Олена поставила важкі сумки в коридорі, сіла на лавку в передпокої і, важко видихаючи, сказала:
— Ромо, речі з дитячого садка поклади в прання.
— Добре, матусю.
Ромка спритно взявся витягувати зі свого рюкзачка шорти і футболку, йому було всього чотири роки, але він уже прекрасно розумів, що погано, а що добре, і найважливіше, слухався.
Олена посміхнулася синові й поцілувала в маківку.
— Давай допоможу, – потягнув сумки син.
— Ой, важко, не піднімай.
— Тоді по одному буду тягати.
Олена знову повеселішала і скуйовдила синові волосся:
— Помічник мамин, відмінно в тебе виходить важкі речі тягати, – вимовила вона вголос і про себе подумала: «Не те, що твій батько».
Анатолій прийшов практично відразу після дружини з дитиною. Повернувся з роботи у веселому настрої й без нічого.
— Картоплі купив? – запитала з кухні Олена.
— Якої картоплі?
—Ти серйозно? – Олена навіть вийшла в коридор із морквою в одній руці та овочечисткою в іншій.
— Так.
— Я тобі дзвонила кілька разів сьогодні і повідомлення перед виходом надіслала. Ну, Толю…
Чоловік знизав плечима:
—Ну забув, з ким не буває. Сходи он до тітки Дарини.
— Чому я маю ходити до сусідок у ноги кланятися, коли в мене є чоловік? Здоровий і сильний.
— Завтра я тобі куплю картоплі, ось завелася.
—Нічого подібного, Толю, я просто запитала.
—- А сама чому не купила? – несподівано сказав чоловік.
— Що-о-о-о, – потягнула слово Олена, – тобто я з двома важкими сумками повинна була ще й сітку картоплі купити?
— А навіщо ти важкі сумки набираєш щоразу, візьми що легше або менше?
— Добре роздавати поради, коли не знаєш, про що говориш, – образилася дружина.
— Та що ти там усе тягаєш сумками? Ми стільки не їмо.
— Що тягаю? – не витримала Олена. Вона підскочила до холодильника і почала виставляти на стіл усе, що купила сьогодні. – Ось, Толю, що тягаю. А ще в морозилку курку поклала, можу вийняти, а ще пачку рису купила. Але це ж не важко? – Олена дивилася на чоловіка зі злістю.
Анатолій почухав потилицю.
— Завтра я пізно приїду з роботи і мені потрібно приготувати їжу на два дні. Тому сьогодні я тягаю.
Чоловік мовчав, потім додав:
— До речі, коли вечеря?
— Коли приготую! – не стримувала нервовий тон дружина.
Рома за вечерею із задоволенням занурював ложку в гарбузовий суп-пюре, помаранчевий і ніжний, а після водив шматочком хліба по дну тарілки. Син обожнював гарбуз.
Чоловік теж водив ложкою по супу, але навіть його не спробував. Гарбуз він не любив.
— А друге буде? – відсуваючи від себе тарілку, запитав з надією чоловік.
— Буде, – радісно відповіла дружина і поставила перед чоловіком другу тарілку з курячою грудкою на пару та броколі.
— Що це?
— Друге, – усміхалася дружина.
— Я ж таке не їм, ти спеціально? – Анатолій із роздратуванням відсунув від себе і цю тарілку. Він хотів було сказати про те, що дружина могла б і картопляне пюре, таке улюблене ним, приготувати до курки, але згадав, що картоплю він не купив.
Анатолій зітхнув, встав, усім своїм виглядом показавши, що незадоволений, і вийшов із кухні. Олена теж видихнула, і посмішка зійшла з її обличчя. Усе ж таки, показувати хто правий, важко.
Наступного вечора Анатолій сам забрав Ромку з дитячого садка і привів додому.
— Мені суп, тату, – син сів за кухонний стіл і підсунув ближче до себе кошик із хлібом. – Другого не буду.
Анатолій з надією перевірив вміст усіх каструль і контейнерів. Нічого нового з учорашнього вечора не з’явилося, меню на вечерю було все те саме.
— Картоплі купив? – перше, що запитала дружина, щойно переступила поріг.
— Ні, – розвів руками чоловік, – я ж Ромку з дитячого садка забирав.
— А в дитячий садок що з картоплею не пускають? – серйозно запитала Олена.
— Що ти починаєш, купи картоплі, та купи картоплі. Куплю я цю твою картоплю.
— Твою, між іншим, картоплю. Ми з Романом цілком обходимося і без неї.
— Та бачив я, що в холодильнику вчорашня їжа.
— Повечеряв?
— Повечеряв, – погладжуючи порожній живіт, відповів чоловік.
Весь день п’ятниці Анатолій тільки й думав про картоплю. Він уявляв, як зайде до супермаркету біля будинку, купить цілу сітку чи дві і принесе додому. І на вечерю дружина приготує йому його улюблене картопляне пюре зі смаженою котлетою і дістане з холодильника банку маринованих опеньків. Анатолій так розмріявся, що навіть не помітив, як почав прицмокувати.
Робочий день усе ніяк не закінчувався. Тому Толя продовжував повторювати як мантру: «Картопля, картопля».
У відділі «овочі» народу майже не було. Дві бабусі перебирали капусту, та молоденька дівчина вибирала яблука. Повз Анатолія весело пройшли двоє чоловіків із великим візком, поки він роздивлявся і вибирав, що йому купити. Чоловіки також весело поверталися на касу.
— Сьогодні знижка на упаковку пінного, мужик, – підморгнув йому один, а другий показав на завалений упаковками з шістьма баночками візок.
— Та мені картоплі тільки…
—О, навіщо тобі ця картопля з пестицидами, незрозуміло де вирощена? У мене в гаражі мішок стоїть, можу продати. Смачна, як м’ясо, з екологічно чистого району, від ма-ми, – останній аргумент було висловлено з особливою теплотою. – Ну? Бери упаковку пінного і пішли до мене в гараж, сьогодні ж п’ятниця.
— Та мені тільки картоплі.
— От дивак, заладив. Картопля, та картопля. Без випивки немає картоплі. Чи тобі дружина не дозволяє? – втрутився другий.
— Яке там? – перепитав Анатолій.
У напівтемному гаражі, справді, біля стіни поруч з автомобілем, стояв майже повний мішок картоплі.
— За скільки продаси? – поцікавився Анатолій.
Перший чоловік відкрив банку напою і з насолодою випив її майже залпом.
— Ну так…, – він рахував у розумі, скільки упаковок пінного можна виручити за картоплю. Виходило, що не менше трьох. – Три… три упаковки і по руках. За упаковками Толя сходив швидко.
Про те, як у ці баночки щось доливалося, прозоре і явно з більшим градусом, Анатолій пам’ятав погано. Але опівночі він повернувся все ж додому. Нові знайомі доставили його до дверей із тим самим мішком картоплі і однією баночкою в руках, що залишилася.
— Де ти був? – перелякана дружина стояла розгублена в коридорі. – Я тобі сто разів на телефон дзвонила.
Одяг чоловіка був брудним, та й сам він виглядав так, немов тиждень лагодив автомобілі в автосервісі без відпочинку.
— За картоплею ходив. Ти ж просила купити. Ось, – ледве тримаючись на ногах, Анатолій показав на мішок, що стояв біля дверей.
Прокинувшись у суботу, Анатолій ледве сповз із ліжка. У квартирі було занадто тихо. Він обійшов усе і тільки на кухонному столі виявив записку: «Пішли з Ромою на прогулянку».
Толя відкрив кухонний кран і почав жадібно пити воду прямо з крана. Голова розколювалася, хотілося лягти і не вставати, що Толя і зробив.
До обіду повернулися дружина із сином. Вони про щось весело розмовляли на кухні, обідали. Надвечір Толя все ж вирішив прийняти їжу, його більше не хитало з боку в бік і не нудило.
— Рис? – з неприхованим здивуванням запитав чоловік, коли перед ним з’явилася тарілка рису з овочами і шматок запеченої курочки. – А картопля?
— О-о, – якщо ти хочеш, то можеш зі своєї картоплі приготувати все, що забажаєш, я до неї не доторкнуся.
— Чому? – Толя навіть схопився.
— Вона смердить, тату, – втрутився син.
— Що? – Анатолій подивився на дружину.
— Мішок добірної картоплі, як ти висловився, точно добірний, тільки його відібрали, щоб викинути, а не з’їсти. Де ти його взяв? На смітнику?
— Ні, купив.
— Ах, ти ще й заплатив за нього, чудово! Я ось тут подумала, Толю, що тепер ти будеш їсти те, що принесеш додому, думаю, це буде чесно. А то виходить, що я тягаю ці сумки, а їси ти. Ось приніс картоплю, і їж її. Можеш ще баночкою запити, з якою ти вчора повернувся.
Толя підійшов до мішка, що стояв у коридорі біля дверей, і почав його розв’язувати. Запах гнилі був добре помітний і через мішок.
— Я сподіваюся, ти знайдеш у собі сили викинути цей мішок і сходити, нарешті, в магазин купити картоплі… і м’яса…,. і цибулю ріпчасту, ну і далі за списком, – висловилася дружина.
