— З вас ще тридцять три копійки…
Продавець, миловидна, пухлощока дівчина, терпляче дивиться на покупця. Тут, у маленькій крамничці, що притулилася на першому поверсі чотириповерхового старого будинку, і дожила до 80-х років минулого століття, можна було купити найпопулярніші продукти для того часу.
— Тут не вистачає… треба ще тридцять три копійки, – повторила продавчиня, порахувавши гроші, які дав покупець.
Чоловік, у сірому пальті та хутряній шапці, похитуючись, тримався за прилавок. Нарешті зрозумів, що від нього вимагається, і підняв вказівний палець догори. Потім почав шукати в кишенях. Робив це повільно, ретельно рився у всіх кишенях пальто, піджака, штанів.
А продавчиня чекала. Вона одразу помітила, що чоловік був «під градусом», – так зазвичай говорила старша сестра миловидної продавчині.
Не знайшовши грошей, покупець грюкнув по кишенях і на обличчі в нього з’явилося розчарування. У його плетеній торбинці вже лежали консерви, масло, пачка чаю і макарони.
Марія, так звали продавця, хотіла, щоб чоловік якнайшвидше розрахувався і покинув магазин.
— Не мій день нині… на копійках погорів… – він розвів руки в боки і подав хліб назад продавцеві. – Залишуся без хліба…
— Хліб коштує двадцять дві копійки, – сказала Марія.
У ситуації, що склалася, їй стало ніяково. Чоловік не був схожий на людину, яка вживала щодня. Та й одягнений був цілком пристойно. Але ось «під градусом» – псувало всю картину.
Він зітхнув. – Ну, немає в мене тридцять… тридцять… тридцять… три копійки…
— Добре, завтра занесете суму, якої бракує, – сказала Марія, побачивши, що увійшли покупці.
Вона їх швидко обслужила, а чоловік стояв осторонь і щось бурмотів під ніс.
— Не зрозумів, – сказав він, коли покупці вийшли.
— Ідіть, будь ласка, – сказала Марія, а тридцять три копійки завтра занесете…
— Борг значить? Зрозумів! Завтра прийду з тридцятьма… трьома… тридцятьма і ще три копійки.
Він навіть заїкатися став.
— Та йдіть ви вже, нічого не треба приносити, ви нічого не винні, – сказала Марія, намагаючись позбутися покупця.
Завідувачка Ольга Іванівна, почувши його бурмотіння, заглянула у відділ і відразу визначила ступінь тверезості покупця.
— Що значить, нічого «не винен»? Тобі що, тридцять три копійки не гроші? А якби він більше винен був… теж би пробачила?
— Вибачте, що за шум? – запитав покупець.
— Так, давай звідси, поки правоохоронців не викликала, закатають тебе на всю ніч, щоб провітрився… – командним голосом заявила завідувачка. Її висока зачіска, наче вежа, височіла на голові і злегка погойдувалася, коли Ольга Іванівна кого-небудь вичитувала.
Чоловік витер очі. – Пані, ви жорстока… серда… жорстко серда… жорстоко… сердна… ось так… у мене може горе…
— Яке в тебе горе? – з тим самим напором запитала завідувачка. – Дай вгадаю! Дружина тебе кинула…
—- Ні… немає в мене дружини…
— З роботи вигнали за аморальний спосіб життя…
— Ні, я їм ще потрібен…
Завідувачка усміхнулася. – Ну, тоді вигадай що-небудь… скажи, що бабусі не стало…
— Так! У мене не стало бабусі… – здається, він навіть заплакав.
Марія, почувши, з жалем подивилася на нього.
— Ольго Іванівно, та нехай він іде додому, може, справді, у людини горе… а копійки… та й добре, я внесу.
— Ех, Коваленко… добра ти… дивись, так усю зарплату роздаси…
Завідувачка ще раз пригрозила правоохоронцями і зникла в підсобці.
— Так! У мене пішла з життя бабуся… десять років тому як… – покупець хитнувся, схопившись за прилавок.
Спокійна і жаліслива Марія, почувши зізнання, почервоніла, – це так обурення на її обличчі з’являлося. Вона тут, розумієш, зі співчуттям до нього, а він розігрує їх…
— Забирайте свою торбинку та й ідіть звідси…
— Грубо… грубо з порядною людиною… ну, так, я ж винен… завтра я буду біля ваших ніг із тридцятьма… трьома… – він махнув рукою, – коротше, з мене тридцять копійок і ще три копійки.
Коли двері за ним зачинилися, Марія зітхнула. Працювати їй ще один день. Ольга Іванівна хоч і бурчала іноді, але загалом цінувала Марійку і з жалем підписала заяву.
Старша сестра Римма не підтримала, бо не розуміла, як можна поміняти роботу в продуктовому на магазин іграшок.
— Ну, добре б діти в тебе були, а то ж одна, а «прешся» в дитячий магазин… інша справа на продуктах, це ж вигідно. Ой, ні, дурна ти, Марійко, хоч і двадцять п’ять тобі стукнуло.
Одразу після училища Марія трохи попрацювала в магазині іграшок, але це було на час декретної відпустки однієї з продавчинь. А потім влаштувалася в продуктовий. Не сказати, що продавати оселедець та інші продукти їй було тяжко. Ні, вона любила свою роботу. Але в «іграшках» було цікавіше, якось тепліше чи що.
Ці дитячі очі, сповнені радості, ця цікавість… усе це їй подобалося. Єдине, не розуміла, навіщо йти із сином або з донькою в магазин, якщо немає грошей. Ось він тягне матусю за руку і канючить: «купи…», а вона постійно повторює: «грошей немає».
Ось цього Марія не розуміла. Ну, якщо немає грошей, навіщо малечу в магазин вести, нерви їм лоскотати. Приходь одна, подивися на ціни, а там видно буде.
Або ось, наприклад, батьки… це які «недільні татка»… тут інша ситуація. Заходить тато із сином у магазин і хлопчисько, знає на всі сто відсотків, що тато купить усе, що він попросить, ну або майже все.
І беруть батьки. Гордо дістають гроші, немов виправдовуючись за розлуку з сином або з донькою, готові половину магазину купити.
Але найцікавіше – це там, де товари для творчості. Ще на губах молоко не висохло, а вже зі знанням справи пензлі та фарби обирають майбутні художники. Дивишся і думаєш, а може з нього років через двадцять «художник» виросте.
Ось про таку роботу мріяла Марія, а не так, щоб стояти і тих, хто «під градусом» обслуговувати, які навіть числівник «тридцять три» вимовити не можуть. Ну, це так… це вже вона від втоми подумала, взагалі-то Марія добра. Щоправда, доброта її, як каже сестра Римма, до заміжжя ще не довела.
— Тридцять три, тридцять три, тридцять три, тридцять три, тридцять три, – бурмоче Марія, – фу ти, прив’язалися ці тридцять три копійки… добре, що завтра останній день.
***
Він з’явився після обіду, навіть можна сказати, ближче до вечора. У тому ж сірому пальто, у тій же шапці. Вигляд – винуватий. Почекав, коли відійде покупець і підійшов ближче, привітавшись.
— Вибачаюся, вчора забрів у ваш магазин, винен я вам…
Він подав п’ятдесят копійок.
Марія кивнула і стала набирати решту.
— Ні-ні-ні-ні, навіщо… яка решта… це я винен, – він винувато кашлянув, – цукерки хоча б вам.
— Та нічого не потрібно… ви б краще тверезий спосіб життя вели, на вигляд чоловік пристойний…
Він і справді мав цілком пристойний вигляд, і навіть жодних слідів, що ще вчора був «під градусом».
— А так і є! – З ентузіазмом сказав він. – Я взагалі дуже рідко, та й то, якщо вдома… і одразу до подушки й сплю. А тут, розумієте…
— От не треба вигадувати,- злякалася Марія, що чоловік знову зіпсує думку про себе, – учора ви про бабусю говорили…
— Так-так, здається, бовкнув зайвого… але в мене, правда, десять років тому бабусі не стало, дуже хороша була. Але вчора не з цього приводу, розумієте, цілий рік ми з колегами на заводі верстат проектували для роботи з металом… точніше сказати, вдосконалити хотіли. Проєкт, креслення, деталі дістали… а вчора приїхала з обласного центру комісія і нам усе забракували. Ви уявляєте, я рік жив цим проєктом! Ну, колеги й сказали: «а давай трохи згладимо»… коротше, засмутився я… а взагалі, вибачте, напевно, наговорив зайвого. Може, я більше винен, ви скажіть… – Він зітхнув.
— Ні, рівно тридцять три копійки, ви все ніяк не могли цей числівник вимовити.
— А-ааа, – він усміхнувся, – у мене ще зі школи біда з числівниками. А так, я пам’ятаю, можу повторити.
Марія сміється. – Не треба, вірю.
— Олексій, – він простягнув руку, і вона з подивом подивилася на його долоню.
— Ой, – він прибрав руку, – з дівчиною хіба так знайомляться…
— Марія, – відповіла вона.
— Яке ім’я тепле… наче весна… а надворі вже зима… Марійко, а якщо я прийду наступного тижня до кінця робочого дня і проведу вас? Можна?
Продавець зніяковіла. Чоловік здався їй сьогодні доволі скромним, збентеженим і погляд їй подобався. – Ну, якщо хочете…
— Хочу! Ну, то я прийду… у п’ятницю?
— Приходьте.
На його обличчі засяяла усмішка. – Ну, так я тут, біля входу чекатиму…
Озираючись, він пішов до виходу, продовжуючи посміхатися.
— Ой, зачекайте! – закричала Марія. – Мало не забула… адже я останній день тут працюю, я в магазин іграшок переводжуся… це на проспекті який.
— А-а-а, зрозумів, то я туди прийду, обов’язково прийду.
Він вийшов. А вона стояла й усміхалася, ще не знаючи, до чого це все… і що з цього вийде. – Ось тобі й тридцять три копійки, – сказала вона.
***
Того дня вона почувалася феєю, яка робить щасливими дітей. У магазині було тепло, світло і яскраво від різнобарв’я. У перервах, коли наставало затишшя, вона згадувала про Олексія і про те, як тридцять три копійки привели його того дня в продуктовий. «Прийде чи ні», – думала вона. «Ну, і добре, якщо не прийде», – заспокоювала вона себе заздалегідь. «А краще б прийшов», – сподівалася вона.
Під кінець робочого дня, забула про нього, і згадала, коли вийшла з магазину… і побачила його. Він стискав у руках щось загорнуте в газету. Вона, не поспішаючи, пішла назустріч.
— Марійко! А я все думаю, чи не пройдете повз, раптом передумали…
— Ну, раз я обіцяла, – сказала вона зніяковіло, – ми ж домовлялися…
— Так-так, я теж люблю, коли слово тримають… а ви знаєте, мені здається, вам дуже подобається ваша робота…
— Так, ви вгадали. А як у вас?
— А в мене, уявляєте, рішення щодо нашого верстата відклали, сказали, що щось в цьому є, тож нам рекомендували доопрацювати. Загалом, є надія, що його все-таки ухвалять, бо зопалу вони своє рішення винесли.
— То вас можна привітати?
— Ну, поки що рано… ох, ти, ось же цукерки для вас дістав, – він розгорнув коробочку, – це для вас.
— Спасибі, Олексію… чесно сказати, не очікувала, що так познайомимося…
— Я теж… як добре, що того дня нам «завернули» наш проєкт, і я випадково опинився в тому районі й зайшов у ваш магазин…
— І я працювала там якраз передостанній день, і вам не вистачало грошей… зовсім небагато.
— Так, тридцять три копійки для щастя… Маріє, давай на «ти».
— А буде воно – щастя?
— Я, думаю, буде… давай разом захочемо бути щасливими.
Вона розсміялася. – Я згодна бути щасливими разом.
І вони пішли вздовж снігової вулиці, і вітер замітав їхні сліди і замітав 1983 рік, що минає.
