусом було те, що Слава, як і в школі, відстоював честь університету на спортивній ниві. У будь-якому разі наші майбутні професії відкривали нам великі перспективи в подальшому житті.
Після закінчення четвертого курсу все актуальніше стало питання про наше зі Славою весілля. Наші батьки навіть кілька разів зустрічалися, щоб обговорити всі деталі, адже було очевидно, що ми зі Славкою просто створені одне для одного.
Наші дипломи були лише моєю заслугою. Славі зарахували всі його спортивні перемоги, я ж здобула відмінний диплом завдяки своїм знанням. Валентина і надалі підняла всі свої зв’язки, знайшла для Слави посаду маркетолога в одній із великих фірм. Мені ж було підготовлено місце економіста в одній будівельній компанії.
Саме в цей момент нашу родину спіткала важка втрата — не стало моєї бабусі Поліни Захарівни. Ми з бабусю були дуже близькі і саме мені вона заповідала свою двокімнатну квартиру на околиці міста.
Я поки не знала, що робити цим житлом. У будь-якому випадку квартира ще ніколи нікому не нашкодила. Батьки зійшлися на єдиній думці, що в цій квартирі можна жити після весілля, адже було лише питанням часу, коли воно станеться.
Одразу після отримання диплома Слава запросив мене до одного із санаторіїв Карпат. Саме там він зробив мені гарну та зворушливу пропозицію, немов у голлівудському фільмі. Ми сиділи на відкритій терасі літнього кафе, стояв теплий вечір.
— Женька, скільки років ми вже з тобою знайомі? — раптом спитав мене Слава. — У мене завжди було погано з математикою, ти ж знаєш.
Я напружилася, намагаючись підрахувати, як до мене долинула чарівна музика скрипки. Їй почав вторити ще якийсь струнний інструмент, потім підключився саксофон, на тлі озера та затишної альтанки ця мелодія звучала просто чарівно.
— Ти запросив музикантів? — Здивувалася я. — Любий, це так романтично… — Але музика це ще не все.
Слава, немов ілюзіоніст, невідомо звідки витяг гарний футляр, відкрив його. На блакитній оксамитовій тканині лежала обручка, дуже гарна.
— Зрозуміло, цей шедевр мені не по кишені, — зніяковіло посміхнувся Слава. — Це наша фамільна каблучка, вона передається від нареченого до нареченої. У нього якась дивовижна історія, я зараз до ладу не згадаю, не брешу. Євгенія! Будь моєю дружиною!
Слава галантно став на одне коліно і надів обручку мені на палець. Невідомо звідки пролунали оплески. Як з’ясувалося пізніше, все кафе вирішило привітати нас із цією знаменною подією. Звичайно, я не змогла встояти і відповіла “так”.
Після повернення до міста ми зі Славою почали серйозно думати про весілля. Звісно, до цього питання підключились і наші батьки.
Мої мама та тато запропонували кілька варіантів ресторанів. Вони в мене займаються бізнесом, мають багато друзів у цій сфері. Пропозиції були просто чудові, залишилося лише, щоб батьки Слави схвалили наш вибір. Але, як з’ясувалося, у батьків мого нареченого були зовсім інші думки, які незабаром стали зрозумілими.
Одного дня Слава мені зателефонував і сказав, що його батьки хочуть зі мною зустрітися в одному з кафе.
— Пам’ятаєш те кафе? — Запитав мене Слава. — Мама і тато хочуть зустрітися завтра з тобою о сьомій годині вечора. Є важлива інформація, це стосується нашого з тобою весілля.
— А моїх батьків чомусь не запросили? — Здивувалася я. — Мені здається, всі весільні питання вирішуються спільно, колегіально, так би мовити.
Слава почав щось ухильно відповідати, я так і не зрозуміла, що він мені хотів повідомити. Ну добре, якщо Валентина Олександрівна та Микола Іванович хочуть бачити мене одну, хай буде так. Я відповіла, що буду на зустрічі.
Коли наступного дня я підійшла до кафе, сім’я нареченого вже сиділа там у повному складі. Така пунктуальність мене втішила і насторожила одночасно.
Якщо чесно, на душі було дивне почуття. Валентина завжди ставилася до мене упереджено, а тут сидить задоволена, з добродушною усмішкою на обличчі. Очевидно, вони щось задумали. Залишилося з’ясувати, що саме. — Женька, привіт! — обійняв мене Слава. — Ми не знали, що ти будеш, замовили салат, не заперечуєш?
— Зовсім ні, — відповіла я, сідаючи. — А що це за терміновість, збирати ось такі екстрені збори? Щось сталося?
Слава та його батьки мали такий урочистий вигляд, ніби вони виграли в лотерею величезний грошовий приз. Валентина та Микола переглянулися значно, а Слава сказав:
— Женю, це дуже важлива справа, практично на мільйон доларів!
— Слава, годі вже говорити загадками, — не витримала я. — У чому річ?
— Люба, моя мати купила нам квартиру, оформила на мене. Платити розстрочку ти будеш — Заявив мені мій наречений
Мені на секунду здалося, що зараз підлога провалиться кудись у прірву. Ось це номер … я чекала будь-чого, але тільки не цієї заяви, чесно вам скажу.
— Як ми цікаво починаємо наше сімейне життя, — сказала я. — А з чого ви це вирішили, що я влізу в цю кабалу і виплачуватиму розстрочку? У мене що, на лобі написано “дурненька”? Слава, я вважала, що ти про мене найкращої думки…
І тут слово взяла Валентина Олександрівна. Краще б вона, звісно, цього не робила. Я завжди знала, що вона не дипломат, ніг тут потенційна свекруха перевершила саму себе:
— А як ти хотіла? Думаєш, мій Слава себе на смітнику знайшов, одружитися з такою, як ти? Добре, я згодна, що ви чи не з першого класу разом, але Євгенія, поглянь об’єктивно на речі. Ти розумна, безперечно, але це твій єдиний плюс.
— Що ж, дякую за добрі слова, Валентино Олександрівно…
Тим часом вона продовжувала все більше і більше розпалюючись:
— Ти знаєш, Женю, я з тривогою думаю, що за онуки в мене будуть. Мій Слава гарний, ти ж найбанальніша дівчина, яких мільйони. Ти молитися маєш, що мій син вибрав саме тебе. Тож твій внесок у справу вашої спільної квартири — це крапля у морі.
Я неквапливо відповіла:
— А чому ви мені не виділили? Тобто оплачуватиму квартиру, що мені не належить. Це нормально, ви гадаєте? На мене — то ні. Особисто для мене це неприйнятно, для будь-якої нормальної людини теж, вибачте.
І тут Валентина зовсім забула про всі правила пристойності. Вона почала вказувати мені, як треба вчинити. Виявляється, було б непогано продати моє дошлюбне житло, щоб швидко виплатити розстрочку, тоді питання вирішиться оперативніше. Про мої права на квартиру ніхто й слова не сказав. Почала розуміти, що мене розцінюють просто як якийсь грошовий мішок.
Микола Іванович раптом сказав, що залишить нас на якийсь час і зник у надрах чоловічої кімнати. Мабуть, йому це питання було дуже неприємне, так само, як і мені.
Я раптово вирішила що мені теж настав час відклонятися. Але перед тим, як піти, я зняла обручку з пальця, що раніше подарувало мені Слава:
— Мені здається, це тобі належить, В’ячеславе.
Вперше за довгий час я назвала нареченого повним ім’ям. Я йшла додому, не відчуваючи ніг під собою. У мене було стійке почуття, що мене хочуть обдурити, обдерти, наче липку. Але якщо йдеться про кохання, хіба є місце подібним розмовам?
Валентина чомусь називала меркантильною особою, але я досі не зрозумію, в чому моя жадібність… Повернувшись додому, я про все розповіла батькам. Бачили б ви їхні обличчя, які витягнулися.
Повідомлення від Слави надійшло близько десятої години вечора. Я думала, що він вибачиться за свою поведінку своєї матері. Ні, такого не сталося. Ось що написав мені наречений:
«Ти повелася дуже непристойно. Ми з мамою щосили намагаємося налагодити наш подальший побут, а ти жадібна, Женька. Хіба любляча людина так робить?».
— А хіба людина, що кохає, заганяє свого партнера в кабалу?», — надіслала я повідомлення у відповідь. — «Якщо чесно, Славо, я собі інакше уявляла кохання, віриш ти чи ні».
Відразу після цієї СМС пролунав телефонний дзвінок, Слава напевно хотів щось сказати мені мені особисто, але я не підійшла до телефону.
На душі був такий неприємний осад, наче її вийняли з тіла, поваляли в багнюці і вставили назад. Того вечора я зрозуміла, що не готова одружитися з цією людиною, яка не має власної думки. Краще вже буду одна.
