— Вони кажуть, що шансів практично немає, але батько нізащо не погодиться відключити її. Якби ти тільки чула, що я наговорив їй того останнього дня… Так соромно.
Максим сидів на старих іржавих гойдалках і трохи розгойдував себе ногами, відштовхуючись від землі. Він опустив голову і не бачив нічого, крім своїх колін.
Поруч із ним сиділа подруга з двору Свєтка. Вони добре дружили в дитинстві, але тепер, коли Максимові було вже чотирнадцять, він почав спілкуватися з новою компанією, а такі як Світлана, дванадцятирічні дівчата, продовжували шити лялькам сукні.
— Вона на тебе не сердиться, Максиме. Ти не винен у тому, що сталося. То справді був нещасний випадок. Ти ні до чого.
Кап-кап-кап… Закапали на коліна сльози хлопчика. Щире співчуття здатне проломити двері в будь-якій стіні, особливо в такій тонкій, фанерній, збудованій нашвидкуруч, як у Максима.
Рівно два місяці тому його життя зупинилося, різко вдаривши по гальмах. На початку квітня його мати поверталася з роботи. Руки її тримали кермо, а плечем вона притискала до вуха телефон.
Вона скаржилася сестрі на Максима, що вийшов з-під контролю, і на начальника відділу, вона боялася, що її позбавлять премії через якийсь невірно складений папірець, вона завжди була неспокійною і чутливою, його мама…
Останні хвилини її усвідомленого життя в деталях відновило слідство завдяки показанням сестри. Її хвацько закрутило на ділянці, сестра чула скрип гальм і відчайдушний крик, потім був такий звук, наче купа металу врізалася в дерево і все затихло.
Сестра щось казала ще з хвилину, але їй ніхто не відповідав і вона, зрозумівши нарешті, зателефонувала на єдиний номер служби порятунку. Хребет мами дивом залишився цілим, але була серйозна травма голови, а її руки та ноги збирали наново по кісточках.
Коли Максима вперше пустили в палату до його мами, то він упізнав у ній тільки контури губ і нігті з тьмяним відтінком лаванди — все інше було закуто в гіпс і бинти.
— Вона одужає? — спитав Максим батька, не розуміючи всіх масштабів трагедії.
Батько виглядав так, ніби був під гіпнозом, він не голився вже десять днів і постійно перебував у якомусь страшному заціпенінні. Йому було важко переключати себе на соціальний режим. Він погладжував один з маминих нігтів із тьмяним відтінком лаванди.
— Не знаю, Максиме. Вона у комі.
— Вона спить?
— Ні, вона вимкнена, як лампочка. Уяви, що висить лампочка в кімнаті під стелею, але кімната — це не звична кімната, а твій мозок і свідомість. Є ще вимикач, він завжди працював справно: ти вимикав його і спав, потім вмикав і не спав. Але навіть коли ти спав, у твоїй голові горів нічник підсвідомості, тобто мозок продовжував працювати і тому бачив сни. А тепер уяви, що у твоїй кімнаті, у твоїй голові, разом перегоріли всі дроти і вимикач більше не реагує, і нічник теж погас. Те саме зараз з мамою — вона вимкнена, раз — і згасла, лежить з обрубаними проводами в повній темряві. Її організм не знає, як підключити маму до «електрики». Ніхто не знає.
— І як же вона отямиться? Якщо ніхто не знає…
— Не знаю. Але таке буває.
Максим і сам почував себе погано. Після тижня, проведеного вдома з батьком і бабусею, яка приїхала до них через півкраїни першим поїздом, він насилу вливався у шкільне життя. Компанія хлопців розбишак, що так приваблювала його і служила приводом для численних сварок з мамою та батьком, перестала його так приваблювати.
У тій компанії Максим багато встиг навчитися: шкідливим звичкам, хамити вчителям, бешкетувати і взагалі. Через два місяці він перестав спілкуватися з усіма друзями, замкнувся у своєму горі і виходив у двір тільки для того, щоб зустріти старих знайомих.
Просто такі, як Свєтка, не переконуватимуть його, що треба випити, адже так стане легше. Такі, як Свєтка, візьмуть його за руку і теж заплачуть, і від сліз тих стиснеться Максимове серце до нестерпного болю, а потім раптом відступить біль і захочеться прогулятися біля ставка, взявши з собою покривало і смаколики.
І вони підуть зі Свєткою та іншими до ставка, розпалять багаття, кинуть у нього картоплю, а потім смакуватимуть її, посипавши приправою від мівіни. Смачно!
Бабуся часто відправляла Максима у магазин за продуктами. В один із таких днів він повертався з пакетом додому і за ним побіг бездомний собака. Це був не якийсь випадково створений Богом бездомний пес, а справжній спанієль з милими кучерявими вушками.
Собака був біло-коричневої масті. Від чола в неї йшла біла смуга, розширюючись по всьому переніссю, а сам носик і вуха були коричневими. Рештою тіла теж йшли великі і породисті коричневі плями.
Максим дав собаці половину сардельки, але він не став її їсти. Собака сів і став дивитися на Максима. Вона дивилася на нього так пронизливо, так розумно і сумно, з легким докором і надією на краще, що хлопчика раптом осяяло, шугануло струмом і тисячі мурашок пробігли по тілу. Він сів на одне коліно перед бездомною собакою, зазирнув за райдужку добрих собачих очей і спитав приголомшено:
— Мамо?
А що? А чому ні? Адже скільки знято фантастичних фільмів про переселення душ в інші тіла?! Чому його мама не могла зробити так само? Так, так! Її вибило з тіла, а поряд пробігав цей собака, а мама так любила їх з татом, що чинила опір відлітати на небо і вселилася в неї! Вселилася, щоб завжди бути поруч, щоб втішати і підтримувати.
— Мамо? Мамо, це ти?
Собака завиляв хвостом і скигнув, не до кінця зрозумівши, що від нього хочуть. Максим простягнув руку, не відриваючи завороженого погляду від карих очей незнайомки. Собака обнюхала кінчики його пальців — вони приємно пахли сардельками, і разок лизнув їх.
Максим з побоюванням погладив спанієля і собака подався назустріч… Хлопчик кинув пакет і став із захватом чухати її за кучерявими вухами, проводити по спині та боках, а собака, виваливши рожевий язик, посміхалася і дивилася на нього з ніжною вдячністю.
Без особливих зусиль Максим заманив її до себе в квартиру. Про те, що це не простий собака, а мама, що вселилася в тварину, він нікому говорити не став. Бабуся і батько, бачачи, як щасливий хлопчик вперше після аварії, як він ожив і як щиро сміється, одноголосно вирішили залишити собаку в себе.
— Але вона породиста, — засумнівалася бабуся, — могла просто загубитися… Господарі можуть знайтись…
— Ні, ба, я впевнений, що вона залишиться у нас назавжди. Емма, дівчинко, стрибай до мене на диван! Красуня, розумниця… — носом заривався Максим у чисту собачу шерсть. Він вимив її маминим шампунем.
— Чому Емма? — спитав батько.
— Мама говорила, що у дитинстві дуже любила це ім’я, називала так усіх ляльок…
Батько проковтнув ком, що підступив до горла. Собака і справді був чудовим, розумним і вихованим.
Максим та Емма стали нерозлучними. Вони спали разом, їли, Максим розмовляв з нею, як з людиною, пестив її, обіймав, цілував… Емма, слухаючи його довгі розмови, опускала морду на передні лапи і слухала його так уважно, ніби й справді розуміє.
Якщо Максим був зайнятий іншим, вона підповзала, підповзала до нього ближче, клала голову на коліно, і все дивилася, прискіпливо, на нового господаря, розумними та добрими очима. Емма завжди була дуже слухняною, двічі повторювати не доводилося, але одного дня вона несподівано брикнула…
Раніше Максим ніколи не брав її з собою в лікарню, щоб навідатися до матері, а того дня вирішив прогулятися пішки разом з Еммою. Він прив’язав її за поручні перед входом, двері за ним майже зачинилися, як раптом у вузьку щілину шмигнула Емма!
Зірвавшись з повідця і закинувши язик за плече, Емма увірвалася у лікарню, Максим з криками полетів за нею. Адміністратор одразу накинулася на них із криками.
Максим зробив безуспішну спробу зловити тварину, а та давай грати — вліво, вправо від неї стрибає! Розлючена адміністраторка кинулась до них і в Максима від виду цієї грізної дами в голові щось клацнуло — він заревів.
— Емма, за мною! — і полетів на четвертий поверх, перестрибуючи разом по три сходинки, а слідом за ними утворилася черга з літніх робітниць лікарні.
Медсестри кидалися осторонь божевільної парочки, коли Максим і Емма — один червоний, а друга весела і з язиком на плечі — летіли коридором четвертого поверху. Передостанні двері наприкінці…
Максим увірвався до палати до матері, спробував зачинити двері, але замку не було, тому він забарикадував двері стільцем. Тяжко дихаючи і втираючи з лоба піт, він подивився на собаку, подумав про те, чого йому буде ця витівка, а потім перевів погляд на матір.
Він сів поруч і взяв її за руку. На її пальцях вже не було манікюру кольору блідої лаванди… Нігті були коротко зстрижені, а пальці стали тоншими. Він узяв на руки собаку і сказав:
— Дивись, Еммо, впізнаєш її? Це тіло моєї мами. Ти була у ньому? Ти пам’ятаєш? … Якби ти тільки могла в нього повернутись …
Емма потяглася носом до обличчя мертвенно-блідої жінки.
— Хочеш понюхати? — спитав Максим. Йому було важко тримати собаку, але він підніс її ближче, щоб Емма змогла дістати.
Емма понюхала пацієнтку, що пропахла ліками. Раптом вона висунула свій довгий язик і встигла облизати щоку жінки три рази.
— Це що ще за неподобство! — крикнув лікар, увірвавшись до палати.
Максима відкинуло.
— Я… ми… — сказав він. Хлопчик позадкував із собакою на руках.
— Сили небесні! — вигукнув лікар, перевівши погляд на Максимову маму. — Вона вийшла з коми!
Холодною хвилею накрило Максима, і ноги його мало не підкосилися. Він глянув на матір — вона лежала з розплющеними очима і з трубки, засунутої їй у горло, лунали хрипи, наче вона намагалася щось сказати.
— Мамо… Мамо! — він скинув собаку на підлогу і підбіг до ліжка. Там уже метушився більш спритний лікар, він щось питав у його мами, давав вказівки медсестрам, а мама дивилася на Максима, що тремтить, і погляд її був усвідомленим, ясним …
— Та приберіть ви звідси собаку, поки я не викликав поліцію! Хлопче, ви чуєте!
Як у тумані Максим спускався вниз. Мов у топкому болоті грузли його ноги, що стали ватяними. Емма слухняно бігла за ним і вже спокійно дала знову прив’язати себе до поруччя лікарняного ганку.
Здається, Максим довго цілував собаку, ховаючи сльози в її коричнево-білій шерсті. Здається, Емма поцілувала вологим язиком все його то плачуче, то сміється обличчя …
Вона, як і раніше, дивилася на Максима розумно, пронизливо і сумно, і за карією райдужкою її собачих очей хлопчик, як і раніше, бачив безмежну відданість, вражаючу жертовність і справжнісіньку, справжню, людську, любов…
