— Матір, ти що?! – сторопів Ілля.
— Що я? – не зрозуміла Ганна Вікторівна.
— Я думав, ти нам допоможеш! Ми на тебе розраховували, а ти нас підвела!
— Я?! Підвела? – Ганна Вікторівна була обурена до глибини душі. На очах її з’явилися сльози.
Із сином вони посварилися. Він пішов, сердито грюкнувши дверима, не звертаючи уваги на те, що мати плаче. Немов йому було все одно.
— От як так? Живеш-живеш і не думаєш, що може таке статися. Адже рідні люди! – журилася Ганна Вікторівна, ділячись з подругою своїми сумними новинами.
Подруга Алла Андріївна, засмучено знявши окуляри в товстій оправі, похитала головою. Вона подумала про своїх дорослих дітей: а ну як і в неї таке трапиться? На вигляд начебто все тихо-мирно, полюбовно, а копни глибше і виходить, що все це нещиро і до матері одне лише споживацьке ставлення.
— А це знаєш, як кажуть? Поки по шерстці гладиш, усе добре, а як проти, так зовсім по-іншому… – сказала вона задумливо.
— Та що ж я такого жахливого зробила?! – журилася Ганна Вікторівна. – Наче Ілля не знав, що я скоро на пенсію виходжу!
…Ганна Вікторівна ось уже рік готувалася до свого виходу на пенсію. Думала, планувала, вирішувала. Пенсійний вік вона переступила вже багато років тому, але продовжувала працювати. Здоров’я, за яким жінка ретельно стежила, давало їй змогу працювати й далі, але вона втомилася. І морально, і фізично. Син Ілля був зовсім дорослий, мав сім’ю: дружину і двох дітей-підлітків, жив окремо в тому ж місті.
— Ось вийду на пенсію, собаку заведу, будемо з нею гуляти, – мрійливо говорила Ганна Вікторівна Аллі Андріївні. – Зараз, поки працюю і не заводжу нікого, що толку? Буде бідний вихованець один сидіти цілими днями, занудьгує, та ще й вити почне, сусіди почнуть скаржитися. На восьмому поверсі, прямо піді мною, сусіди жили колись, у них хаскі була, то вони, як ішли всі рано вранці на роботу, та залишалася одна і вити починала, та голосно так, просто з розуму нас усіх зводила. Добре я теж на роботу потім ішла, а решта сусідів як, не знаю. Чи то господарі її в кімнаті замикали, чи то що ще, але гуркіт стояв, скрегіт, вона там шкрябалася і на двері кидалася бідолаха від самотності…
— Нічого заводити собаку, якщо нікому за нею стежити! – підібгавши губи, промовила Алла Андріївна. – У нашому будинку на другому поверсі в однієї жінки теж шпіц цілими днями вдома сам сидить. У нас же п’ятиповерхівка, ліфта немає, от усі, хто сходами піднімаються, чують гавкіт цей, хоч вуха затикай. І скаржилися, і говорили їй, усе без толку.
— Ну, так от, – продовжувала мріяти Ганна Вікторівна, – заведу песика собі. А ще куплю велосипед. Хочу багато їздити, знаєш, як корисно! А взимку на лижі встану. Ще хочу записатися в студію розтяжки. Спорт у нашому віці ну просто необхідний!
— Це ти, подруго, загнула, розтяжка! Скажеш теж! – засміялася Алла Андріївна.
— Нічого смішного! Моя невістка, дружина Іллі, ходить у студію балету, ну така в неї мрія завжди була з дитинства займатися балетом, зараз за гроші хоч чим можна займатися, тільки плати. І ось там у неї в групі досить багато літніх. І дуже літніх, так. Класичною хореографією займаються… Ти б краще сміятися перестала, і сама б чимось корисним зайнялася, – Ганна Вікторівна навіть образилася на подругу. – Пенсіонери що, не люди?!
— Ну, вибач! Я представила нашу Семенівну, сусідку мою, біля балетного верстата, – відсміявшись і витираючи сльози, промовила Алла Андріївна.
— Ну так, Семенівна твоя краще біля токарного б верстата виглядала! – Ганна Вікторівна перестала ображатися і теж розсміялася…
Словом, мріяла Ганна Вікторівна про вихід на пенсію давно, та все не наважувалася. А потім зважилася. Оголосила своє рішення начальству, взяли на її місце молоду дівчину, стала її Ганна Вікторівна потихеньку навчати, передавати секрети майстерності.
Із сином Іллею Ганна Вікторівна про свою пенсію теж не раз говорила. Але він, як зазвичай, пропускав її слова повз вуха. Ілля любив розповідати матері про себе, про дружину, про дітей. А слухати не дуже любив. Хоча мати його, звісно, навчила ввічливості, але було помітно, що він ледве терпить, поки співрозмовник договорить, щоб почати знову розповідати про себе. Ганна Вікторівна часто нарікала, що це вона, напевно, його так привчила, коли він ще навчався в школі. Садила, бувало, сина поряд із собою на диван і розпитувала, як справи, та що в нього сталося за день. Усе докладно, докладно. Потім уроки готували разом, переказ тексту, вірші вчили. Так і повелося, що Ілля говорить, а мати слухає.
— На пенсію вийду через місяць, буду частіше гуляти… – почала було говорити Ганна Вікторівна, коли Ілля приїхав до неї вкотре в гості.
Син, який сидів поруч із матір’ю на дивані і щось ліниво переглядав у своєму телефоні, підвів брови і подивився на матір.
— Через місяць?! – запитав він і навіть підвівся від подиву. – Почекай, ти що все-таки виходиш на пенсію?
— Ілля, я тобі сто разів уже говорила, а ти знову наче заново на світ зʼявився! – обурилася Ганна Вікторівна.
— Мамо, послухай… Тобі не можна зараз нікуди йти, – раптом заявив Ілля, відклавши телефон. – Почекай трохи. Ми хотіли машину поміняти, краще купити. Наша ж вже не нова, треба встигнути продати, поки ціна на неї не впала нижче плінтуса. Я думав, ти нам допоможеш, кредит візьмеш.
— Здрастуйте, приїхали! Чому це маю робити я? У тебе зарплата хороша, в Олени теж. Беріть свій кредит на здоров’я…
— Мамо, ти що, забула? Мене звинувачуєш у поганій пам’яті, а сама не пам’ятаєш нічого. У нас сіра зарплата більшу частину становить. А біла – кіт на плакав. У мене десять, в Оленки сім тисяч. Хто нам кредит дасть? Машина ж чималих грошей коштує. Почекай поки що йти, не час.
— Як це, почекай? Я і начальство вже попередила, замість мене людину взяли, та й офіційно в мене вже все, останні тижні допрацьовую. Перегравати не хочу, навіть не проси.
— Ах так?! Егоїстка ти, мамо, ось що я тобі скажу! Підвела нас! Не попередила! Ми на тебе, між іншим, розраховували, – Ілля говорив ці образливі слова і нервово ходив кімнатою, розмахуючи руками. У якийсь момент він зачепив скляну вазу, що стояла на столі, підхопив її в останню секунду і з силою поставив назад на стіл. Від удару ваза розкололася, по ній розійшлися тріщини, і вона, немов у сповільненій зйомці, розділилася на дві великі частини і розсип маленьких шматочків. Ганна Вікторівна ошелешено дивилася на осколки, що лежали на столі, а син просто розвернувся і пішов у коридор. Він натягнув свою куртку, надів кросівки і вийшов, грюкнувши дверима.
Ганна Вікторівна застигла з відкритим ротом. Син завжди був запальним та імпульсивним, але з нею він ніколи так себе не поводив. Було дуже прикро.
«Це я егоїстка?!» – думала про себе Ганна Вікторівна, ковтаючи сльози і намагаючись акуратно зібрати осколки вази в непотрібну коробку, щоб викинути. У якийсь момент вона все ж порізала палець і побігла на кухню, щоб узяти з аптечки перекис водню і зупинити кров.
Трохи повозившись із відкриванням пляшечки і діставанням вати (однією рукою це було зробити нелегко), вона зупинила кров, перебинтувала палець і пішла назад у кімнату, збирати осколки. У душі все буквально кипіло від образи на сина.
— Я егоїстка, звісно, ага… Тому й подарувала йому перед весіллям свою спадкову квартиру, яка мені дісталася від тітки. А ще раніше на свої гроші відремонтувала її. Щоб вони з молодою дружиною не поневірялися по чужих кутках. Візьміть, живіть на здоров’я! А могла ж її здавати і жити приспівуючи! Це я була егоїстка, коли без розмов брала лікарняні майже щомісяця і сиділа з маленькими онуками, коли вони хворіли? І сама ж одного разу при цьому хворіла, між іншим, спину лікувала, ледве розгиналася, але це нікого не цікавило, онуків усе одно привезли! Мамо, допоможи! Мамо, треба! І мама, напившись знеболювальних, йшла і допомагала. І ночей не спала з дітьми з температурою, ходила, як тінь, але це ж дрібниці! А коли вони мені привезли онуків, а я після операції, сама ніяка, по стіночці ходила, теж егоїстка? Ну, у них же путівки! Гарячі путівки взяли спонтанно, вигідно дуже, відпочити захотіли, мама знову виручила. А Олени батьки дулю весь час показували. То вони не можуть, то захворіли, то взагалі поїхали за тридев’ять земель і живуть тепер там. Зовсім не помічники. Але егоїстка – я!
Зазвучав сигнал мобільного телефону. Ганна Вікторівна відповіла на дзвінок.
— Може все-таки передумаєш? – без передмов і вибачень одразу почав син. – Ну, мамо, ну дуже потрібно!
— Ні. Я вже пояснила тобі. Усе. Це питання вирішене. Ні, – спокійно і твердо промовила мати. Цей спокій коштував їй величезних зусиль, ще трохи і вона б розревілася від образи, але син уже кинув слухавку.
***
— Так і посварилися. Два місяці не спілкуємося, – сумно розповідала Ганна Вікторівна подрузі. Алла Андріївна їхала надовго в гості до старшого сина та його сім’ї, тож не знала про сварку подруги. – Ні він не дзвонить, ні я. От як так? Я дзвонити не буду, але син! Мають же бути якісь почуття в душі до матері?
— Ой, досить тобі, що від них ще чекати! Діти виросли, мати не потрібна стала, що тепер із тебе толку?! Того й гляди самій допомога буде потрібна! – сердито промовила Алла Андріївна. – Змирися вже з цим.
— Не можу. Прикро. Я не заслужила такого ставлення…
Щойно вийшла не пенсію Ганна Вікторівна, як і збиралася, купила цуценя. Стала багато часу проводити з ним, гуляючи на вулиці. А також купила велосипед і часто каталася на ньому. Вона вела активне, цікаве життя, сповнене приємних турбот і нудьгувати їй було ніколи. Однак ні-ні, та й згадувала вона онуків і сина. Та й невістку згадувала, начебто хороша ж жінка. І вони з нею ніколи не сварилися…
***
— Так не годиться, – говорила Олена чоловікові, вкотре. – Мати є мати. Навіщо ти на неї так наїжджав? Ну не хоче вона більше працювати – це її право! А машина нам нова не так вже й потрібна, можна на цій поки що їздити, чого тобі так вже прямо закортіло її міняти?
— Тобі не потрібна. А мені дуже навіть потрібна, ти нічого не розумієш, – тихо відповів чоловік, стоячи спиною до дружини і схрестивши на грудях руки. Він дивився у вікно і думав. Ця ситуація йому й самому не подобалася.
— Ти як маленький, їй-Богу! Мама тобі все винна!
— Олено, не заводься, і так нудно! – різко сказав Ілля і вийшов із кімнати.
— Ох ти ж Боже мій! – фиркнула жінка і почала готувати вечерю. А сама все думала про свекруху. Їй було соромно за те, що Ілля посварився з матір’ю і не спілкується з нею. Адже вона їм ніколи нічого поганого не зробила, а тільки допомагала. Але чоловік не розумів і продовжував ображатися.
***
— Ганно Вікторівно, ви вибачте нас! Ілля ж запальний, ви ж знаєте! Наговорить, сам не знає що, а потім переживає. А миритися не вміє. Але я ж бачу, що він ходить, як у воду опущений, – гаряче говорила Олена. Вона дивилася на свекруху і відзначала, що вийшовши на пенсію, та стала виглядати свіжіше і молодше. Свекрусі було сімдесят два роки, але зараз вона виглядала на шістдесят, не більше. «Молодець, Ганно Вікторівно!» – подумала Олена із захопленням.
Вона приїхала до свекрухи в гості з дітьми, не сказавши про це Іллі. Чоловік носився в пошуках нової роботи і перебував на черговій співбесіді.
— Я так рада вас бачити, моя дівчинко! – сказала Ганна Вікторівна і обійняла невістку. – А що з машиною?
— Та нічого. Не беріть у голову. Ілля шукає роботу з нормальною білою зарплатою. Ось влаштується, відпрацює три місяці і буде кредит на себе брати, – відповіла Олена. – А ось і він! Легкий на спомин.
В Олени задзвонив телефон, і вона відповіла на дзвінок.
— Та ти що! Круто, вітаю! Ні, ми не вдома… Ні… Де? У мами твоєї, ось де. Так? Ну, добре, – Олена поклала телефон на стіл і загадково посміхнулася.
— Мамо! Бабусю! Можна ми з Річі погуляємо? – зазирнувши в кімнату, запитали діти Олени Поліна і Слава.
— Погуляйте! – за двох відповіла Ганна Вікторівна. – Він дуже любить прогулянки, та й погода гарна. Тільки повідець візьміть, Річі ще погано слухається.
Весело перемовляючись, діти пішли із собакою на вулицю, і незабаром Олена та її свекруха побачили у вікно, як вони попрямували доріжкою в бік парку.
— Зовсім великі стали… – промовила Ганна Вікторівна, милуючись онуками.
— Так, Славі чотирнадцять, а Поліні тринадцять років уже виповнилося… Ви вибачте Іллю, він не хотів вас образити, – ще раз промовила невістка й обійняла свекруху, у якої на очах заблищали сльози.
Коли через годину Поліна і Слава, які повернулися з прогулянки, сіли на кухні пити чай, то раптом хтось подзвонив у двері. Ганна Вікторівна пішла відчиняти і побачила сина, а точніше спочатку побачила великий букет квітів, а за ним сина. Ілля увійшов у передпокій, вручив матері квіти, і вона знову розплакалася.
— Мамо… Я це… Купив вазу, схожу на ту, що розбив у тебе тоді, – промовив Ілля, дістаючи з пакета, який тримав у руках, велику коробку і вручаючи її матері.
— Ух ти! Яка краса! – захопилася Ганна Вікторівна, розпакувавши подарунок. – Тільки на стіл я її, мабуть, ставити не буду. У мене тепер з’явився бешкетник, який любить тягнути за скатертину і все скидати на підлогу. Сховаю я цю красу в скляну шафу.
— Мене обіцяли взяти на роботу, Оленко уявляєш! Зарплата вся біла, нарешті буду як нормальна людина, – сказав Ілля і обійняв дружину.
Ганна Вікторівна поставила вазу в шафу і подивилася на сина з невісткою. Вона посміхнулася і подумала про те, що Іллі пощастило зустріти таку мудру жінку в особі Олени.
— Це вона мене надихнула на пошуки нової роботи! – важливо повідомив Ілля матері, продовжуючи обіймати дружину.
— Молодці діти, – посміхнувшись, вимовила Ганна Вікторівна…
***
— Так і помирилися. Хороша в мене невістка! – розповідала потім Ганна Вікторівна подрузі.
— Так… Якби не вона, так і дулися б один на одного, Ілля нізащо б не прийшов миритися, надто гордий,- усміхнулася Алла Андріївна.
— У тому й річ! А сам переживає, вже я-то знаю…
— Все добре, що добре закінчується.
— Зовсім не закінчується, я б навіть сказала, що тільки починається, – загадково сказала Ганна Вікторівна.
— Що починається? – не зрозуміла подруга.
— Олена, виявляється, дитину чекає, третій місяць пішов. Учора мені дзвонила й розповіла…
— Так ти тепер бабуся втретє! – Алла Андріївна вимовила чергову приказку. – Зрозуміло тепер, що твоя розпрекрасна Олена так стелилася перед тобою. Бабусина допомога скоро знадобиться!
— Може знадобиться, а може й ні. Старші діти вже великі, допоможуть, якщо що. Але, знаєш, я тут подумала, це ж добре, що ти комусь потрібен, правда ж?
— Добре! Якби не було в нас дітей і онуків, сиділи б ми з тобою як дві ворони в лісі, безглузді й нікому не потрібні. Самі б давно вже завили від туги, – погодилася Алла Андріївна і засміялася. – А я, знаєш, сходила в студію балету, купила абонемент, буду займатися. Тільки не смійся!
— А чого мені сміятися? Молодець! – похвалила подругу Ганна Вікторівна, але все ж не втрималася і покашляла від сміху в кулачок.
