Те, що почула зараз Катерина, зовсім не призначалося для її вух. Тому й засмутило дівчину до сліз.
Біля прочиненого вікна Катя опинилася випадково. Їй просто захотілося подивитися на клумби з боку будинку. Тут уздовж стіни була викладена доріжка з плитки. Пройшовши кілька кроків, дівчина почула голос Сергія і зупинилася. Він щось говорив своїй мамі і, як зрозуміла Катя, не погоджувався з нею.
— Даремно ти так, – наполегливо, але нерішуче стверджував Сергій, – дівчина вона хороша. Не тільки сама на бюджетне місце зуміла вступити, але ще й університет з дипломом з відзнакою закінчила.
— І що тепер? – розсміявшись, відповіла жінка, – диплом гарне місце забезпечить? Гаразд, якби на економіста вивчилася або на юриста, а то… я навіть назву толком не зрозуміла. Дурниця якась.
— Ну чому дурниця? – не погоджувався молодий чоловік, – ті, хто закінчив факультет «Соціальний сервіс, туризм», майже завжди роботу за фахом знаходять. А Катя зможе і з іноземцями працювати. У неї знання англійської до найвищого рівня наближаються.
«Навіщо неправду казати? – подумала дівчина, – мені до найвищого ще стільки!»
— Де вона таких висот досягла? – у голосі матері Сергія чулися знущальні нотки, – згадай, скільки репетитору платити треба? А в твоєї Катрусі грошей навіть на нормальні джинси немає. Знаєш, що на тебе чекає з нею?
— До репетиторів вона не ходила. У неї бабуся є. Вона вчителем багато років працювала. Англійську вела. Катя розповідала, що вже в дитинстві з бабусею тільки англійською розмовляла…
— А толку з цього?! – перебила жінка, – буде тепер твоя Катя в кращому разі в якомусь офісі сидіти, путівки продавати. Так само, як її бабуся в сільській школі все життя просиділа. А тепер також і її батьки за копійки в школі сидять.
Подальшу розмову дівчина слухала, затамувавши подих. Сюди, у котеджне селище, де мешкали батьки Сергія, вони приїхали, щоб повідомити про те, що сьогодні вранці були в РАЦСі й подали заяву. Мама молодого чоловіка, Ольга Володимирівна, докладно розпитувала дівчину про навчання у виші, про батьків. Батько, Віктор Юхимович, почувши, що в рідному селі Каті є кілька підприємств, дві школи, а кількість жителів перевищує сім тисяч, був здивований. Сказав, що – це не село, а невелике місто.
Відповідаючи на запитання Ольги Володимирівни, дівчина помітила, що погляд Сергія поступово почав змінюватися. Спочатку він дивився на маму, ймовірно, як зазвичай. Потім у його погляді з’явилася настороженість, яка поступово змінювалася на щось на кшталт переляку.
Намагаючись зрозуміти, що слугує тому причиною, Катя, відповідаючи на запитання майбутньої свекрухи, продовжувала посміхатися. Одночасно вона намагалася зрозуміти, що може бути незвичайного, що лякає Сергія. Дівчина помітила, що жінка уважно розглядає її далеко не нові джинси і скромний светрик. При цьому Ольга Володимирівна якось по-особливому підтискала губи, а в її очах читалося невдоволення.
Розповідаючи про те, чим у вільний час займаються батьки, Катя, немов згадавши щось, перейшла на іншу тему.
— Вибачте, раптом забуду запитати, – привітно посміхаючись, звернулася дівчина до жінки, – ми під’їхали, і я відразу побачила ваші квіти. Такі гарні клумби. Ви самі все це придумуєте?
Запитання збило з пантелику жінку, яка збиралася щось сказати. Відповівши ствердно, вона додала, що в роботі їй допомагають і Віктор Юхимович, і дочка Люба.
— Але дизайн завжди мій, – з гордістю додала жінка.
— Ви знаєте, – продовжуючи утримувати ініціативу, квапливо, попросила Катя, – ми, напевно, більшу частину обговорили. Якісь деталі можна і без мене обговорити. А я б поки що походила у вашому квітнику, помилувалася його красою.
Стоячи біля прочиненого вікна і без жодного інтересу дивлячись на велику клумбу, Катя зрозуміла, що частину діалогу в будинку вона не почула.
— А чи треба це мені? – поставила сама собі запитання дівчина і, секунду подумавши, вирішила, – напевно, треба.
— Сергію, – продовжувала обробляти сина Ольга Володимирівна, – не ти їй потрібен, а квартира. Сам же говорив, що вона, вперше потрапивши в неї, мало не танцювала від радості. Усе правильно, з якоїсь кімнати в гуртожитку опинитися в трикімнатній квартирі з усіма зручностями – це ж межа мрій для такої бідолашної.
— Ну, навіщо ти так про неї? – спробував заперечити Сергій.
— Та ти з боку подивися, – продовжувала наступ жінка, – що вона у своєму селі бачила? Корів та свиней? Навесні, восени з чобіт гумових не вилазила? Я сільських знаю. Їм аби за що-небудь вчепитися, відштовхнути когось… Дивуюся, де ти таких знаходиш? Минулого разу кандидатку в наречені привозив, здається, Вірою її звали. Така ж нахабна обірванка, погано вихована. Насилу відмовила тебе порвати з нею. Тепер знову та сама історія!
— Не така Катя, – знову спробував вставити слово син.
— Що не така? Ти ж казав, що вона наполегливо вакансії шукає. Якщо знайде, її точно через нахабство візьмуть. До нас торік таку саму нахабку взяли. Тоді тільки двоє заявки подали. Обидві – одразу після вишу. Одна така акуратна, вихована, інтелігентна. Друга – вилита Катька. Такі ж штани замурзані. Кофтинка… – тільки в батьків гараж її. Єдине – смартфон хороший. Напевно, рік на одній картоплі сиділа, щоб купити.
— Чого ти про гараж? – почувся трохи приглушений чоловічий голос.
— Нічого… Проїхали, – відмахнулася від Віктора Юхимовича жінка. – Я тоді в комісії була. Запитання ставимо. Міська дівчина ретельно все обмірковує і тоді тільки відповідає, а ця ні секунди не думає. Пропонували придумати варіанти розвитку подій, то вона їх наче із заготовки: один за одним. Зупиняли навіть. І що ти думаєш? Адже комісія за цю нахабку проголосувала. Одна я проти була.
— Так це добре, – оцінив фінал почутого Сергій.
— Добре, кажеш? – засміялася жінка, – Катька твоя також пробиватися буде. І не тільки з роботою. У злиднях жила, тепер їй відігратися треба. Сьогодні одне від тебе вимагатиме, завтра – інше… Знаєш, що скаже, коли роботу знайде? «Мої гроші – це мої, а твої – спільні. Мені завтра в салон треба, дай десять тисяч».
—- Даремно ти так, – спробував не погодитися молодий чоловік, – ми з Катею давно знайомі. Нічого такого не було. Коли смартфон їй подарував, щиро засмутилася, казала, що не потрібно було такий дорогий…
— Усе правильно, – не дала закінчити фразу Ольга Володимирівна, – це вона так локшину тобі на вуха вішає. Овечкою невинною прикидається. Ти сказав їй, як тобі квартира дісталася, що вона нашою і залишається, а ти просто живеш у ній?
— Сказав.
— І як вона відреагувала? Згадай, сильно пику кривила?
— Так… не знаю. Я якось… Ти ось зараз усе до купи згребла… Я вже сумніватися починаю. Може, нам поки що не реєструватися, так пожити?
Що ще сказав Сергій, Катя не чула. Вона зрозуміла, що саме тут і зараз потрібно поставити крапку в її стосунках з молодиком.
Обережно ступаючи, щоб ті, хто за прочиненим вікном у кімнаті, не почули її кроків, дівчина попрямувала до воріт.
Каті пощастило. Тільки як вона дійшла до великого магазину, розташованого в центрі селища, як підійшов рейсовий автобус. Пасажирів було небагато. Влаштувавшись на задньому сидінні, дівчина дістала телефон і відключила його.
Хвилин за сорок, вийшовши на зупинці, розташованій за кількасот метрів від квартири Сергія, Катя поквапливо попрямувала в проїзд між дев’ятиповерхівками. Підходячи до потрібної, сповільнила крок. Побоювалася, раптом молодий чоловік про щось здогадався і вже приїхав.
На парковці машини Сергія не було. Увійшовши до квартири, Катя буквально за три-чотири хвилини покидала свої речі у дві великі сумки. Згадала про ноутбук. Сумка від нього була на балконі. Піднісши все до вхідних дверей, зупинилася.
— Щось я сьогодні… – промайнула в голові дівчини прикра думка, – таксі ж треба викликати.
Вийшовши з важкими сумками з під’їзду, Катя попрямувала до дощатої лавки, що стояла під деревами поруч із паркуванням. Чекаючи таксі, дівчина відкрила виклики в телефоні. Сергій телефонував їй сім разів, і перший дзвінок був двадцять хвилин тому.
«Зателефонувати, сказати йому все? – думала дівчина, – ні! Навіть чути голос цього маминого синочка не хочу».
Сидячи в таксі, Катя відправила повідомлення Сергію:
«Я стояла біля вікна і все чула. Мені не дзвони. Твоя мама має рацію. Бідолашна тобі не потрібна. Весілля не буде».
Відправивши послання, Катя заблокувала номер хлопця і, дивлячись на машини, що рухаються вулицею, задумалася. Можна було, звісно, попрямувати до брата або до двоюрідної сестри, але Сашкова Таня в травні сина йому подарувала, тепер вони вчотирьох у двокімнатній квартирі, Олена теж відпадає, утрьох туляться в однокімнатній. Обидві тітки – теж не варіант. Живуть у приватному секторі, за вокзалом.
Здається, викликаючи таксі, вона зробила правильний вибір. Неподалік від річки винаймають квартиру дві дівчини з її села. Вони хоч і не подруги, але чуйні, не проженуть. Говорили якось під час зустрічі:
— Якщо щось не так, приїжджай.
Побоюючись, що дівчат може не бути вдома, Катя пошукала в телефоні потрібні номери.
— Приїжджай, – не дослухавши, відповіла Тамара, – я сьогодні вдома, а Светка з чергування тільки завтра вранці прийде.
Обидві дівчини працювали медсестрами на швидкій. Орендували вони однокімнатну квартиру, таку саму, як у двоюрідної сестри Катерини.
— Чому не подзвонила? Я б допомогла тобі. Сумки які важкі, – зустріла дівчину Тамара, – як ти тільки дотягла їх? Їсти хочеш?
— Не знаю…
— Перестань! Забудь! Плюнь та розітри, – підвела дівчина підсумок почутого від Каті, – у нас поживеш. Я вже Светці дзвонила. Бачиш біля стіни крісло старовинне? Воно розкладається, ліжко виходить. Постільну білизну знайдемо.
— У мене своя є. Два комплекти.
Увечері наступного дня зателефонував Сергій. Молодий чоловік, розуміючи, що Катя заблокувала його номер, телефонував з іншого телефону.
— Я не зрозумів, що сталося? Що ти чула? – почав Сергій. – Ти не так усе зрозуміла. Мама теж дивується. Вона нічого такого не сказала. Ти де? Я зараз за тобою приїду. Ти ж знаєш, що мені погано без тебе. Чи ти просто весь цей час гралася мною?
— Замовкни, – обірвала молодого чоловіка дівчина, – я просила не дзвонити. Мені що, сім-карту міняти?
— Катю, мила, почекай, – Сергій по-справжньому кричав у слухавку, – ти справді зрозуміла неправильно…
— Усе, – знову обірвала абонента дівчина. – Як там твоя мама сказала? Сільська нахаба? Передай, що вона має рацію. Ще подзвониш, я тебе такою сільською лайкою вкрию, що в тебе подих перехопить.
— Молодець, Катько, – радісно посміхаючись, схвалила дівчину Света, – шкода тільки, що раніше не дізналася, що це за сімейка.
Минув тиждень. Катя щодня по кілька разів переглядала вакансії. Потрібної не було. Телефонувала в місцеві турфірми. У двох були вакансії, але вони не підходили. В одній була потрібна покоївка в готель біля озера, другій потрібен був гід-екскурсовод на кінний маршрут.
Промінь надії промайнув у середині наступного тижня. Оголошення про вакансію виставила серйозна фірма, що має представництва не тільки в низці міст, а й за кордоном.
Співбесіда виявилася досить серйозною. Заяви на конкурс подали семеро людей: троє колишніх однокурсників Катерини і стільки ж із досвідом роботи понад п’ять років.
Диплом з відзнакою членів комісії не особливо вразив. Зате, коли запитання англійською мовою дівчині почала ставити молода струнка жінка, а Катя, не замислюючись, відповідала на них, члени комісії з подивом роздивлялися молоденьку претендентку. Англійською Катя з жінкою-членом комісії говорила близько півгодини. Нарешті, чоловік, який, імовірно, очолював комісію, зупинив цей діалог.
— Галино Павлівно, – звернувся він до жінки-екзаменатора, – як ви оцінюєте її знання?
— Третій рівень – це точно. Імовірно, навіть вищий. Катю, – звернулася вона до дівчини, – ви навчалися в школі з поглибленим вивченням англійської?
— Ні, просто в сільській школі, – чомусь червоніючи, відповіла Катя. – Я старалася… мені було цікаво.
— У вас талант, – усміхнулася Галина Павлівна, – вам би перекладачкою працювати, а ви туризм обрали.
Подальша розмова йшла про майбутню роботу Каті. Голова комісії поцікавився, чи є в дівчини закордонний паспорт, чи може вона найближчими днями вирушити в тривалу поїздку за кордон, чи бувала в королівстві Таїланд і чи знає хоч трохи історію цієї країни.
Катя відповідала коротко: паспорт є, у Таїланді була шість років тому з мамою, ще навчаючись у школі; про країну трохи читала, поїхати в тривале відрядження може.
Так і почався новий етап у житті дівчини…
Так вийшло, що в рідні краї Катруся змогла приїхати тільки через два роки. Більшу частину двотижневої відпустки вона вирішила провести у батьків. Перед вильотом, знаючи, що Света нещодавно вийшла заміж, зателефонувала Тамарі й запитала:
— Посадка буде о восьмій вечора. Я можу в тебе зупинитися хоча б на одну ніч? Знаєш же, що в Саші у квартирі тіснота. Якщо що, я в готель можу…
— Перестань, який готель, – у голосі Тамари відчувалися нотки образи. – Я тебе зустріну. Мені батьки грошима допомогли, у мене тепер машина є. Щоправда, стара, але її перевірили на СТО, сказали, що стан чудовий.
Дівчата проговорили до ночі. Катя розповідала про роботу, про постійну спеку, до якої вона півроку не могла звикнути. А ще повідомила, що хоче допомогти братові.
— Я збиралася грошей накопичити, щоб тут собі квартиру купити. Сашко із сім’єю у двокімнатній живе. Він мені допомагав, поки вчилася, от і я тепер йому допоможу. Вони хотіли іпотеку брати, але тепер зможуть і без неї обійтися, якщо я додам.
Уранці наступного дня Тамара вирушила на чергування, а Катя викликала таксі і, викотивши з під’їзду валізу, обережно спустила її сходами ґанку. Диспетчерка повідомила, що машина підійде хвилин за десять, а отже, слід було поквапитися. Спустившись з останньої сходинки, дівчина почула знайомий і водночас незнайомий голос:
— Катя!
Дівчина зупинилася, з подивом дивлячись на Сергія, який підходив до неї. Молодий чоловік ішов від припаркованих автомобілів. Слідом за ним ішла якась жінка. У ній Катя впізнала маму Сергія.
— Що ж ти так, – вдаючи образу, почав молодий чоловік, – жодного разу не подзвонила? Тільки через знайомих дізнався, що ти вчора з-за кордону повернулася.
— Яких знайомих? – здивувалася дівчина.
— Сестра двоюрідна працює на швидкій із твоєю подругою, – привітно посміхаючись, пояснив Сергій. – Вони разом були, коли ти телефонувала.
Молодий чоловік хотів сказати щось іще, але Ольга Володимирівна, яка підійшла, перебила його.
— Катю, – ледь не зі сльозами звернулася до дівчини жінка, – ти вибач мені. Не права я була. Не треба було тобі тоді їхати. Зайшла б у будинок, ми б усе обговорили. Сергійко так тебе любить. Він ні дня прожити не може, щоб тебе не згадати…
— Знаєте що, – зупинила жінку Катя, – ви поки що тут згадуйте, а мені цим ніколи займатися.
— Ні, почекай, – спробував зупинити дівчину Сергій. – Нас же стільки пов’язує. Давай усе ж таки зустрінемося, поговоримо з тобою, Катю. Я так радий тебе бачити, чесно.
— А я ні!
— Розумієш, – ніби не слухаючи її, продовжував чоловік. – Минулого місяця сестра Люба заміж вийшла. Гроші всі на весілля пішли. А тут терміново батькові треба операцію робити. Ти ж із-за кордону з грошима приїхала. Катю, якщо…
— Жах якийсь! – розуміючи, що від неї хочуть, Катя подивилася на Сергія так, що той одразу замовк, злякано дивлячись на неї.
— Ти не так зрозуміла, – знову вступила в розмову її невдала свекруха. – Ми на тебе чекали, Катрусю. У вас із Сергієм квартира буде своя, трикімнатна. Йому зарплату підвищили…
— Досить, – підвищивши голос, зупинила жінку Катя. – Два роки тому ви такого про мене наговорили, що й згадувати не хочеться, а тепер вам допомога моя потрібна. До сільської нахаби звернутися вирішили?
Дівчина хотіла сказати щось іще, але цієї миті з-за рогу будинку з’явилася машина таксі.
Не звертаючи уваги на Сергія та Ольгу Володимирівну, які продовжували щось говорити, Катя сіла в автомобіль. І попрямувала до брата, щоб запропонувати йому допомогу в придбанні гарної квартири. А також пригостити племінників екзотичними фруктами.
— І що? Де тепер нам гроші брати? І хто б міг подумати, що ця сільська вискочка чогось у житті доб’ється! – невдоволено промовила мати Сергія, з досадою дивлячись услід авто, що від’їжджало.
— Так, мамо, вона домоглася. А ось я з такою матір’ю, по-моєму, нічого не доб’юся, та ще й один залишуся на все життя! – зі злістю видав Сергій.
Не треба слухати маму тоді, коли серце кричить про протилежне. Часто потім доводиться шкодувати. Це закон життя.
