В Києві я закінчувала інститут, в Києві ж вирішила залишитися і шукати роботу. Вдома мене ніхто особливо не чекав, мама жила з вітчимом і в мене був зведений брат, центр всесвіту для моїх батьків.
Грошей на окрему квартиру мені не вистачало і я переглядала оголошення про здачу кімнати. Прийнятний варіант підвернувся не відразу, і я щодуху рвонула дивитися, домовлятися і жити.
— Проходьте, дівчино, – мене зустрів на порозі усміхнений хлопець, – ось цю кімнату ми здаємо. Знаєте, у нас тільки одна умова. Ви живете і плата суто символічна, але за це Ви будете готувати на нас трьох.
Виявилося, що в трикімнатній квартирі живуть Дмитро, який зустрів мене, і його старенький дідусь, у якого проблеми з ногами і із зором.
— А готувати ні я, ні онук не вміємо, – весело прокряхтів дід Іван, виходячи з паличкою в коридор, – набридли макарони з пельменями, гірше гіркої редьки! Кажу онукові, або одружуйся, або пошукай жінку на оренду кімнати, щоб готувала.
Я погодилася, у гуртожитку готувати різноманітні страви зі скромного набору продуктів я навчилася. А плата за кімнату була й справді символічною.
Дмитро був на роботі, я відпочивала після зміни і варила суп, а дід Іван розважав мене розмовами.
— Бабці моєї вже другий рік немає, а ноги слабкі, – скаржився дід, – четверо дітей у нас, онуків уже 9, половина тут, у столиці живуть, а ніхто ходити за мною не погодився. Так я Дімку з Піщанки “виписав” до себе. Він мені не рідний онук, він моєї покійної двоюрідної сестрички онук, хороший хлопець.
Дід змовницьки мені підморгує. А я й сама бачу, що хороший. Через півроку ми розписалися з Дімкою, за квартиру я платити перестала, а дід Іван був щасливий:
— От так я й знав, що ви змовитеся! Ти, як двері відчинила, я відразу зрозумів – наша буде дівка.
Але, крім нас трьох, радості наш шлюб нікому не приніс. Уперше з моменту мого вселення в цю квартиру, а минуло вже місяців 7, прийшла старша дочка діда і його внучка:
— Ти, тату, зовсім з глузду з’їхав, – почала кричати донька на діда Івана, – спершу невідомо кого до себе привіз, а тепер він ще й дружину притягнув? Ти ж розумієш, що вони тебе обдурять за дві секунди. Давай, щоб на бобах не залишитися, перепиши мені квартиру.
Протягом місяця нас відвідали всі родичі діда, включно з тими, хто жив далеко. Онуки вмить стали готові доглядати за старим, діти вимагали вигнати «узурпаторів» і написати дарчу.
А коли діда поклали в лікарню, його молодший син навіть замки поміняв під час нашої відсутності, довелося чоловікові викликати слюсаря і паспорт йому показувати з пропискою.
Вийшов дід Іван із лікарні і сказав:
— Везіть мене до нотаріуса, не дай Боже піду з життя, то вони, стерв’ятники, виставлять вас на вулицю, та самі перегризуться. Ніхто зі мною жити не став, коли я один залишився, у всіх справи знайшлися. За цілий рік перший раз відвідали і то після вашого весілля, щоб квартиру вимагати!
Незручно було, чесне слово, але став мій чоловік власником квартири за дарчою діда. А через три місяці дід Іван, на жаль, пішов наздоганяти свою дружину.
Після похорону рідня влаштувала нам пекло. Вони викликали поліцію, подали до суду, прагнули довести, що ми обманом немічну людину змусили дарчу написати.
Тільки середня дідова донька, яка жила в Тернополі, не полізла в цю справу, а просто попросила нас дати притулок на час навчання своїй старшій доньці Ані.
Мій чоловік, людина проста, він не відмовив. І через місяць ми зустрічали Аню. Діма сказав, що жодного разу в житті не бачив далеку родичку.
Аня була яскрава і жвава дівчина. Перші дні вона поводилася дуже шанобливо, а потім почала за відсутності чоловіка мені докоряти:
— Не твоя квартирка, а братика мого, не вказуй, де хочу, там і кидаю речі!
— Посуд мити я за всіма не наймалася. Ах це моя чашка? Нічого, вимиєш, не розвалишся, за старим, мабуть, мити не гидувала, знала, що квартирку заробляєш.
При Дімі вона поводилася слухняно, і, коли я розповіла чоловікові про її витівки, він мені не повірив:
— Та ну, та не може бути, ти перебільшуєш!
Я засмутилася і вирішила записати на диктофон усі закиди Анни і наші з нею перепалки. Диктофон мені й справді знадобився, але ситуація була іншою.
Одного разу я вийшла в магазин, але гаманець забула вдома, довелося повернутися, увійшла, а Аня у ванній розмовляє з мамою телефоном:
— Так, матусю, ні поки що, не ведеться, та все я зрозуміла. Розведу я їх, не переживай. Скоро лопух Діма буде моїм чоловіком, а потім і квартирку на мене перепише, як миленький. Нікуди не дінеться, а потім піде слідом за дружиною, під паркан! Хі-хі!
Цей запис я ввечері й прокрутила чоловікові. А вранці заплакана Аня з валізою покинула наш дім.
Більше в нас немає рідні. Дімка у бабусі ріс, її вже немає, а наміри моєї мами підселити в нашу квартиру мого зведеного брата я відбила. Ось так, варто було несподівано звалитися спадщині, як родичі показали себе у всій красі.
