Зібралися ми до свекрухи в гості на 5-му році шлюбу. Ну як зібралися… Нарікань з її боку з приводу того, що наживо вона онуку не бачила, було занадто багато, до того ж, вони вже просто лилися через край.
Нашій доньці 2 роки зараз. Живемо ми в іпотечній двокімнатній квартирі, чоловік працює, я в декреті. Грошей, звісно, обмаль. І мої батьки, і свекруха живуть від нас досить далеко. Але мої тато з мамою рази 2 за рік приїздять до нас.
— Столицю подивитися, – каже мама, – тепер ще й онуку. Ночувати є де, чого б не приїхати.
Батьки в нас ще молоді, працюють. Свекруха працює і пенсію вже отримує, у коштах не обмежена. Звали приїхати погостювати і її. Але завжди знаходилася маса відмовок: тиск, довга дорога, вірусів боюся, поперек ломить, за 8 годин їзди набрякнуть ноги тощо. І тут же:
— Онучку від улюбленого синочка бачу тільки через відеозв’язок, жодного разу на руках не тримала, так і покину цей світ, не знаючи, який вигляд має внучечка, як пахне.
Чому ми самі не їздили? Спочатку тому, що всі зусилля були спрямовані на купівлю житла, чоловікові довелося машину продати, мені грошей давали батьки, працювали (та що там, ми гарували) на двох роботах обидва. Потім не їздили до мами чоловіка, бо я була в положенні і переносила дуже важко. Пережила і ранній токсикоз, і пізній. У лікарнях лежала загалом 3 місяці. Потім у нас дитина була маленька, куди їхати? І, знову ж таки, грошове питання.
До речі, у мами чоловіка син – не єдина дитина, є ще дочка. У сестри чоловіка повний набір: чоловік, дочка, син. І, як я зрозуміла з розмов з нею, незважаючи на те, що вони живуть від мами за 12 хвилин ходьби неспішним кроком, бабуся в онуків – гість рідкісний. У тому, що вона захлинаючись няньчилася з дітьми дочки, свекруха жодного разу не була помічена.
— Мама у нас бабуся сучасна, – усміхалася сестра, – прийшла раз на півроку, подарунок подарувала і пішла. Попросила посидіти з дітьми нещодавно, так сотня застережень: тиск, робота, поперек, у вухах шум, в очах темно.
Ну, думаю, напевно, в сім’ї чоловіка є коханий син і ця, як її там, невістка, тобто. Нещодавно чоловік, втомившись від голосінь мами, що ми не їдемо, що сина мати не бачила стільки років, що з онукою навіть не знайома, вирішив – їхати треба.
— Премію на роботі отримав, поїдемо, удвох із дворічною дитиною впораємося.
У мене, звісно, на премію чоловіка були інші плани, але змовчала. Взяли квитки, порадували свекруху. Вона до нашої поїздки дзвонила буквально щовечора:
— Ви здорові? Усе нормально? Не передумали? Плани не змінили? Я так чекаю, так чекаю… Боюся, що щось не дасть вам приїхати.
Усе склалося благополучно, ми сіли на потяг. Дорогу описувати не буду, були складнощі, але донька – не немовля, завжди можна чимось зайняти, та й удвох легше. Приїхали під ранок, в таксі донька заснула, так і довезли до свекрухи будинку сплячу.
— З онукою вже вдень познайомишся, – посміхнувся мій чоловік матері після перших привітальних обіймів.
Ха! Здалася їй внучка! У бік дівчинки свекруха і не глянула, кивнувши мені і показавши на двері кімнати, де вона приготувала нам ліжка. Зате до сина прилипла, повела пити чай (мене не запросила). Лягала я без чоловіка, його мама на кухні тримала. Ну гаразд, думаю, давно сина не бачила, а я хто? Знайомі заочно, а тут – цілий син.
Мені здалося навіть, що свекруха заходила у відведену нам кімнату і сиділа біля ліжка (чоловік спав з краю). Не стверджую за достовірність бачення, можливо, моя уява намалювала, можливо, наснилося.
І ось, вже девʼята ранку. Прокинулися ми слідом за донькою. У кімнату, почувши ворушіння, заглянула мама чоловіка:
— Прокинулися? Синочку, я там сніданок приготувала, каву зварила, як ти любиш.
У мене донька застигла між колін, дивиться на невідому жінку, яка її бабуся друга, але свекруха на дівчинку жодної уваги не звернула, натомість сина вподобала поглядом, як спалося поцікавилася. Гаразд, пішли на кухню.
— Мамо, це що? – чоловік застиг.
На кухонному столі дбайливо накрито сніданок. На одну персону. Яєчко на підставці, каша з ягодами в тарілочці, кава ароматна в чашечці, бутерброди з сиром на тарілочці, прилади лежать. Теж на одного.
— Це сніданок, – пояснила свекруха, – сідай, поки все гаряче.
— Мамо, а чому сніданок тільки мені? – дивується чоловік, а до мене починає доходити вся “анекдотичність” ситуації.
— Та звідки я знаю, що їсть моя онука і твоя дружина, – обурюється свекруха, – я їх жодного разу наживо не бачила. Може, в них алергія на щось, може, вони це не їдять. Твої звички я вподобання я знаю, ось і приготувала тільки тобі. Продукти в холодильнику, плита – ось. Якщо щось не так, купіть у магазині. Ой, ну давай вже їж.
Чоловік, звісно, кашею почав годувати нашу доньку. Бачили б ви, як на це дивилася рідна бабуся! Як на загарбницю, яка їсть їжу її сина. Можна подумати, що більше немає нічого, а син зараз на місці зомліє.
Після сніданку (я варила каву і смажила нам із чоловіком омлет сама) бабуся спромоглася звернути пильну увагу на доньку свого сина зі словами:
— Ну що? Давай, повернися, на кого ти схожа? Слухайте, вона не косить часом?
У нашої доньки справді є така проблема, попереду на нас чекає операція, але свекруху ми телефоном у подробиці не посвячували. Винісши вердикт, що ця проблема у дівчинки – не їхня спадковість, що вона вся в мене, свекруха інтерес до дівчинки втратила.
На обід свекруха чекала свою доньку з дітьми (чоловік сестри працює вахтами на будівництві). Підозрюю, що саме через гостей обід був приготований на всіх, а не тільки на улюбленого сина. Ми з сестрою переглянулися і дружно хмикнули, коли мама, не дивлячись на дітей доньки, дала їм указ:
— Квартиру не розносити, сидіти смирно, їсти, що дають. Дядько ваш приїхав, дайте спокійно надивитися на нього.
Пробули ми в гостях 4 дні. Сніданок стабільно готувала я, свекруха більше не вставала до плити. А навіщо, синочок все одно віддасть свою їжу несхожій на нього дівчині. Вечеряли ми одного разу в місті, одного разу у сестри. На внучку мама не звертала ані найменшої уваги. Треба віддати належне нашій доньці: її не помічали, вона теж робила вигляд, що бабусі немає. Зате встигли здружитися із сестрою чоловіка, запросили її до себе влітку разом із дітьми та чоловіком.
— Ой, – казала свекруха на прощання, – так шкода, що ви вже їдете. Тільки встигла з ненаглядною онукою познайомитися, як її відвозять уже, мою лапочку!
“Лапочку” з круглими від здивування очима коротко поцілували, до сина свекруха пригорнулася хвилин на 5, просто стояла й обіймала, мовчки.
— Приїжджайте через рік, якраз онука підросте, стане ще цікавіше, а я так нудьгувати буду, так нудьгувати…
У таксі я тільки відкрила рот, щоб сказати чоловікові про те, що я так і не зрозуміла, що це було, але почула:
— Не починай, зрозумів.
Потім ми поговорили, уже в столиці. До свекрухи з дочкою більше не поїдемо. Чоловік вільний їхати один, мама все ж таки. Якщо ми зберемося ще на його малу батьківщину, то ми з донькою зупинятимемося у сестри чоловіка.
Як вважаєте, нормальна така поведінка рідної бабусі, яка ні разу не бачила онуку?
