— Що тут відбувається? — питаю, кліпаючи очима. — Тут відбувається неподобство! — видає він із пафосом прокурора. — Оцьому кефіру вже більше років, ніж мені, а він досі тут стоїть! У томатній пасті — цвіль. А про те, що робиться на полицях, я взагалі мовчу. Крупи звалені як-небудь! І в такій антисанітарії ти готуєш нам їсти

— А ти взагалі розумієш, що першою завиєш від нашого розлучення?! Кому ти треба — жінка під п’ятдесят? А от я — завидний жених! Мені всього сорок сім!

— Ой, тримайте мене семеро! — я швиргонула кухонний рушник на стіл так, що аж тарілки брязнули. — Завидний він жених, ви подивіться! Зарплата — кіт наплакав, на роботі начальству слова боїшся сказати, ще й на старість із глузду з’їхав — з лупою по хаті пилюку вишукуєш! Біжи вже, он там під під’їздом черга з молодух вишикувалася!

— Даремно ти так, Олено! — обличчя чоловіка аж пішло червоними плямами. — Тепер я точно піду! І розлучення дам тобі без проблем. Будеш ще лікті кусати, та пізно! Кому ти така здалася?

— Яка така?! — в мене аж подих перехопило від образи.

— Зла! Ще й нечупара!

Здавалося б, прожили разом майже чверть століття, виростили сина. Сашко вже одружився, живе окремо, будує своє життя.

У нас із Михайлом усе було… ну, нормально було. Як у людей. Не добре і не погано, просто звично: «Привіт — привіт», «Що купити? — Купи хліба і молока». Аж поки в мого благовірного не почалася відпустка.

Відколи відійшла у засвіти Мишка мама, їздити в село стало нікуди. Раніше б, може, разом на море рвонули чи в Карпати, але відпустки в нас хронічно не збігалися.

У нього на меблевій фабриці вічні скорочення, начальство тисне, грошей платять мало. Інший би вже давно кулаком по столу грюкнув або звільнився, але мій Мишко — не з таких. Він змін боїться як вогню.

Краще сидіти в болоті, зате у своєму, теплому і знайомому.

От він і вирішив «відірватися» вдома: ліг на диван, набрав миску печива з цукерками, заварив чаю і почав клацати пульт. І треба ж було йому натрапити на ту телепередачу!

Знаєте, де така сувора ведуча в білих рукавичках їздить по готелях, заглядає під ліжка, вичитує кухарів і шукає тарганів. Мій лежень подивився кілька випусків підряд і аж загорівся.

От би йому таку роботу — ходити в костюмі і командувати: «У вас тут пил! Зачиняйтеся до усунення недоліків!».

Пішов він на кухню кружку помити… і тут його накрило. «Боже, раковина в плямах! Навіть жир десь там на стінках знайшов. Що ж це в мене дружина — така бруднуля? Як я раніше не помічав?!»

Взяв, уявляєте, нотатник, ручку і пішов по квартирі ревізію робити.

Я приходжу з роботи — ноги гудуть, спину ломить, мрію тільки про душ і гарячу вечерю. А на кухні стоїть мій «ревізор», витягає все з холодильника і щось старанно записує.

— Що тут відбувається? — питаю, кліпаючи очима.

— Тут відбувається неподобство! — видає він із пафосом прокурора. — Оцьому кефіру вже більше років, ніж мені, а він досі тут стоїть! У томатній пасті — цвіль. А про те, що робиться на полицях, я взагалі мовчу. Крупи звалені як-небудь! І в такій антисанітарії ти готуєш нам їсти?!

Я глипнула в його блокнот, потім на раковину.

— Я чищу її раз на тиждень, Михайле. Все життя так було, ти чого?

— А весь тиждень вона брудна?! — жахнувся він. Перевернув тарілку і тицьнув мене носом у якусь ледь помітну крапельку на дні. — Це що таке?!

— Слухай, — ледь стримуючись, видихнула я. — Я з роботи прийшла. Я не знаю, яка муха тебе вкусила, але я хочу поїсти й відпочити. Хочеш чимось зайнятися — прикрути розетку у ванній, вона вже місяць випадає.

— Я у відпустці! — обурився він. — Я хочу відпочивати на повну!

От тут мені й урвався терпець.

— То лягай і відпочивай! — крикнула я. — Чого ти до мене причепився?!

Сіла я їсти свою картоплю з куркою, аж тут він зазирає на кухню з таким поважним виглядом:

— Їси? Ну-ну, я почекаю.

— Що ще? — буркнула я.

— Почекаю, поки ти поїси.

— Та ти вже все одно зіпсував мені і відпочинок, і апетит. Кажи вже, що ти там вніс у свій каральний нотатник?

І він почав трясти перед моїм носом тими записами, розказувати, як ми погано й брудно живемо.

Я дожувала шматочок і спокійно так кажу:

— Знаєш що? Ти цілком можеш зі мною не жити. Мені сорок п’ять років, і якщо ти на старість з’їхав з глузду й збираєшся псувати мені залишок життя ідіотськими перевірками — іди під три чорти. Син дорослий. Розлучать нас без проблем.

Спочатку він аж онімів.

Мабуть, чекав, що я кинуся виправдовуватися і мити вікна. А потім його понесло про «завидного жениха» і мою «неліквідність». Слово за слово — і от він уже демонстративно гримає дверцятами шафи.

— Іду збирати речі! — кричить. — Піду від тебе!

— Зрозуміла я, зрозуміла! Іди! Хоч доїм спокійно.

Через п’ять хвилин заглядає:

— Мені потрібна валіза!

Я зі злістю терла раковину губкою.

— А я чим тобі допоможу? Ми нікуди не їздили сто років, я гадки не маю, чи вона в нас взагалі є!

— Є, звісно. Коричнева. Стара така.

— Ну то й шукай свою валізу! Від мене ти чого хочеш?

— Допоможи знайти! Швидше знайдемо — швидше піду!

Стара радянська валіза лежала на самісіньких антресолях, привалена якимись книжками. Я притягнула табуретку. Мишко хотів полізти сам, але я його відіпхнула.

— Ще не вистачало, щоб ти табуретку зламав. Хто її лагодити буде, як ти підеш? З тебе ж усе одно ніякої користі.

— Як і з тебе!

— Тримай мене, давай, базікало!

Я потягнула ту валізу на себе. Раз, вдруге. Вона застрягла, а потім як вилетить! Я ледве встигла відхилитися. Важкенний саквояж гепнувся на підлогу. Замок, звісно, не витримав удару і відлетів.

Я заклякла на табуретці, судомно вчепившись у полицю.

— Михайле, тебе там не прибило?

— Ні, слава Богу… встиг відскочити.

— А ти мене тримаєш взагалі зараз?! — злякалася я, відчувши, що ноги тремтять.

Гарячі, рідні руки миттю лягли мені на талію:

— Тримаю, Оленко! Тримаю…

Він обережно допоміг мені злізти. Ми разом опустилися навпочіпки біля розкритої валізи. Звідти, з-під пожовклого целофанового пакета, визирав краєчок білої тканини.

Я потягнула його тремтячими пальцями, вже здогадуючись, що це…

— Моя сукня… Весільна. Пам’ятаєш?

— Ще б пак, — тихо видихнув він. — Ти тоді вибрала її в найкращому салоні. Вона коштувала якихось дурних грошей…

— А ти сказав: «Ми ж один раз живемо»…

Мишко акуратно підняв сукню, а під нею виявилися три акуратні стосики паперів, перев’язані стрічкою.

— Чекай, це ж мій почерк! — здивувався чоловік. — Що це?

— Ой, Михасю… Ти що, забув? Це ж твої листи з армії!

— Точно! А скільки їх тут?

— Не менше сотні! Два роки ти мені писав, щотижня…

Я розгорнула першого листа і почала читати вголос. Не дійшла й до середини, як сльози самі бризнули з очей.

Мишко мовчки обійняв мене за плечі, міцно притиснув до себе. Який там нотатник, яке розлучення… Всі оті злі, колючі слова змило хвилею такої світлої ностальгії й ніжності, що в грудях аж защеміло.

Ми сиділи на підлозі в коридорі і плакали, як діти.

А пізніше того ж вечора мій суворий «ревізор» урочисто викинув свій блокнот у смітник. Сказав, що більше ті дурні телепередачі дивитися не буде.

Натомість твердо вирішив завтра ж піти до начальства і вибити собі нормальну відпустку в серпні, як у всіх білих людей. Бо живемо ж, справді, тільки один раз.

***

Від редакції:
Іноді сімейна криза чи безглузда сварка — це зовсім не фінал стосунків, а лише привід зупинитися, сісти поруч на підлогу і згадати, заради чого все починалося. Часом у старих валізах чи на верхніх полицях ховаються найкращі ліки від повсякденної втоми та звички. А ви маєте вдома таку “схованку спогадів”, яка здатна врятувати навіть найважчий день?

You cannot copy content of this page