А у нас вийшло ось так, сваха живе спокійно, а я не знаю, як усе закінчиться. Старша донька каже, мовляв, гони їх, принаймні невістку. Але де я потім сама опинюся? – засмучена Ніна Тихонівна.
— Так, я визнаю, що десь я сина недогледіла, щось упустила. Але тепер сідати на старості років на шию дочки і зятя? Теж, знаєш, не хочеться.
Ніні Тихонівні практично 65 років. У неї двоє дітей, дочці, яка давно заміжня і живе окремо, майже сорок. У них із зятем квартира, автівка, у школі навчаються діти. І є син, якому 29. Син одружився 3 роки тому, а з квартирою в молодої сім’ї не склалося.
У самої Ніни Тихонівни двокімнатна, де половина належить синові за приватизацією. Свого часу, коли пішов з життя чоловік, вирішили зробити муніципальну квартиру власною, дочка вже тоді жила окремо, а син був неповнолітнім. Ніна Тихонівна, за погодженням із донькою, віддала їй і зятю накопичення, а за це Світлана відмовилася від участі в приватизації, знялася з реєстраційного обліку, гроші вклали з чоловіком у спільне житло (там ще й батьки зятя допомагали).
Жили спокійно кілька років, син вивчився, почав працювати. За сина, якого звуть Єгором, Ніна Тихонівна завжди тривожилася: з лінощами хлопець, як багато “пізніх” дітей. Але спочатку все начебто нормально було, Єгор влаштувався працювати, матеріально брав участь в оплаті комуналки, міг щось купити з продуктів. А потім зустрів Діну.
— Закохалися, одружилися, – розводить пенсіонерка руками. – Дівчина як дівчина, нічого поганого я про неї ні сказати, ні подумати не могла. У сина були накопичення, сваха трохи доньці грошей дала, я вигребла останнє, віддала все, крім “гробових”, щоб вони собі квартиру купили.
— Та вже, – хитає головою приятелька Ніни Тихонівни. – Знати б, де впасти. Треба було тоді не просто гроші віддавати, а вимагати, щоб син від своєї частки у квартирі відмовився, подарував її тобі.
— Та хто міг подумати, що все так вийде-то? І потім, дала я йому грошей, звісно, набагато менше, ніж Світлані колись. І вже точно менше, ніж його половина коштує.
— Ну і що? – наполягає на своєму подруга. – Він твою двокімнатну заробляв? Вона йому дісталася тільки тому, що на момент приватизації йому ще років було мало. По совісті, по розуму, та по всьому що завгодно не має він до квартири твоєї жодного стосунку. І вже точно треба було дочці частку залишати.
— Треба було, – каже Ніна Тихонівна. – Загалом, пізно тепер міркувати на тему “якби”.
Єгор і Діна взяли в іпотеку одразу двокімнатну, доводи родичів про те, що починати треба поступово, а їм ще дітей заводити, і як тоді вони впораються, – до уваги молодь не взяла. Вийшло ж рівно те, про що тлумачила синові з невісткою і Ніна Тихонівна, і Світлана, і мати Діни.
— Вона в декрет пішла, онука зʼявилася, а трохи згодом син без роботи залишився. Сиділи, борги збирали, потім він влаштувався, але зарплата невисока, а борги віддавати треба. Коротше кажучи, пограли в іпотеку, заборгували багато, банк тепер квартиру відбирає.
Доньці Єгора і Світлани зараз рік із кількома місяцями. Уже є судове рішення, банк поверне молодій сім’ї початковий внесок і мізерну частину грошей за основним боргом, оскільки більша частка в платежах у перші роки іпотеки – це відсотки. Брали на 20 років, тож основного боргу там дуже багато.
— Ну й згадав син, що половина квартири в нього є, – хитає головою Ніна Тихонівна. – У невістки – нічого, свекруха з новим чоловіком живе, доньку вона додому не чекає, тим паче із зятем і дитиною. Значить, залишаюся тільки я.
Усе б нічого, але за час шлюбу сина Ніна Тихонівна ґрунтовно зіпсувала стосунки з невісткою. У неї багато претензій: ледача, господиня ніяка, сварлива. В іпотечній квартирі весь час стояв нестерпний безлад. Навіть сміття, як згадує свекруха, виносилося, коли починало смердіти вже на всю квартиру.
— Ось і сиділи з сином сперечалися, хто сміття понесе. Але Єгор ще добре, свій, як то кажуть, сама такого виростила. Але Діна мені абсолютно стороння жінка. Ні тепла у стосунках, ні поваги в неї до мене. Коли онука зʼявилася, я допомагати намагалася, але куди там! Рявкала на мене постійно: сама все знала і вміла. І тепер мені з такою дівкою в одній квартирі жити невідомо скільки?
— Ну нову іпотеку візьмуть, коли невістка з декрету вийде, гроші на перший внесок є…
— А хто дасть їм нову іпотеку з такою історією? І потім, а чи залишаться гроші до того часу? Ось питання, гроші витрачати ніхто не вміє.
Ніна Тихонівна спробувала сказати синові, що з невісткою мати рідна жити не горить бажанням, а він її до своєї мами тягне. Треба знімати квартиру, мовляв. Але тут же Діна нагадала свекрусі про права свого чоловіка.
— Ми ще й пропишемо онуку тепер до батька, а я маю право жити зі своєю малолітньою дитиною на території свого чоловіка, тож, свекрушко, нічого в тебе не вийде, – оголосила невістка.
— Нахабка, – лається на дружину брата Світлана.
Донька запропонувала Ніні Тихонівні квартиру продати, розділити гроші. Нехай Єгор із Діною роблять зі своїми грошима все, що душі завгодно. А Ніні Тихонівні вони з чоловіком куплять квартиру, на перший внесок у тієї буде. Іпотеку платити стануть дочка і зять, тож житло, що резонно, буде вже у власності у трьох: Ніні Тихонівні теж оформлять частку, яка відповідає її внеску.
— Виходу іншого немає, – зітхає жінка. – Але як же нудно. Це, виходить, знову я не господиня? А якщо в доньки з чоловіком якісь негаразди, мені куди? На вулицю?
— Ну живуть же стільки років, – заспокоює приятелька. – Дивись і ти доживеш у спокої. З Діною в одній квартирі тобі точно спокою не буде.
Але пенсіонерка заспокоїтися не може: не хочеться залежати від доньки із зятем. Та й сина шкода, що там вони собі куплять? Кімнату в комуналці чи квартиру за. Яким би не був, а він син, серце-то в матері за нього болить.
