Та краще б він не робив нічого, взагалі нічого, – сердиться Ірина Володимирівна, – ніж так! За ним усе одно: або переробляти, або чекати, поки сам не спробує виправити.
— А донька твоя, що з цього приводу думає?
— А донька ображається, що я принижую вміння зятя, «відбиваю йому руки», як то кажуть. А краще б справді, не фігурально висловлюючись, а реально йому руки відбити! Грошей зайвих у них немає, та й у мене немає, щоб переробляти або купувати те, що зятем остаточно зіпсовано, – відповідає Ірина Володимирівна.
Дочка жінки Марина вийшла заміж 5 років тому за чоловіка на ім’я Петро. Так вийшло, що живе сім’я доньки в одній квартирі з тещею: у трикімнатній квартирі є частка Ірини Володимирівни, її старшої доньки та Марини. Старша донька одружена, живе в іншому місті, свою частку в батьківській квартирі не вимагає, та й розділивши частки, ніхто з власників не зможе придбати собі окремого житла.
— Яка іпотека? – розводить руками Ірина Володимирівна, – Для неї початковий внесок потрібен, а як його отримати? Знову ж таки, продавши нашу трикімнатну квартиру? А я теж іпотеку платитиму? З пенсії? Та й молоді не потягнуть, сама посуди: старший онук зʼявився рівно за 8 місяців після реєстрації шлюбу, другий онук чи онука на підході – на шостому місяці Марина.
Зять Ірини Володимирівни походить із повної сім’ї, батьки живуть у маленькому селищі, і Петро дуже пишається тим, що він, як то кажуть, “із народу”, що все знає й уміє робити, ніякої роботи не цурається.
— Це правда, – погоджується Ірина Володимирівна, – втратив місце в офісі, то через день буквально знайшов іншу роботу. Так, вона фізична, платили там мало, але без роботи не сидів. Зараз уже, звісно, влаштувався нормально, але зарплата одна, а годувати треба трьох, Марина до першого декрету працювала неофіційно, коли онукові три роки виповнилося, виявилося, що виходити їй нікуди, а зараз і зовсім. Куди вийдеш, коли живіт на ніс лізе.
У самої Ірини Володимирівни зараз пенсія з невеликою доплатою по інвалідності. Загалом, живуть усі разом і скромно. Так, зять у побуті не шкідливий. Теща визнає, що і сміття винесе, і посуд вимити йому не важко, і на дачі тещі допомагає дуже багато. Причому, робить це явно з бажанням і задоволенням.
— Без дачі б не вижили, – каже жінка, – все ж таки овочі, фрукти, заготовки свої. Знаєш, зайвий раз намагаюся на дачі переночувати, щоб одній побути. Шкодую тільки, що другий онук прийде на світ вже в холодну пору року. Я від першого їхнього немовляти ще не відійшла: дуже неспокійний хлопчисько, кричав цілодобово. Але щоразу, коли я відсутня у квартирі, щось, та зять у ній руйнує!
Зять одного разу міняв сам змішувач, примудрився затопити сусідів знизу. Так, збитки відшкодовували молоді самі, але ж харчуються вони, вважай, з одного котла, на харчування, комуналку і господарські потреби скидаються, а зайвих грошей немає.
— Він підтікав, – заступилася за чоловіка донька, – коли б його зірвало – питання часу тільки. Купили новий змішувач, Петя й поставив, а там вирвало трубу через напір просто.
— Ну не платити ж гроші й не чекати сантехніка через такі дурниці, – казав тещі сам Петро.
— А тепер що? – обурювалася тоді Ірина Володимирівна, – Хіба не гроші платити за збитки? Я вже не кажу про те, що стосунки із сусідами зіпсовані. От навіщо братися за те, що робити не вмієш?
— Мамо, він уміє, – починає вже на підвищених тонах Марина, – не чіпляйся до мого чоловіка. Так вийшло, з кожним могло трапитися. Із сусідами стосунки зіпсовані? А потрібні вони тобі, сусіди? Чи можна стосунки зіпсувати з донькою і чоловіком, а з сусідами не можна?
— І так щоразу, – обурюється Ірина Володимирівна, – то гардину повісить криво, потім довбають нові дірки, а старі замазують, потім треба шпалери переклеювати, Петрик буде сам, вийде все криво, все роздується, але хапається і робить. І все тяп-ляп.
— Ну так він же робить у їхній із Мариною кімнаті, – каже Ірині Володимирівні приятелька, – з дозволу твоєї ж доньки. Ну і нехай у них шпалери косо приклеєні, нехай гардина криво висить. Тобі що до того?
— А те, Маринка тепер хоче і маленьку кімнату зайняти, їм учотирьох тісно, зять сказав, що сам буде полички якісь прибивати на інші місця, хвилююся. Він уже переставив дверцята холодильника, щоб відчинялися в інший бік І що? Холодильник весь тепер у вм’ятинах і подряпинах, двері закриваються нещільно. Новий холодильник ні їм, ні мені поки що не по кишені, а ванна другий рік стоїть так, ну ти бачила.
— Та вже, бачила…
У ванній рік тому Петро вирішив повісити штангу, щоб кріпити шторку для душу. Чи то вибрав не те свердло, у чому не зізнається, чи то просто руки ростуть не звідти, звідки треба, але плитку зять зіпсував ґрунтовно.
Біда в тому, що ремонт робився давно, на заміну постраждалої плитки нічого схожого немає. Про те, щоб поміняти плитку в усій ванній і мови не йде, Ірина Володимирівна встала на диби: не дам.
— А тому що Петро візьметься сам і що це буде? – вважає теща, – Та мені нерви здадуть від його ремонту. Він під цю штангу вибрав плитку, але обрізав і приклеїв її так, що краще б просто не чіпав уже нічого, тепер замість розколотих шматочків – криві латки.
— Нічого, якщо щось не вміє, то навчиться, не відбивай моєму чоловікові руки. Для мене цінно те, що він прагне щось зробити сам, нехай і не все виходить поки що, – свариться з мамою Марина.
— У твого чоловіка, – Ірина Володимирівна киває на живіт доньки, – поки що взагалі виходить тільки одне. І саме те, що не руками робиться.
І в сім’ї починається скандал на тему того, що Марина такий самий власник житла, як і мама, що вони мають право тут жити, а мама вважає, що їм треба або всім разом іти під міст, або її чоловіку треба ходити однією доріжкою і не дихати, щоб не нервувати тещу.
— Ну, Ірино, – каже подруга, – у твоєму випадку вихід тільки один: жити окремо. Квартиру продавай, купуй щось на ім’я доньки, Маринці з її Петриком – гроші в зуби і нехай живуть окремо та милуються кривим ремонтом у виконанні Петра.
— Можна було б, – зітхає Ірина Володимирівна, – хоча б навпіл зі старшою донькою щось купити. Але що?
Однокімнатну? У старшої з чоловіком теж не дуже добре зараз. І що тоді? Опинюся в однокімнатці з донькою й онуком? І як жити? Дачу відремонтувати й пристосувати для життя взимку? Грошей на це треба багато, а їх немає. Зять, звісно, візьметься сам багато чого робити, але як, ось у чому питання.
— Продай дачу, – радить подруга.
— Багато за неї не виручити, у нас не столиця, – зітхає Ірина Володимирівна, – а ось без неї мені складно буде і матеріально, і морально, взагалі ніде буде побути самій. Ось так і живу у своєму комунальному раю і молюся, щоб зять ще щось своїми кривими руками не надумав робити. І з донькою сваримося тільки через це.
— А зять не ображається?
— Ображається, надується, як миша на крупу, тиждень не розмовляє, а потім нічого, відходить. І знову лізе щось псувати.
