Ірина вийшла з кухні й подивилася на годинник. У цей самий час, але з вітальні, вийшов Семен. І виніс звідти ще одну зібрану валізу. Він поставив її поруч з іншими валізами, пакетами, баулами, мішками і коробками, які заповнили весь передпокій.
Озирнувся. Перерахував. Дістав із кишені список. Звірився. Ще раз усе уважно оглянув.
– Ну? – запитала Ірина. – Тепер, сподіваюся, все? Чи ще щось забув?
Семен насупився.
– Ти помиляєшся, Ірино, – сказав він, – якщо думаєш, що я йду від тебе, тільки тому що…
Але Ірина не бажала слухати виправдувальні промови колишнього чоловіка.
– Та мені все одно, чому ти йдеш, – сказала вона. – У тебе тепер є кому розповідати свої казки. Перед нею і виправдовуйся.
– Навіщо ти так? – ображено запитав Семен. – Я ж по-хорошому хотів. І коли ж ти зрозумієш, нарешті, Ірино, що в нашому з тобою житті…
– Ти все зібрав? – запитала Ірина. – Нічого не забув?
Семен озирнувся навколо, подивився на Ірину і задумався.
– А хто його знає, – відповів він. – Може, чогось і залишив. Звірятимуся зі списком.
– Звіряйся.
Він знову дістав аркуш паперу. Почав його читати.
– Учора з Олесенькою всю ніч складали, – сказав він. – Під ранок тільки й заснули.
– Розумію.
– Ні, Ірино, ти не розумієш. Бо якби ти розуміла, то нічого цього б зараз не було. А ми б із тобою, як і раніше, були разом. Але твоє невміння прощати…
– Коротше, – суворо вимовила Ірина. – Речі зібрано – прошу на вихід.
– Тобі пощастило, що це не моя квартира, – сказав Семен. – Тоді зараз збиратися і йти довелося б тобі, а не мені.
– Зате тобі в коханні пощастило.
– Ну навіщо ти так?! Я ж по-хорошому хочу!
– Гаразд. Провалюй. Якщо щось по дрібниці забув, після заїдеш і забереш.
– Точно? Ти обіцяєш? Не обдуриш? А то буває так, що спочатку колишні дружини кажуть одне, а як до справи доходить, то…
– Не обдурю. Обіцяю. Тільки подзвони попередньо. Я тобі все зберу. Приїдеш і забереш.
– А допоможеш мені зараз речі в машину перенести?
– По-твоєму, мені робити більше нічого? Сам тягай своє барахло.
– Та як же в тебе язик повертається говорити таке? – образився Семен. – Барахло! Це не барахло, Ірино, а наполегливою працею і багаторічною ощадливістю накопичене.
– Гаразд, гаразд, – поспішила погодитися Ірина. – Переконав. Не барахло. Усе одно. Сам його тягай.
– А ти нічого не вкрадеш звідси, поки мене не буде?
– Не вкраду.
– А то дивись… У мене список. Адже я, коли до Олесі приїду, обов’язково звірюся з ним. Ми все перевіримо.
– Перевіряйте, – тихо сказала Ірина.
– Що? – не зрозумів Семен.
– Звіряйся, кажу, – голосно відповіла Ірина.
Через сорок хвилин, перетягнувши всі зібрані речі в машину, Семен поїхав. Ірина зачинила двері й полегшено зітхнула, думаючи, що на цьому її муки з колишнім чоловіком закінчилися.
Але вона помилялася. Муки ще тільки починалися.
– Олесенька, любов моя, я приїхав! – радісно повідомив Семен, вносячи перші валізи на своє нове місце проживання. – Приймай придане! Не з порожніми руками прийшов я в твій дім.
Олеся вийшла в передпокій, уважно подивилася спочатку на Семена, потім на валізи, які він вніс, і насупилася.
– І це все?! – здивовано вигукнула вона.
– Та що ти, кохана! – радісно відповів Семен. – Яке там усе! Це тільки початок! Тут посуд і постільна білизна. А тут книжки, свічки. Про всяк випадок. Раптом світла не буде. Ще мило і пральний порошок.
Коли всі речі було перенесено, Семен і Олеся стали їх розбирати і розкладати по місцях. При цьому вони звірялися зі списком. Коли все розклали і перевірили, настала ніч. Пора було лягати спати.
– Важкий сьогодні день був, – промовив Семен, засинаючи. – Якби ти знала, скільки мені довелося винести всього. Адже поки я речі збирав свої, Ірина постійно поруч була, – фантазував Семен. – Кроку без себе не давала зробити. Стежила, щоб я чогось зайвого не забрав. От що за жінка? Так? Це все від жадібності. Ти чуєш, Олесю?
Але Олеся його не чула. Вона вже спала.
– Спить, – сказав Семен, зітхнув, повернувся на інший бік, ще трохи поговорив сам із собою і теж заснув. Але незабаром змушений був прокинутися. Його розбудила Олеся.
– Семене, слухай, а у вас кавомолка була? – запитала вона.
Семен не відразу зрозумів, про що його запитують, і розгублено дивився у стелю.
– Кавомолка, кажу, була у вас?
– Була.
– А чому ти її не взяв?
– Так її в списку не було?
– І що? – здивувалася Олеся. – Сам не міг здогадатися?
– Дурень, – погодився Семен.
– Подзвони Ірині й домовися.
Семен зателефонував Ірині. Пішли довгі гудки.
– Спить, чи що? – сказав Семен. – Може, завтра зателефонувати?
Але в цей момент Ірина відповіла. Семен швидко сказав, що забув кавомолку і завтра ввечері під’їде по неї.
– Це все? – запитала Ірина, віддаючи кавомолку. – Чи ще щось?
– Поки все, – відповів Семен, – якщо ще щось згадаю, зателефоную.
– Тільки не дзвони вночі, – попросила Ірина.
– Знову починаєш? – вигукнув Семен. – Коли ти нарешті зрозумієш, Ірино, що ось ця твоя звичка постійно робити мені якісь зауваження і призвела до того, що…
Ірина не стала дослуховувати і зачинила двері. Але Семена така поведінка колишньої дружини не збентежила. Він і не до такого звик, не таке бачив. І договорив усе, що хотів сказати, стоячи перед зачиненими дверима. І тільки після цього розвернувся і пішов.
– Слухай, Семене, – сказала Олеся відразу після вечері, – а чому я тільки зараз дізнаюся, що у вас була посудомийна машина?
Семен охнув у відповідь і тріснув себе долонею по лобі.
– Забув, Олесю, – сказав він. – Чесне слово. Віриш? Так замотався за ці дні, що тільки зараз і згадав. Подивився на твою і згадав.
– Подзвони Ірині, скажи, що сьогодні під’їдеш.
– А куди ми її поставимо?
– Було б що ставити, – розважливо відповіла Олеся, – а куди – знайдеться.
– Теж вірно, – погодився Семен, швидко допив каву, одягнувся і вискочив із дому, сказавши Олесі, що зателефонує колишній дорогою.
Через два дні Олеся порушила питання про пральну машину.
– Якщо в неї залишився холодильник, – сказала вона, – значить, машина твоя.
– Логічно, – погодився Семен.
Він більше не ставив Олесі дурних запитань щодо того, куди і що ставити.
– Слухай, Семене, – сердито сказала Ірина, коли вантажники виносили пральну машину. – Я тобі віддаю все це тільки з тієї причини, що мені не потрібен мотлох. Я собі нове куплю. Як на мене так ти хоч усе забирай. Але мені набридло мало не щодня бачити твою фізіономію. І що за звичка дзвонити мені вночі?
– Я ж не винен, що не можу відразу згадати все, що мені треба? – ображено відповів Семен. – А згадую, коли спати лягаю.
– Давайте зробимо так, – запропонувала Ірина. – Нехай твоя Олеся приїде сюди, уважно подивиться і вирішить, що треба забрати. І я віддам вам, що вона скаже. Домовилися?
– Ти справді так зробиш? Не жартуєш?
– Не жартую. Дзвони Олесі. Скажи, що вона може хоч зараз під’їжджати.
– А ви без мене тут упораєтеся? – запитав він. – Тому що мені вже на роботу пора. Я сьогодні – у нічну зміну.
– Впораємося.
– А вранці, одразу після роботи, я під’їду з вантажною машиною і заберу наші речі. Правильно?
– Так і зробимо. Дзвони.
Семен зателефонував Олесі.
– Пральну машину вже везуть, – сказав він. – Чекай. А в мене є ще одна гарна новина.
Семен докладно пояснив Олесі, що від неї вимагається.
– Приймеш вантаж, відпустиш вантажників і приїжджай до Ірини, – сказав він. – Адресу я скину. Коли під’їдеш до будинку, зателефонуй їй. Вона тебе внизу зустріне. А то в нас домофон не працює.
Поговоривши з Олесею, Семен радісно подивився на Ірину.
– Адже можеш же бути нормальною людиною, – сказав він, – коли захочеш.
– Можу, можу, – сказала Ірина. – Ти на роботу запізнишся.
– Так-так, – відповів Семен, подивившись на годинник. – Біжу. Сподіваюся, що у вас тут усе буде нормально.
– За нас не хвилюйся.
Семен пішов. Ірина стала чекати Олесю.
– Ось і я! – радісно сказала Олеся, коли Ірина вийшла до неї з під’їзду. – Ми Вас не дуже турбуємо?
– Ні-ні, – відповіла Ірина. – Що Ви. Яке там занепокоєння. Я ж розумію.
Вони піднялися на ліфті на потрібний поверх.
– Зараз ліворуч, – сказала Ірина. – Тепер прямо. Проходьте.
Олеся зайшла у квартиру й заплющила очі.
– Щось не так? – злякано запитала Ірина.
– Ні-ні, – швидко відповіла Олеся. – Усе нормально. Це від несподіванки. Не думала, що у вас так шикарно.
– Це все Семен, – сказала Ірина. – Його багаторічна працьовитість і ощадливість.
Ірина зітхнула і сумно подивилася на Олесю.
– Давайте зробимо так, Олесю, – сказала вона. – Ви самі, без мене, походіть по кімнатах і визначте, що хочете забрати. Домовилися? Чесно кажучи, усе це не моє. Семена! І… Якщо хочете, то можете забрати звідси все.
– А як же Ви?
– А про мене не думайте. Що я? Я ніколи не розуміла Семена. Я… Коротше, я всього цього просто не заслуговую. Не гідна. А ось Ви, Олесю, саме та жінка, яка має право.
Олеся рішуче пішла оглядати своє майбутнє майно.
«Нові меблі, техніка, і решта, – захоплено думала Олеся, проходячи кімнатами. – Красиве, дороге».
– Ми забираємо все! – сказала вона, коли огляд підійшов до кінця.
– Дуже добре, – сказала Ірина. – Коли хочете забрати? Може, зараз?
– Завтра вранці, – відповіла Олеся. – Я буду на роботі, а Семен під’їде і забере. Як Ви думаєте, Ірино, однієї машини вистачить?
Ірина задумалася, щось прикидаючи в розумі.
– Краще дві, – впевнено сказала вона, – і вантажників побільше. Щоб по-швидкому зробити.
– Правильно, – погодилася Олеся. – А я зараз поїду до Семена і проінструктую його.
Олеся втекла. Ірина усміхнулася, побачивши у вікно, як вона вийшла з під’їзду.
– Ти впевнена? – розгублено запитав Семен, коли дізнався, що саме треба вивести.
– Упевнена. Така можливість нечасто випадає. Треба користуватися нагодою. Дають, значить бери. Тим паче, що і в неї, і в мене трикімнатна. Дуже зручно.
– Але…
– Тільки не питай зараз, куди ми це будемо ставити, – сказала Олеся. – Нехай просто внесуть у квартиру і розставлять куди можна.
– Але, кохана, – дивувався Семен, – навіщо тобі це?
Олеся сердито дивилася на Семена і мовчала.
– Адже воно… – Семен жалібно посміхнувся, – не нове.
Олеся сердито мовчала.
– Ну, добре, добре, – сказав Семен. – Якщо ти так хочеш. А килими теж забирати?
«Килими? – подумала Олеся. – Не пам’ятаю там ніяких килимів? Напевно, не помітила. Бо під ноги не дивилася. Там і без килимів було на що дивитися і чим захоплюватися».
– Теж, – сухо відповіла Олеся. – Вивозимо всі меблі й техніку з усіх трьох кімнат, кухні, ванної тощо. Карнизи і фіранки. Люстри і… Коротше, що не ясно?
Семен вирішив більше не сперечатися. А вранці Ірина пустила його і вантажників у свою квартиру.
– Виносьте, – сказала вона. – А я поки що в сусідки побуду. Подзвони, коли закінчите.
Семен залишився стежити за роботою вантажників, а Ірина пішла в ту саму квартиру, яку й показувала Олесі. Господарі поїхали у відпустку, а Ірині дали ключі. Про всяк випадок. Хіба мало що.
Семен уважно стежив за тим, як розбирають і виносять стару техніку і меблі радянських часів: два холодильники, дві стінки, чотири шафи, кілька диванів. Величезний буфет. Старі люстри. Крісла, стільці, столи, тумбочки і багато іншого, і, звісно ж, старі килими.
Ці моторошні підлогові покриття Семен сам колись купив. Ірині килими одразу не сподобалися і вона попросила позбутися їх. І хоча Семену вони теж не подобалися, але позбутися їх він не міг. Багатьом пропонував. Задарма не брали. А викинути було шкода.
Коли все винесли і кімнати були порожні, Семен зателефонував Ірині.
– Ми закінчили, – радісно повідомив він.
Ірина повернулася до себе.
– Як тут добре, – сказала вона. – Тепер, коли тут нічого більше немає, сподіваюся, ти припиниш дзвонити мені ночами?
Семен зрозумів, що це жарт, і весело розсміявся. Він зателефонував Олесі і сказав, що скоро буде вдома і почне вивантажувати.
– Але я сумніваюся, кохана, що вистачить місця. Тут стільки всього.
– Вистачить, – відповіла Олеся, – Бо все моє ти відвезеш на дачу.
– А речі з шаф?
– Переклади в інші, – відповіла Олеся. – Що за запитання?
– Я правильно зрозумів? Ти хочеш замінити своє на те, що я забрав у Ірини?
– Чому тебе це дивує?
– Не дивує, але…
– Я завжди мріяла про таке, Семене, – сказала Олеся.
– Мріяла? Ти впевнена? І про килими теж мріяла? Саме про такі?
– Не став дурних запитань. Сподіваюся, що до мого повернення ти все встигнеш.
За деякий час Семен зателефонував Олесі й повідомив, що все встиг і вже повертається з дачі додому.
Вони одночасно підійшли до під’їзду.
– Уявляю, як там здорово, – мрійливо промовила Олеся. – Я так хвилююся. Сподіваюся, ти зробив так, як я просила?
– Можеш не сумніватися, – відповів Семен. – У тебе тепер усе в точності, як було колись у неї.
Ліфт підняв їх на потрібний поверх. Семен відчинив двері, першим увійшов усередину і ввімкнув світло. Слідом за ним увійшла Олеся. І… Перше, що вона побачила, що впало їй в око, – це старий, незрозумілого забарвлення килим у передпокої.
– Мамо, – злякано прошепотіла Олеся, – що це.
– Ну? – запитав Семен. – Як тобі? Подобається?
Нічого не кажучи, Олеся спочатку уважно подивилася на Семена, а потім повільно обійшла всі кімнати. Семен ішов слідом за нею і теж мовчав.
– Знаєш, Семене, що найжахливіше в усьому цьому? – запитала Олеся, коли огляд підійшов до кінця.
– Що?
– Килими.
Олеся розповіла Семену, що саме вона очікувала побачити у своїй квартирі. Вона докладно пояснила, в якій квартирі була і що бачила. Семен задумався. Коли зрозумів, у чому річ, радісно закричав:
– Так це була не наша квартира! А наша – ось! Уся тут!
Він показав руками навколо себе.
– Виходить, що твоя колишня нас обдурила? – суворо запитала Олеся. – Так?
Семен знову задумався.
– Не обдурила, – сказав він.
– А що ж тоді?
– Обхитрила.
– Зараз же телефонуй їй. І нехай забирає своє барахло назад. Зараз же! Ти чуєш мене!
– Звичайно, кохана, – відповів Семен. – Я зараз же їй зателефоную і все влаштую.
Семен набрав номер Ірини. Вона відповіла майже відразу. Семен хотів щось сказати, але Олеся вирвала в нього з рук телефон і, обзиваючи Ірину різними непристойними словами, вирішила сама сказати їй усе, що думає про те, що трапилося.
– Зроби, як було, мерзота! – кричала Олеся, коли сказала все, що хотіла.
– Звичайно, – спокійно відповіла Ірина. – Я все поверну назад, усе зроблю так, як Ви, Олесю, просите. Але тільки не сьогодні. І не завтра. Тому що я поїхала з міста. Надовго. Може, на рік, а може, й більше. А у квартирі в мене почався ремонт. А ось коли повернуся, все зроблю. Обіцяю. Тільки, дуже вас прошу, ви, будь ласка, до мого повернення нічого не зламайте, не зіпсуйте. Гаразд? Тому що за кожну зіпсовану або зламану вами річ я з вас стягну. А особливу увагу прошу звернути на килими. Вони мені найбільше дорогі.
– Чим може бути дорога Вам ця гидота? – не витримала й закричала Олеся.
– Згодна! – розважливо відповіла Ірина. – Гидота. Але ж ці килими купував мій колишній чоловік. Вони були так йому дорогі. Ці килими – це пам’ять про наше минуле кохання. Мерзенна! Згодна! Але… іншого, на жаль, не залишилося.
