Рита повернулася після інституту з обласного центру до свого рідного містечка. Вона і сумувала, що залишила гарне місто, роз’їхалися її подруги та приятелі в різні міста, і раділа, що повернулася додому.
Батьки готували їй сюрприз.
— Ну, донечко, ось ти й вивчилася. Ми виконали свій обов’язок, дали тобі освіту. А тепер хочемо виїхати до себе на батьківщину, у село, поки живі там наші батьки, їм потрібен догляд, нагляд. До того ж і наша пенсія не за горами…
— А як же я? – здивувалася Рита, – одна буду тут жити?
— Так, і жити, і наводити свої порядки, господарювати, і шукати свою долю… – усміхнулася мама, – тепер будемо в гості одне до одного їздити. Ось так.
Рита не відразу помітила, що багато речей батьки вже перевезли. Були звільнені шафи, взята невелика частина посуду, улюблені статуетки мами, фотоальбоми, книжки, особисті речі…
— Тобі й ремонт робити не потрібно, – сказав батько, – його ми зробили ще взимку, дивись, усе чисто. Тільки живи й радій…
— Як несподівано все… Як радіти? – відповіла Рита, обіймаючи батька, – але я постараюся не нудьгувати, тим більше, що скоро мені на нову роботу. Спасибі вам, мої дорогі…
Через кілька днів батьки поїхали, щойно наговорилися з донькою, надивилися на неї.
Рита перші дні не могла звикнути, що немає поруч мами й батька. Вона часто їм телефонувала, їздила в село, погостювала там, наговорилася з бабусею і дідом, але потім повернулася в місто,
Підходячи до свого невеликого пʼятиповерхового будинку, Рита зупинилася. Куці палісадники з гнилими, давно не фарбованими парканчиками, крива лавочка, зарослий чагарником і кропивою колись гарний дитячий майданчик.
— Що задивилася? – запитала сусідка баба Тоня, яка ще пам’ятала Риту малятком, – дитинство згадала?
— Так, вірно. Тільки тоді все було доглянуто, пофарбовано, а зараз – джунглі кропиви і лопухів… Сумно якось.
— Ну, це тому що люди похилого віку одні залишилися в нашому домі. З молодих ти, та ось ще сусідка твоя навпроти не так давно приїхала. Вони сімейні. Хлопчик у них, ще побачиш. Ось і нікому порядок навести… А в нас уже й сил немає, – повідомила баба Тоня.
— Значить, мені доведеться. Ось, батьки кажуть, щоб я особисте життя налагоджувала, а кавалер якийсь піде мене проводжати, подивиться на цю злиденність під вікнами і подумає, що тут ледачі люди живуть, – посміхнулася Рита, – та й самим неприємно, коли замість квітів – одна трава та кропива…
— Правильно, донечко, а ти спробуй, зроби як тобі треба. Я от, наприклад, свій шматочок землі, під моїми віконцями тобі віддаю на користування. Бери, саджай що хочеш, – запропонувала баба Тоня.
Рита з ентузіазмом почала приводити до ладу ділянку під вікнами баби Тоні і своїми, благо ще до початку роботи був час. Насамперед дівчина знесла старий паркан, і не стала нічим обгороджувати велику клумбу. Вона копала землю, вибираючи все коріння і камінчики, і її старання помітили всі мешканці будинку.
У вихідні дні до Рити приєдналася і нова сусідка Валентина. Вони познайомилися, і вирішили разом доглядати за великим квітником, який був уже в їхньому розпорядженні з одного боку будинку.
Бабусі пенсіонерки, щоб підтримати молодих робітниць, виносили їм пиріжки і чай у термосі.
Рита і Валя посміхалися, приймаючи частування і обіцяли:
— Ось як усе зробимо, посадимо кущики, багаторічники нам дають із села, ось тоді й відзначимо спільним чаюванням наше перетворення, – говорила Рита.
Батьки привезли їй кущі півоній, золоті кулі, лілії та іриси. Вони залишили доньці й необхідний інвентар, щоб вона могла доглядати за клумбою.
— Так, і як це ми самі не здогадалися? – запитав батько.
— Ми б і здогадалися, але ж думали переїжджати, – відповіла мати, – а мало квітник влаштувати, потрібен догляд усе літо, на що наша Риточка тепер добровільно підписалася. Добре, що не одна. Молодець, донечко!
— Так, раніше ми тут і редиску, і кріп саджали, а тепер молодим любо на квіти дивитися. Усе на базарі і в магазині купити можна. А краса, власноруч зроблена, дорогого коштує, – пояснював сусідам батько Рити.
Тепер квітник мав дуже пристойний вигляд. Не було ніяких огорож, кривих лавок. Одного разу Рита розпушувала під кущами землю, як раптом побачила, що Валентина виходить із під’їзду з хлопцем під руку. Молодий чоловік не був чоловіком Валі, і Рита здивувалася.
— Знайомся, це мій брат, – відрекомендувала хлопця Валя й усміхнулася, – дивись, Іване, як ми з Ритою тут усе впорядкували. Мило подивитися…
— Так, особливо навесні почнеться найкрасивіша краса… – Рита подала руку Івану, – ой, як же ви схожі, одне обличчя. А я й не знала, що в тебе брат є.
— Так він приїхав у відпустку. Скоро знову поїде. Далеко уже три роки працює. Он і обличчя вже загрубіло, змужнів, молодшенький… – усміхалася Валя, бачачи, як брат не зводить очей із Рити.
Валя затягла Риту на чай, вони сиділи всі разом, розмовляли, і потім пішли гуляти містом, і зайшли до батьків Валентини та Івана.
— Щось я сьогодні по гостях, по гостях. Неочікувано, – сміялася Рита, – нові знайомства. Стільки в один день!
– Так завжди коли братик приїжджає. Відпустка в нього хоч і велика, але потім ми довго не бачимося, і намагаємося більше наговоритися, побути разом, – відповіла Валя, – до того ж він іще в столицю їхати хоче.
—- Ще не знаю, чи поїду. Самому не хочеться, – сказав Іван і подивився на Риту.
Брат Валі був професійним будівельником. «Такі золоті руки – нарозхват, – говорила про нього сестра, – от заробити сам на життя хоче. Справжній мужик».
Рита готувалася йти працювати в школу. Іван приходив до сестри тепер щодня, він відвідував і Риту, запрошуючи її то в кіно, то на танці, і дівчина бачила, що він дивиться на неї закоханими очима.
— Молодці ви з сестричкою, перетворили таку велику ділянку на маленький рай, – говорив він, сидячи біля під’їзду з Ритою.
— І ти перетворюєш міста, Іване, – відповіла Рита, – будівельник – найпотрібніша професія, і важка, і відповідальна.
— Послухай, Рито, а тобі ніколи не хотілося поїхати до великого міста, як, наприклад, я? У нас там нестача кадрів, і вчителі дуже потрібні скрізь… – зніяковіло сказав Іван.
— Ні, не хотілося. Квартиру мені батьки віддали, адже я в них одна, – відповіла Рита, ледь приховуючи посмішку, – одне б тільки мене підняло виїхати.
— Що ж? – із сумом запитав Іван.
— Кохання, – просто сказала вона. Іван замовк і за кілька хвилин попрощався і пішов.
Рита дивилася йому вслід і посміхалася. Вона бачила, що він закохався, і сама розуміла, що Іван – чудовий хлопець, але було ще занадто рано говорити про почуття. Адже вони нещодавно познайомилися і мало знали одне одного.
Івана не було кілька днів. Рита почала хвилюватися. А коли зустріла Валю, то та сказала, що Іван поїхав на роботу, і передав Риті листа. Вона передала Риті запечатаний конверт.
— А що ж він не прийшов попрощатися? Адже ми з ним так подружилися… – здивувалася Рита, – чи він образився на мене за щось?
— Звідки я знаю? – відповіла Валя, – Іванко в нас дуже гарячий, уже якщо щось замислить, то обов’язково доб’ється…
— І надовго він тепер поїхав? – сумно запитала Рита.
— Не можу сказати. Відпустку ще не догуляв, а зірвався і помчав… – зітхнула Валя.
Рита поспішила додому. Вона розкрила конверт і прочитала кілька рядків. Іван вибачався, що так швидко їде, але в нього термінові справи. Наприкінці особливо красивим почерком було написано: «Дуже кохаю тебе, хоча розумію, що ти не повіриш… Будь ласка, чекай на мене!»
Рита сиділа на дивані й плакала. Ось настав той момент, коли і вона зрозуміла, що кохає, а він розтанув, як туман у полі… Думки одна за одною крутилися в її голові: Що він задумав? Коли приїде? Чи скоро вони побачаться знову? І чому вона була така холодна з ним?
Рита вийшла на роботу в школу викладати в початкових класах. Робота захопила її, але вона згадувала Івана щодня. А він став надсилати їй листи, сповнені ніжного кохання, ласкавих слів і надії зустрічі.
Рита й подумати не могла, що на вигляд суворий хлопець може так романтично писати, так любити… Вона відповідала йому на кожен лист. І теж не скупилася на добрі слова і, зрештою, в одному з листів зізналася, що кохає його.
«Якби я знала, що ці кілька днів перевернуть моє життя… Я тільки й думаю про нас із тобою, Іванку…» – написала Рита.
Минула зима. Листування стало тією опорою, плотом, на якому пливла за течією буднів Рита. Валя раз у раз запитувала її:
— Ну, що там братик мій? Пише?
— Пише і він, пишу і я. Сумуємо… – коротко відповідала Рита.
Настала весна. Клумба під вікнами Рити відтанула. Баба Тоня сиділа біля неї на своїй лавочці, дихала теплою землею, дивилася, як розпустилися первоцвіти, і як Рита розпушує свої улюблені квіти.
— Буде тобі щастя, дівко, за твою добру душу і вмілі руки, – сказала баба Тоня.
Рита випросталася, поправила чубчик, але одразу ж ойкнула і ледве не впала від здивування.
Перед нею стояв Іван. Він був явно щойно з дороги, з рюкзаком на спині.
— Рито! – він скинув рюкзак на землю, обійняв дівчину і міцно поцілував. Вони стояли і погойдувалися, не рознімаючи обіймів.
— Іванко, ну як же ти так… Навіть не сказав, що їдеш… – схлипувала Рита.
— Як не сказав? Ще в першому листі писав: чекай… – усміхався Іван, – скучила? Бачу, бачу, і що любиш, тепер теж бачу…
Баба Тоня з роззявленим ротом дивилася на молодих, слухала їхні зізнання й усміхалася. Не щодня таке кіно біля під’їзду побачиш.
Почувся радісний крик. Це вибігала з під’їзду Валентина. Вона кинулася братові на шию, і теж заплакала. Обидві жінки обіймали Івана, а він зніяковів:
— Ну, що ви, дівчата, досить. Усе. Повернувся я. Назовсім. Усіх грошей не заробити. А будівельники і тут потрібні.
— От і молодець, Іване, – раділа сестра.
Рита мовчала, але її погляд говорив більше за будь-які слова…
Через місяць у дворі грали весілля. Іван і Рита були щасливими. А Валентина всім говорила:
— Та щоб мій улюблений братик жив тепер поруч зі мною, я й не мріяла! Ось так склалося, будемо по життю поряд…
— І я не думала, що ми з тобою поріднимося, Валюшо. А тепер наші діти будуть в одному дворі рости… – сміялася Рита.
На зароблені гроші Іван купив машину. А ще молода пара допомогла зробити ремонт будинку в селі.
— Ось бачите, – пояснювала всім сусідам баба Тоня, – молодих у нашому домі додається. Квіти он як пахнуть! Скоро і дитячий майданчик оновлять. Дітлахів побільшає, мабуть… Життя триває, і добре!
