— Що ти мовчиш, Геннадію? Аліменти майже шість років платив, виходить за чужу дитину? Я це так не залишу, ти промовчиш, а я до суду піду. Так і скажу Вальці: «Поверни аліменти». Вона стільки років від нашої сім’ї тяжко зароблені кошти відривала, дітей наших оббирала, а ти мовчиш?
Геннадій усе ще м’яв руки в кишені. Годину тому він дізнався, що дитина від першого шлюбу, яку він вважав своєю, не його.
— Тихіше ти, кричиш, сусіди почують. Може, обійдеться все. Як приїхав, так і поїде.
Алла сіла поруч із чоловіком на ґанок, сіла близько, притулилася до плеча.
— Як обійдеться, а гроші наші хто нам поверне? Тепер зрозуміло, що вона з місця зірвалася, тебе тут кинула і поїхала. До того мужика і їздила, а не в лікарню.
— Алло, замовкни.
Дружина розумом розуміла, що йому, тридцятичотирирічному чоловікові, який пережив лише годину тому таке потрясіння, потрібна хоча б хвилина тиші, зібратися з думками в голові, обміркувати все і прийняти те, що сталося.
А Алла не могла мовчати. Її розривала ця несправедливість і не стільки до чоловіка, скільки до неї самої, її сім’ї. Її це ж теж стосувалося. У селі роботи немає, зарплата на фермі нікудишня, то й цими копійками доводилося ділитися. Алла навіть ще одну корову завела, щоб зводити кінці з кінцями, продавала молоко, сир. А тепер виходить даремно вони з чоловіком жили стільки років гарували.
Літній спекотний день підходив до обіду, коли до будівлі пошти під’їхав великий білий автомобіль. З іномарки вийшов молодий чоловік і в бабусь на лавці, що розташувалися в тіні будівлі, став цікавитися: де будинок Кузьменків, чи не знають вони Валю.
Жінки хором вказали на сорок третій будинок на вулиці Лісовій.
— Гена! Генка, та де ти? – захекана сусідка прибігла відразу і вже почала стукати у вікно.
Алла зустріла бабу Ганну біля будинку.
— Що трапилося, що шумите?
— Так це. Генку треба. Терміново. Там, схоже, батько Степана приїхав.
— Який батько, якого Степана? Ви толком розкажіть.
— Сидимо ми з дівчатами біля пошти, підкочує, значить, білий автомобіль, дорогий, величезний, немов сарай. Ага. Виходить із нього мужик, років сорока, і запитує Кузьмінків. Валю запитує. А Степан ваш вилитий цей чоловік. Ось так, Алло.
Алла рукою махнула.
— Серіалів надивилися по телевізору, ось вам і ввижається, може, родич приїхав якийсь до Кузьменків, а ви хлопчиська приплели відразу.
— Чого приплели, які серіали. Усі знають, що Валька з пузом уже приїхала з міста.
— Бабо Ганно, я вас поважаю, тому пробачу, ідіть. Генці скажу.
— Чув я, – Алла обернулася, а чоловік на ґанку стояв, слухав.
— Підеш?
— Піду. Тільки з іншого питання. Із сином домовлялися снасті приготувати, завтра на риболовлю йдемо, ось і піду, як домовилися.
Біля будинку Кузьменків, дійсно, стояв білий джип. У дворі, за високим залізним парканом, було чути розмову. Генка підійшов до дверей і, не зупиняючись, одразу ж відчинив їх.
— День добрий, – привітався Геннадій.
— Ой, Геночко. Тут така справа…, – колишня теща сплеснула руками.
— До хати ходімо, нема чого сусідів потішати, – колишній тесть навіть не подивився на Гену, просто повернувся і зайшов до хати.
— Валі немає, поїхала в місто, приїде завтра, – немовби, між іншим, вимовила Ольга Іванівна, поки заходили додому, але Геннадій зрозумів, що ці слова призначалися йому.
Господар запросив усіх за стіл. Коли розсілися, Геннадій подивився на колишнього тестя і тещу. Ті відводили очі, немов визнавали провину за своєю донькою або за собою.
Чоловік, який сидів навпроти, усміхався:
— Я Максим.
Гена кивнув, але руку простягати не став, просто відповів:
— Михайленко Геннадій.
У брюнета з темними очима навпроти посмішка відразу зійшла з обличчя:
— А де Степан, можна його побачити?
— Тут така справа, Гено. Ось товариш стверджує, що він батько Степана, – Костянтин Іванович так і не дивився в очі колишньому зятю.
— З чого ви взяли? – запитав Гена, звертаючись прямо до гостя.
Але навіть не потрібно було проводити експертизу, тут і так було ясно, що чоловік, який сидить навпроти, був батьком хлопчика.
Генка відразу згадав, як майже рік тому в лазні підбадьорював Степана, стверджував, що навіть такі худенькі ручки можна накачати. А хлопчик сумнівався, скаржився на худорлявість і високий зріст.
— Діти зазвичай вищі за батьків, тож даремно ти турбуєшся. Сьогодні руки ноги ростуть, а завтра живіт, – жартував Гена, плескаючи хлопчиська віником по худенькому тілу.
Зараз перед Геннадієм сидів високий, худорлявий чоловік, з довгастим обличчям і яскраво вираженими вилицями. З явним мигдалеподібним розрізом очей, точно таким самим, як у Степана.
Генка хотів стиснути великі кулаки, але не став. Сенс зараз злитися. Сам він був невисокого зросту, кремезний, зі світлим волоссям. Валя теж була жінкою в тілі з русявою косою. А хлопчисько худенький, немов не в них, та ще й з жорстким чорним волоссям і темними очима. Генетика не тільки на обличчя і тип статури.
У Валентину Геннадій закохався одразу, як повернувся додому і зайшов до найближчого магазину. Інститут був позаду, але захворіла мати, і йому довелося терміново звільнитися з роботи, на яку його зовсім недавно взяли, і приїхати назад.
Валя працювала в магазині поруч з їхнім будинком. Простий сільський магазинчик, який дівчина «висвітлювала». Весела, усміхнена, немов раннє сонце, що щойно зійшло. Таким сонцем насолоджуються, радіють, що воно є. Ось і Геннадій попався. Валентина надто швидко прийняла залицяння хлопця, відповіла взаємністю. Восени, вже через два місяці після знайомства, весілля зіграли, виявилося, що Валя в положенні. Тоді запідозрити щось Гена й не смів. Та й приводів не було.
Потім зʼявився Степан. А через три роки Валя несподівано заявила, що подає на розлучення. Сказала, що розлюбила і жити з Геною більше не буде. А потім зірвалася і поїхала в місто на кілька днів. Повернулася понура, але заяви про розлучення не забрала. Так і розвели.
Зараз Геннадій дивився на Максима і чомусь думав зовсім про інше – що скаже синові.
— За термінами все сходиться, та й тітка мені зовсім недавно розповіла, що Валентина приходила до мене вперше повідомити про дитину, але родичці моїй Валі не подобалася, і вона вирішила, що дівчина бреше, щоб одружитися з нею. Потім через роки три знову приходила вона до мене, але я закордоном був.
— До вас жінка двічі з різницею в три роки зверталася, а ви довідки не навели, не розпитали, що їй потрібно?
— Кар’єрою зайнятий був, справи були. Та й розповіла мені тітка тільки зараз про це.
— Ну, припустімо, – сказав Гена, – що ви зараз хочете?
— Як що? Із сином познайомитися, час із ним провести.
— Степан записаний моєю дитиною у свідоцтві.
— Із цим проблем не буде. Здамо аналізи, проведемо експертизу й отримаємо результати батьківства.
— Ви так упевнені в цьому.
— Я завжди в усьому впевнений. У мене є гроші та зв’язки, – спокійно сказав Максим і відхилився на спинку стільця.
Колишні теща і тесть мовчали, тільки дивилися під час розмови то на одного чоловіка, то на іншого.
— Що ж ви не поцікавилися про Валю і дитину раніше, якщо впевнені в усьому?
Брюнет одразу перевів тему:
— Знаю, що ви з Валентиною, Геннадію, розлучені. Я компенсую те, що ви витрачали на мою дитину.
— А ви добре обізнані. Копійки мої порахували?
— Суму цю я можу подвоїти, потроїти і навіть приписати нулик наприкінці.
— Та йди ти зі своїм нуликом… звідки приїхав, – Генка навіть встав зі стільця.
— Діду, бачив біля будинку яка тачка стоїть? – Степан вбіг до хати з широко розкритими очима і став тикати пальцем у вікно.
— Моя тачка, подобається? Ходімо, покатаю, я тобі ще ноутбук привіз у подарунок і так на дрібниці, – розійшовся Максим.
— Добридень, вибачте, я вас не побачив, – опустив руку хлопчик.
Генка в той момент себе ненавидів, неповноцінним почувався, усе, що хотілося – провалитися, втекти. І він утік.
Гена все як було Аллі одразу розповів, не міг стриматися, ходив туди-сюди від паркану до хати, руками махав. А тепер що махати? Життя – воно таке. До кого передом, а до кого задом.
А тепер сиділи вони з дружиною на ґанку хати разом. Алла замовкла, щойно Гена подивився на неї. Одного погляду було достатньо, щоб вона перестала говорити.
Уночі Геннадій заснути так і не зміг. Перевертався довго, зітхав, немов паровоз, але не спав, лежав, закинувши руки за голову. Алла часто прокидалася, спочатку просила лежати тихіше, а потім і зовсім вигнала чоловіка спати в літню кухню, де стояв старий диван.
— Мені через годину вставати корову доїти, а ти очей зімкнути не даєш.
Гена слухняно встав і вийшов на вулицю. До світанку був ще час. Нарешті, стали гаснути нестерпно яскраві зірки, немов це їх Гена зробив на небі, коли гасив чи то бичок, чи то свої думки.
— Тату, спиш чи що? – Степан тряс Геннадія за плече.
— А, що? – стрепенувся той.
— На риболовлю ж збиралися, ну…
— Я зараз, Степанчику, зараз синку, штани тільки, закемарив, – метушився чоловік.
Дорогою на річку обидва мовчали кожен про своє. Уже на березі, серед дзвінкої тиші, дратівливої іноді сплеском річкової гладі, Степан раптом запитав:
— Тату, а ти як думаєш, цей дядько Максим справді мій батько?
— Виходить так. Ти на нього дуже схожий зовні, тут і аналізи робити не треба.
— А як же ти? Ти тоді хто мені? Вітчим?
— Виходить вітчим.
— Ти, тату, не думай, я на його ці подарунки не повівся. Усе, як ти вчив, зробив. Подивився спочатку…, яка він людина. Що та як.
— І?
— Грошима хизується, а сам пустий. Не цікавий зовсім.
Генка змахнув зі щоки сльозу:
— Дощ чи що?
— Це з липи, тату. На мене теж капає. Клює, тягни…
І потягнулося вгору сонце, починаючи новий день, збираючи в кулю, розпластану по горизонту фарбу. Прокинулися птахи, починаючи буденну трель, і стала висихати трава біля берега.
Степан закидав вудку у воду зі знанням справи. А Гена дивився на нього і посміхався, він чомусь згадав учорашні слова дружини про аліменти і подумав про себе:
«Ніяких грошей не шкода, коли дитина росте справжньою людиною».
