Що замовлятимете? У нас тут чудовий салат із морепродуктів. — Вашими морепродуктами я сита по самісіньке горло. Мені, будь ласка, картопляне пюре з м’ясною підливою. І кисіль. Хоча стоп, кисіль же на поминках п’ють, а в нас що? — Побачення

Оксані минуло тридцять три. Для когось — вік розквіту й кар’єрних злетів, а для неї — час, коли від самотності вечорами хотілося вити вовком. Уявіть собі розумну, гарну, хазяйновиту жінку, яка сидить на кухні, обіймаючи руками чашку з остиглим чаєм, і просто плаче.

Чотири роки тому її світ розбився на друзки. Чоловік, з яким вона подумки вже вибирала весільну сукню та планувала імена майбутніх дітей, виявився не просто «зайнятим».

Поки Оксана мріяла про їхній спільний дім, його законна дружина вже чекала на дитину. Після того страшного удару Оксана цілий рік не могла дивитися на закохані пари. У кожному чоловікові вона бачила зрадника й брехуна.

Але ж серце не камінь. Воно просило тепла.

Останніми місяцями ця порожнеча в квартирі її просто пригнічувала й лякала. До болю хотілося комусь смажити сирники вранці, разом планувати вихідні, та що там — хотілося навіть бурчати за незакручений тюбик зубної пасти!

Звісно, були подруги, рідня, колеги, але ж хіба це те?

У новорічну ніч Оксана загадала єдине: зустріти своє кохання. І тієї ж миті вирішила, що чекати манни з неба годі — треба діяти. У неї визрів геніальний план.

Відділ кадрів ще в грудні повідомив, що її відпустка припадає на середину вересня. А отже, у неї є рівно дев’ять місяців, щоб підготуватися до головного курортного роману у своєму житті.

Другого січня Оксана склала суворий план «генеральної підготовки».

Туди ввійшли: інтенсивні тренування в спортзалі, правильне харчування (ніякого шматочка ковбаски після шостої вечора!) та регулярні походи до косметолога.

Але головними вона вважала два останні пункти:
— уроки з ораторського мистецтва;
— карта бажань.

Дівчина комплексувала через те, що надто швидко говорить. Бабуся з дитинства називала її «торохтійкою». А їй так хотілося мати плавну, неспішну, красиву мову.

Це ж, на її думку, додавало жінці шарму й аристократичності.

Щодо «карти бажань» усі вуха протуркали подружки. Казали: наклей гарні картинки, напиши, чого хочеш, і щодня візуалізуй — тобто дивися на неї й уявляй, що це вже твоє.

Якщо бажання щире, усе неодмінно здійсниться. А у своїй щирості Оксана не сумнівалася ні на мить.

Тому вона наклеїла на картонку своє найкраще фото, а поруч вивела (у теперішньому часі, як учили!): «Я виходжу заміж за найкращого чоловіка у світі. Йому до 35 років, він високий брюнет, має власний бізнес. Любить спорт, щедрий, веселий і дуже ніжний».

Далі пішли картинки: ось вони їдуть у розкішному авто, ось біжать берегом моря, ось вечеряють у ресторані. А на цій фотографії він одягає їй на палець каблучку.

Щодня вона роздивлялася ту карту. Так старалася, що образ «чоловіка мрії» став для неї абсолютно рідним — здавалося, якби зустріла його на вулиці, обійняла б без зайвих слів.

У березні Оксана купила путівку до Греції. Влізла в чималі борги, бо готель вибрала розкішний — щоб усе як у кіно. А ще ж треба було оновити літній гардероб.

Тому вона пустила до себе на квартиру дівчину-студентку, віддала їй своє ліжко, а сама перебралася на старенький диван. Гроші невеликі, але ж копійка до копійки.

Згадала й про підробіток на вихідних, від якого раніше відмахувалася. Тепер кожна гривня була на вагу золота. На роботі колеги по черзі йшли у відпустки, і Оксана брала їхні зміни, щоб збільшити дохід.

Словом, вона викладалася на всі сто. Схудла, розцвіла. Це помітила навіть секретарка шефа, Ліля, яка вважалася першою красунею офісу — ноги від вух, шкіра як персик, жодної зайвої волосинки.

На останньому корпоративі Ліля примружилася й видала:

— Слухай, Оксано, у тебе точно хтось з’явився. Інакше чого б ти така сяюча ходила?

Оксана лише загадково усміхнулася.

***

І ось вона — довгоочікувана відпустка! Дев’ять днів Егейського моря, сонця, грецьких смаколиків і засмаглих красенів. Прощавай, сіре осіннє місто! Попереду нове життя, про яке вона потім розповідатиме онукам.

Оксана була готова до всього. До натовпу залицяльників, до романтичних прогулянок під місяцем, до того, що доведеться щодня міняти сукні. Вона навіть вивчила кілька кокетливих фраз грецькою.

Вона не передбачила лише одного. Дощів.

Осінь того року прийшла на узбережжя аномально рано. Місцеві розводили руками: такого не було років двадцять, а то й тридцять. Повітря ніби й тепле, але ця вогкість!

А де обіцяне туроператором сонце? А цей скажений, пронизливий вітер, про який не було жодного слова в проспекті?! І за це вона віддала стільки грошей?!

За всі дев’ять днів, що Оксана провела в Греції, без дощу минув лише один день.

Один. День. Без. Дощу.

І це її вистраждана відпустка! Справедливість узагалі існує, чи про неї пишуть тільки в казках?

Оксана знову плакала.

Так само, як удома, ридала в готельну подушку. Дев’ять місяців підготовки, щоб у підсумку сидіти в номері або безцільно тинятися коридорами! Іноді вона спускалася до критого басейну, але там плавали переважно літні європейські туристи, та й ті парами.

А ці уроки ораторського мистецтва! Та чи не знайшла б вона, куди витратити ті гроші? А цілі стоси літніх суконь, через які в неї тепер не лишилося заощаджень на зимові чоботи?

Так, у ресторани вона ходила, мусаку їла. Але всі довкола, здавалося, були стурбовані лише тим, як би не промокнути, а зовсім не знайомством із нею.

Свій останній вечір на курорті Оксана не пам’ятає. Тобто початок пам’ятає чудово, а от після першої пляшки місцевого вина — вже уривками. Після другої — як у тумані. Чи була третя, сказати взагалі не береться.

Так, Оксана напилася.

Вперше в житті йшла коридором і трималася за стіни, бо вони зрадницько хиталися, килим так і норовив ударити по ногах, а замкова щілина у дверях просто зникла. Невідомо, скільки часу їй знадобилося, щоб згадати, що ключ — це магнітна картка.

Усе втратило сенс. Ще один рік самотності пролетів. За місяць їй тридцять чотири. Перед тим, як провалитися в тяжкий сон, вона пробурмотіла в подушку: «Приїду додому, заведу кота. Назву його Грек. Буду смикати за хвоста і мити щодня в холодній воді».

Розбудив її страшний гуркіт. Здавалося, готель штурмують. Нарешті дійшло: це портьє грюкає у двері. Добре, що вчора вистачило розуму попросити розбудити її о сьомій.

Ледве зібравши себе докупи, вона абияк пожбурила речі у валізу і кулею вилетіла до автобуса, вскочивши останньою під невдоволене бурчання водія та зітхання туристів.

В аеропорту її то кидало в жар, то трусило від холоду. Голова розколювалася, тіло ломило. Організм жорстоко мстився за вчорашнє зняття стресу.

Пити хотілося нестерпно, але спинитися біля автомата з водою не було й секунди. Тільки в залі очікування вона змогла купити ту рятівну пляшечку.

Здається, саме в той момент вона збагнула всю глибину фрази: «Хто не знає смаку похмілля, той не цінує смаку води».

У літаку вона пристебнулася й спробувала заснути ще до злету. Де там! Довелося чекати, поки всі вмостяться, поки вгамуються діти, поки стюардеси розвезуть напої. Час тягнувся нестерпно довго.

За кілька годин літак торкнувся землі. Оксана набрала брата, щоб дізнатися, де він припаркувався.
Але доля підготувала ще одну халепу: брат просто забув про її приліт. Поїхав у справах за місто.

Будь-якого іншого дня Оксана вичитала б йому за таку безвідповідальність і викликала б таксі. Але зараз у неї не було сил навіть злитися. Вона мляво погодилася почекати його в аеропорту дві години. Може, хоч поїсть, бо остання крихта була в роті ще вчора ввечері.

Вона всілася за столик у кафетерію. Яка ж вона невдаха. Треба було влізти в борги, летіти світ за очі, щоб усе це зрозуміти?

А ті страждання в спортзалі, відмова від маминих пиріжків заради броколі… Чим вище злітаєш, тим боляче падати. Вона навіть крилами не встигла змахнути, як гепнулася об асфальт.

— Дівчино, вам дуже зле? Може, принести знеболювальне? — вирвав її з тяжких думок приємний голос офіціанта.

— Га? Що? Ні, не треба. Хоча, стоп! Чому не треба?! Давайте! — гарячково заторохтіла вона, сама себе перебиваючи.

Хлопець тепло усміхнувся, поставив перед нею філіжанку кави й пішов за стійку. За хвилину повернувся з таблеткою.

— Дякую, — вимучено зітхнула вона. — Але ви, здається, переплутали: каву я не замовляла. У вас тут ціни на неї такі, ніби це еліксир молодості.

— Ваша яєчня скоро буде готова. А кава — за рахунок закладу.

— О, безкоштовна кава! Мрія ідіотки здійснилася. А ще й таблетка в подарунок. Вітаю тебе, стара, життя вдалося.

— Що, перепрошую?

— Ні-ні, нічого, це я так, сама із собою спілкуюся.

— Розумію. Смачного.

Поснідавши (чи то вже пообідавши), Оксана відчула, що життя таки триває. Ну й Бог із нею, з тією відпусткою! Зате фігура лишилася при ній, до здорової їжі звикла.

Та й кажуть, після сорока життя тільки починається, а їй усього тридцять три — час є. Головне, що таблетка подіяла й голова нарешті прояснилася.

— Можна я лишу валізу біля вас, а сама збігаю до вбиральні? — гукнула вона офіціантові.

— Без проблем. Сьогодні можна, — усміхнувся хлопець. Оксані навіть здалося, що він ледве стримує сміх.

— А завтра?

— А завтра не моя зміна.

— Логічно, — вона підкотила валізу до бару.

Зайшла у вбиральню, глянула в дзеркало… і ледве не зомліла. Боже милостивий, хто ця жінка?!

Обличчя набрякле (ще б пак, пити пів ночі й спати обличчям у подушку). Волосся стирчить на всі боки (коли вона взагалі розчісувалася?). Під очима розмазана вчорашня туш.

Але головне катастрофа — її футболка була одягнена навиворіт! Швами назовні! Ганьба. Титул «Невдаха року» остаточно її.

Вона сяк-так вмилася, причесалася, переодягла футболку. Тепер зрозуміло, чому офіціант так загадково посміхався. Вона гордо підняла підборіддя і вийшла із вбиральні. Поразку треба приймати з гідністю.

— За час вашої відсутності жодна валіза не постраждала, — відрапортував офіціант.

— Чудово. А то я вже переживала, що хтось поцупить мої магнітики.

— Хочете ще кави?

— Знову за рахунок закладу?

— Ага. Я попередньому гостю не запропонував, ліміт лишився.

— Ну, гуляти так гуляти!

— Вам із коньяком чи з лікером? — очі хлопця сміялися.

— Ой, Боже, не вимовляйте при мені слів, де градус вищий за кефір!

— Мучать тяжкі спогади?

— Ще й які. Не найкращі мої часи.

— Хочете про це поговорити?

— Так, лікарю.

— Записую вас на завтра, о шістнадцятій нуль-нуль. Кафе «Морська черепаха», вулиця Садова, 17.

Оксана ошелешено кліпнула. Її що, щойно запросили на побачення? Дожилася, до неї залицяється офіціант в аеропорту. Хоча… яка різниця? Офіціант теж людина! А, була не була!

— Згода, лікарю.

— От і чудово. А зараз я зроблю вам каву з ко… рицею.

— Фух. Дякувати Богу, що не з ко… Ну, не будемо про сумне.

— Як вас звати?

— Оксана. А вас?

— Дмитро. Оксано, ось мій номер, — він простягнув їй паперову серветку, — на випадок, якщо завтра заблукаєте.

— Дуже передбачливо!

Попереду в неї було ще майже два тижні відпустки. Не сидіти ж у чотирьох стінах. Сходить на каву, розвіється. Зрештою, це її перше побачення за всі ці роки.

— О, ви сьогодні одягли футболку правильним боком! — замість привітання видав Дмитро наступного дня, коли вона зайшла до кафе.

— Уявляєте? Я сьогодні навіть гребінцем скористалася.

— Зміни очевидні! Що замовлятимете? У нас тут чудовий салат із морепродуктів.

— Вашими морепродуктами я сита по самісіньке горло. Мені, будь ласка, картопляне пюре з м’ясною підливою. І кисіль. Хоча стоп, кисіль же на поминках п’ють, а в нас що?

— Побачення.

— Та невже?

— Угу.

— А що п’ють на побаченнях?

— Ну, може, чай із тістечками? Чи фреш. Або ко… молочний коктейль!

— Ходите по лезу ножа, Дмитре.

Він щиро розреготався:

— Ти кумедна, Оксано.

Вечір пролетів як одна мить. Вони сміялися до сліз. Оксана розповіла про свою «спецоперацію» в Греції (звісно, оминувши справжню мету поїздки). Про те, як у літаку мріяла, щоб він трішки впав у море і її голова перестала боліти.

Дмитро слухав із захопленням, труїв байки про пасажирів і роботу. Додому вона летіла немов на крилах.

Минув місяць.

Оксана розцвіла по-справжньому. Дмитро виявився тим самим, її людиною. Їм було неймовірно легко разом.

Він теж обожнював рух — вони записалися в один басейн, каталися на велосипедах. Зима промайнула так непомітно, бо тепер вечорами вона не була сама.

Їй подобалося готувати йому сніданки, подобалося, як він чекає її з роботи з вечерею. Подобалося мовчати разом під гарне кіно і те, як він завжди викликав їй таксі в люті морози.

Про майбутнє вона не думала. Каблучка? «Прийде час — усе складеться, — міркувала вона. — А поки просто куплю нову сукню».

Весною, під час генерального прибирання, Оксана натрапила на ту саму картонку — свою «карту бажань». Пробіглася очима по списку й усміхнулася:

* До 35 років. (Збулося, вони з Дмитром однолітки).

* Високий брюнет. (Ну, 184 сантиметри — це цілком високий. І волосся в нього темне).

* Щедрий. (О, ще й який! Дмитро повністю закрив її залишок по кредиту за ту нещасну Грецію, купив їй абонемент у фітнес-клуб. На свята повіз у Карпати на лижі. А якось у торговому центрі вона натерла ногу, то він силоміць завів її в дорогий магазин і купив шкіряні черевики за чверть її зарплати!).
І це при тому, що у своїй квартирі він робив ремонт (вона сама чула, як він обговорював із майстрами кошторис), а ремонт — це шалені витрати. Але він завжди знаходив гроші, щоб балувати її квітами та смаколиками.

* Веселий і ніжний. (Тут стовідсоткове попадання).

* Любить спорт. (Теж у яблучко).

Не збігся лише один пункт — «власний бізнес». Але зараз їй було на це абсолютно начхати. Не місце красить людину! Оксана лагідно провела рукою по картоні. Недарма вона все це клеїла. Наворожила собі свого принца!

Ближче до літа Дмитро почав частіше пропадати на роботі — сезон відпусток. Якось він повернувся додому до неможливості щасливий.

— Оксанко, ура! Я нарешті його знайшов! — крикнув з порога.

— Кого? — вона вийшла в коридор з рушником у руках.

— Офіціанта!

— В сенсі? Якого офіціанта? Від тебе змінник ховався, чи що?

— Ой, ти не уявляєш, як важко знайти нормальних працівників. А в мене ж ще й вимоги: щоб англійську знали. Рік шукав, усе не те. А тут прийшла така толкова дівчинка-студентка, мову знає, моторна. Вже два тижні стажується — просто скарб!

— Чекай… То ти що, не працюєш там?

— У кафе? Ні, звісно, — розсміявся Дмитро. — Це ж моє кафе. Точніше, моя мережа закладів по аеропортах. Я давно шукав туди людину, а поки не було — доводилося самому виходити на зміни, паралельно стажував новеньких.

Оксана притулилася до стіни.

— Плюс ще один пункт…

— Ти про що?

— Та нічого, це я знов сама із собою розмовляю.

Дмитро підійшов, обійняв її і тихо засміявся:

— Знаєш, чим ти мене найбільше зачепила того ранку? Ну, крім футболки швами назовні. Ти так кумедно говорила! Щось торохтіла, сама питала, сама відповідала. Це було дуже мило.

— Ти серйозно? А я все життя намагаюся позбутися звички тріщати як сорока! Навіть на курси риторики ходила, щоб говорити повільно і статечно.

— Благаю, не треба! Коли ти починаєш тягнути слова, як той удав Каа з мультика, мені хочеться тебе трошки придушити. Будь собою, тобі це так личить.

— Правда?

— Свята правда.

***

Минуло десять років.

Їхня восьмирічна Даринка сиділа на кухні й запитувала:

— Мам, а як ви з татом познайомилися?

— Ой, доню, це дуже кумедна історія. Якось я одягла футболку навиворіт…

— І прийшла в кафе розкуйовджена, як відьмочка, — підморгнув батько.

Ну не розповідати ж дитині, як її мама напилася з горя в Греції, а майбутній чоловік рятував її від жорстокого похмілля.

Від редакції:

Ось так воно в житті й буває: ми малюємо собі ідеальні картинки, плануємо все до дрібниць, ліземо зі шкіри геть, а доля лише посміхається і підкидає щастя в найнесподіваніший момент — коли ми без макіяжу, в розтягнутій футболці навиворіт і з головним болем. Справжнє кохання приходить не тоді, коли ми ідеальні, а тоді, коли ми справжні. А у вашому житті траплялися такі доленосні зустрічі, коли, здавалося б, усе йшло шкереберть? Розкажіть нам свої історії!

You cannot copy content of this page