Дрібний осінній дощик не перестаючи лип до лобового скла. Кирило подивився в ліве дзеркало, а потім на годинник. До кінцевої зупинки плестися ще годину не менше. Розмокла після дводенного дощу дорога від Олександрівки до Лугового не давала змоги їхати швидко. Автобус вело по колії. Кирило скинув газ і майже не натискав на педаль.
Його рейсовий автобус був набитий пасажирами, але згідно з графіком потрібно було заїхати ще в три села дорогою.
До останньої зупинки автобус теж повз, але вже асфальтом. Колеса, з протекторами, щільно забитими брудом, пливли по дорозі. Темніло, краплі не перестаючи липли до скла, автомобілі, що слідували тим самим маршрутом, обганяли автобус.
Автобусна зупинка наближалася повільно. Кирило вдивлявся в темряву крізь двірники, що совалися туди-сюди, намагаючись розгледіти, чи є пасажири на ній. Раптом йому здалося, що на зупинці промайнула фігура. Темний одяг, довгий, немов плащ із капюшоном або щось подібне.
Кирило став заздалегідь повільно гальмувати, знаючи, що колеса, немов по маслу, будуть ще довго зупиняти автобус.
На зупинці Кирило відчинив передні двері і, помітивши машину, що наближалася, відволікся, подивившись у ліве дзеркало. Неприємний холодок пройшов по ногах і немов хтось, одягнений у чорне, прослизнув у салон.
Кирило повернувся, подивився в інше дзеркало і голосно вимовив:
— Хто увійшов, оплатіть проїзд.
Знав, що в метушні, на кінцевій зупинці спритні пасажири можуть і так вискочити не заплативши.
— Так не входив ніхто, – відповів літній чоловік, і бабуся, яка сиділа з ним на передньому сидінні, кивнула, погоджуючись, що ніхто не входив.
Кирило зніяковів, зачинив двері і знову подивився в салон.
— У всіх квитки? – немов не довіряючи пасажирам, перепитав він.
Усім не терпілося дістатися додому, люди почали говорити навперебій і вимагати їхати далі.
Кирило натиснув на лівий поворотник, і автобус плавно рушив із місця.
— Тут жінці погано! – закричав хтось із заднього сидіння. Собака, що лежав у ногах тієї самої жінки, яка знепритомніла, заметушився і завив.
Кирило знову натиснув на поворотник і спробував якомога швидше зупинити автобус. Пасажири занервували. З’явилася жінка, яка назвалася лікарем, вона попросила всіх розступитися і через кілька хвилин, повернувшись до пасажирів, замотала головою.
З Кирилом подібний випадок стався вперше за десять років його роботи на цьому автобусі. Він розгубився і запитав у лікаря, що робити.
Та взяла телефон і відповіла, що зараз викличе дільничного, а він уже далі вирішить.
Тіло так і лежало на підлозі автобуса. Кирило взяв сумку з документами і подивився, чи не забув хто-небудь свої речі. Собака забився під сидіння поруч із господинею, поклавши голову на лапи, і жалібно дивився на водія.
— Ех-х ти! Тобі тут не можна залишатися. Виходь.
Собака слухняно поплентався до виходу. Кілька разів обернувся, подивився на тіло господині і вийшов на вулицю.
Дрібний дощ усе ще йшов, насичуючи весняний і без того вологий ґрунт.
Дільничний сидів на передньому сидінні і заповнював папери.
— Наша ця, – вказав він на тіло. – До бабці їхала, та ти знаєш їх, на розі Лісової та Набережної живуть.
Чоловік у формі якось швидко перейшов на «ти», а водій не міг. Кирило замотав головою і підібгав губи.
— Собаку тоді відведу, ви тут будете?
— Так, звісно, поки тіло не заберуть, я не піду.
Кирило кивнув собаці і додав:
— Пішли.
Той, опустивши голову, поплентався за ним. Літня жінка не відразу вийшла у двір. Кирило кілька разів постукав у вікно, потім у двері.
— Що стукаєш? Я й так усе вже знаю.
Кирило закліпав очима.
— Ех ти! Не довіз мені онуку, впустив стару з косою в автобус.
Кирило стояв перед цією жінкою, немов німий, згадуючи, що сталося за кілька хвилин до біди.
— На тобі тепер чорна вуаль, не одружишся, поки собака ця цуценят не принесе.
Кирило перевів погляд униз, на собаку. Той сидів поруч.
Жінка не промовила більше ні слова, повернулася і зайшла в будинок. Кирило довго ще стояв у дворі, наче під гіпнозом. Як повернувся до автобуса вже й не пам’ятав. Собака прийшов за ним, сів поруч.
— Що Іванівна сказала? Не взяла пса?
Кирило замотав головою.
— Якісь дивні речі сказала. Немов знала, що я прийду.
— Ха-ха-ха, – розсміявся дільничний. – Так я їй телефонував. І про онуку розповів уже давно, і що ти з собакою прийдеш. Треба було промовчати. Куди ти тепер пса?
— Чому я його маю кудись дівати?
— Тому що це пес. Минулого року, коли онука її приїжджала в село, ця псина зробила підкоп під парканом і всіх сусідських курей задавила. А я розбиратися приходив. Хворіла ця дівчина, і хімія не допомагала, ось і приїжджала між курсами в село відпочивати. Не доїхала цього разу, так буває, ти не переживай.
— Я не переживаю, – збрехав Кирило, знизуючи плечима.
Він вийшов з автобуса і відійшов далі. Приїхала машина, вийшли люди, про щось розмовляли з дільничним, а потім забрали тіло. Ось уже й чоловік у формі попрощався і пішов. Кирило загнав автобус у гараж, віддав ключі сторожу і пішов додому. Завтра знову в рейс.
Наступний ранок зустрів похмурим небом. Кирило швидко поснідав і вже біля хвіртки крикнув матері:
— Мамо, пса погодуєш. У нас тепер на один рот більше.
Мати підняла руки:
— Знову тварину в дім притягнув. Мало тобі цих кошенят, тепер ще й собак тягати почав.
Кирило усміхнувся. Знав, що мати побурчить і нагодує.
Сторож хитро посміхався, коли віддавав ключі водієві і багатозначно підморгнув. Кирило навіть обернувся, подивитися кому маячить дядько Іван. Нікого. Значить йому.
— Привіт! Я Ліза, – мила дівчина простягнула Кирилу руку, щойно він підійшов до автобуса.
— Кирило, – здивовано відповів він.
— Я кондуктор, буду з тобою працювати, – посміхнулася вона йому.
Кирило від подиву і радості навіть видихнув.
— Ох, я дуже давно просив, просто не думав…
— Що не думав? – тепер Єлизавета здивовано закліпала очима.
— Що молоду дадуть напарницю. Просив бабу Любу.
— Я з тобою у вихідні кататимуся, коли наплив народу, а так я в школу йду вчителем із нового навчального року. Я Семенова, не пам’ятаєш? На чотири роки молодша за тебе вчилася.
— Кататися, – усміхнувся водій. Ні, не пам’ятаю,- відповів Кирило і відчинив автобус. – Розташовуйся, я за путівкою і до медсестри.
Весь день Кирило поглядав на напарницю. Дивився, як спритно вона розраховувала пасажирів, відривала квитки, як усміхалася людям. Маленька, з живими очима і дуже енергійна.
— Спритно в тебе виходить. Вжик-вжик і рахуєш добре. Я складу, та відніму – уже кінцева.
— Я поки навчалася в інституті, підробляла кондуктором, тому для мене це просто, – розсміялася Ліза.
— А вчити дітей підеш, звільнишся?
Вона знизала плечима. У той момент Кирилу захотілося, щоб це літо ніколи не закінчувалося. Він знав цю дівчину всього один день, але здавалося, що вже дуже давно.
Літо проскочило як комета, не залишивши навіть сліду. Ліза в останній свій робочий день вийшла з автобуса і розсміялася.
Вона стояла, не рухаючись із місця, і реготала.
— Що там, Лізо? – не втримався Кирило. – Хвіст знову з ланцюга зірвався і чекає?
— Ой, не можу. Кирюх. Схоже, твій Хвіст сім’єю обзавівся.
Кирило вийшов з автобуса й обійшов його.
Перед Єлизаветою стояв Хвіст, виляючи своїм хвостом, а поруч із ним сиділи три цуценята, зовсім маленькі й дуже схожі на нього.
— Що там, донько? – не втримався сторож і підійшов ближче.
— А-а-а-а, впізнав усе ж таки. – Бігав тут усе твій Хвіст, чекав на тебе, от і начекав цілий виводок. Ховала їх мамка десь, а тут уже тиждень її немає, от вони й вилізли. Забирайте разом із татусем або втоплю.
Кирило стояв перед псом і цуценятами, засунувши руки в кишені, і посміхався, згадуючи слова старої баби про те, що не одружиться він, поки Хвіст цуценят не принесе. Кирило перевів погляд на Лізу, а вона зніяковіла і відвернулася.
«Знала стара все, ще тоді знала…».
