— Донечко, тобі вже сорок років, я дуже тебе прошу, не наступай на старі граблі, – вмовляла Лариса Іванівна прийняти доньку правильне рішення.
— Ось саме сорок, мамо. Якщо я зараз не застрибну в останній вагон, завтра буде пізно, – парирувала Ніна.
— Ну і навіщо він тобі – останній? – докірливо та похитала головою, – ти в мене завжди перша була. Що з тобою сталося тепер?
Ніна задумалася.
Справді, у школі вона завжди була першою. Навчалася на відмінно, перемагала на шкільних і міських змаганнях із різних предметів, її фотографія красувалася на дошці пошани. Але, при всьому при цьому, заучкою і занудою її ніколи не вважали. Вона добре читала вірші, співала, танцювала, брала участь у художній самодіяльності. (І як я тоді встигала все це? – здивувалася сама собі Ніна).
Володіючи від природи красою, у шанувальниках вона ніколи потреби не знала. Але найбільше їй подобався Коля, на рік її старший. Той був воротарем шкільної хокейної команди, зіркою, бо майже не пропускав жодного гола. Усі дівчата за ним сохли….
— Мамо, якби ти не була вчителькою, усе моє життя, можливо, було б зовсім іншим. Пам’ятаєш, як Коля за мною бігав? А ти: «Вчитися треба, Ніночко, це головне в житті. А кохання почекає». Я пішла вчитися, а Светка за нього заміж вийшла. Троє дітлахів тепер у них…
— І що? – насупила брови мати, – хто він тепер, цей твій Коля? Великим спортсменом він не став, простий роботяга, багатодітний батько.
— І люблячий чоловік, – підкреслила Ніна, – а мене хто любив? Ось і зараз у мене є шанс стати щасливою жінкою і красиво постаріти разом зі своїм коханим чоловіком. А не завести собі трьох кішечок, перетворитися на дивну бабусю і сидіти вдома, божеволіючи від нудьги і самотності.
— Та хто ж твоєму коханню заважав? – обурилася Лариса Іванівна, – не показала б тоді свій характер, не вибухнула і була б зараз кохана і щаслива.
— Та що ти таке кажеш, матусю? – ще більше обурилася Ніна.
Усе вона зробила тоді так, як сказала мама. Зовсім викинути з голови своє перше кохання не змогла, але сказала йому, що поки що не готова до стосунків. Треба почекати, поки вона вивчиться, здобуде серйозну професію. Після школи вступила вчитися, на радість мамі, на економічний факультет, хоча їй більше подобалися гуманітарні науки. А Коля… Коля взяв, та й одружився зі своєю однокласницею. Коли дізналася – ридала. «Нічого, у тебе ще все життя попереду, – заспокоювала мама, – значить, не твоє. Свого ти ще обов’язково зустрінеш».
Повірила.
Із В’ячеславом познайомилася на останньому курсі інституту, на міській дискотеці. Він тоді запросив її на танець і весь вечір не відходив, перехоплюючи всі повільні танці в потенційних суперників. Пішов проводжати й одразу ж зізнався, що закохався. Молодий чоловік уже працював, хоч поки що й простим співробітником. «Нічого, зробить кар’єру і буде вам щастя, – цього разу схвалила вибір доньки мама».
Весілля зіграли одразу ж після отримання диплома. А через два роки увійшли у свою власну квартиру. Точніше, квартиру отримав В’ячеслав від свого науково-дослідницького інституту де він працював, якось там, по блату. А Ніна на той час уже була в положенні. Через п’ять місяців у молодих зʼявився син – Ігор.
І все б нічого, життя у Ніни йшло хоч і нудно, чоловік весь час пропадав на роботі, роблячи кар’єру. Зате спокійно і ситно, самій їй працювати не доводилося, могла весь свій час віддавати дитині. Ігорю виповнилося дев’ять років, коли вона відчула щось не те. Вона більше не відчуває себе коханою, не відчуває себе жінкою, не відчуває себе щасливою. Чоловік начебто все й робив для сім’ї, але став якимось холодним, відстороненим. І одного разу їй зателефонувала суперниця.
— Відпустіть В’ячеслава, – сказала вона, – хіба Ви не бачите, що він більше не Ваш? Він мій!
Колишня образа зачепила в серці жінки, вона зітхнула, намагаючись стряхнути з себе важкі спогади.
— Та що ти таке кажеш, матусю? Хіба не він мені зрадив?
— А що йому ще залишалося робити, люба? – як і тоді, багато років тому, Лариса Іванівна стала на захист свого колишнього зятя, – ти ж тоді на сільську бабу перетворилася. Сиділа вдома, роз’їлася, ходила весь час у халаті. Чоловік із роботи прийде, а ти спиш уже. Ні щоб вечерю романтичну організувати, при свічках. Він тобі панчішки, білизну красиву дарував? Дарував! А ти його куди – в комод!
— Ага, а може йому ще бутерброд з ікрою і какао після його гульок? – обурилася Ніна.
— Так він гуляти ж не відразу почав, а потім, ось після всього цього. Ти думаєш, твій батько мене не зраджував? Тільки я не рубала з плеча, спочатку все проаналізувала, якщо чоловік дивиться наліво – значить, у цьому винні двоє. Нічого, перебісився, повернувся в сім’ю. А я прийняла. І був він мені за це вдячний усе життя, що залишилося. (Царство йому Небесне, він мені досі сниться, чекає на мене і на тому світі). Так і твій би: він же на колінах перед тобою стояв, покаявся, обіцяв, що більше не буде.
Після цього Ніна більше не хотіла заміж. Два роки В’ячеслав робив спроби повернути її, а потім здався. У нього з’явилася інша сім’я та інші діти. Квартиру він залишив Ніні та синові. Справно платив аліменти, але з дитиною вона не давала йому бачитися під різними приводами. І поступово стосунки батька і сина зійшли нанівець.
Ніна теж не розгубилася, знайшла собі іншого чоловіка. До онука переїхала жити бабуся, а свою квартиру стала здавати. Усі гроші клала на рахунок Ігоря, намагаючись забезпечити йому світле майбутнє. А Ніна переїхала до Геннадія. Насамперед вирішила, що необхідно зробити ремонт у занедбаній квартирі холостяка. Потім меблі поміняли. Продали його старий автомобіль і купили новий. Ніна на той час уже працювала і всі свої гроші вкладала у свого співмешканця.
Лариса Іванівна попереджала, що добром це не закінчиться. Ну хто вона йому? Ніхто! А тому даремно старається. Не послухала.
У Геннадія діагностували пухлину. Незабаром його не стало, у спадок вступила його мати і виставила Ніну. “У мене ще двоє дітей і онуки, є кому допомогти, – сказала вона, – а ти йому навіть не дружина”.
На той час син виріс і одружився. У Ніни з’явилася внучка.
— Мамо, а ти не хочеш подарувати мені квартиру батька? – одного разу запитав він, – ми на одній дитині не збираємося зупинятися. А ти в бабусі поживеш.
І жінка погодилася, вона подарувала квартиру синові. Жити в однокімнатній квартирі разом із мамою не дуже зручно, але можна.
— Мені не пощастило, – сказала вона тоді, – то нехай хоч моїй дитині буде добре.
І ось, у сорок років, вона знову закохалася. Чоловік її ровесник, має моложавий вигляд, імпозантний, при посаді. Квартира в центрі міста, упакована.
— Мамо, я більше ні копійки не вкладу в чуже житло, – запевняла вона Ларису Іванівну, – та й потім, Олегу це й не треба. У нього все є!
— А ти – безкоштовний додаток, – усміхнулася мати, – чому він висунув таку умову – цивільний шлюб? Чому він з тобою не одружується?
— Каже, що більше не хоче ранити своє серце, так йому спокійніше.
— А потім знову до мене? Знай, Ніно, що я вже не молода, мені хочеться спокою, до мене сестра приїжджає, по два місяці гостює. Я не хочу змінювати свій спосіб життя. Виженуть тебе звідти, до мене не приходь. Я тебе не прийму.
— У мене ще є син і онуки, матусю (на той момент уже троє).
Як же вона помилялася…
Ніна Олега безмежно любила, закохалася, як кішка. Усе для нього намагалася: і виглядати добре, і готувати смачно, і чистота ідеальна. У вихідні їздила з ним на риболовлю, в походи, взимку – лижі та ковзани. На свою сім’ю в неї не залишалося часу. Маму вона бачила двічі на рік, коли приїжджала привітати з Новим роком і з Днем народження. Сина й онуків теж рідко балувала своєю увагою, здебільшого спілкувалася з ними телефоном.
Так минуло десять років, і одного разу він сказав: «Збирай свої речі, у мене інша жінка». Ось так просто і сказав, молодшу собі знайшов. «І не лий сльози, я тобі тепер немало дав, – продовжив він, – поступися дорогою молодості».
Трохи відійшовши від шоку, Ніна кинулася дзвонити синові. Але той сказав: «Ти ж знаєш, у нас і так місця мало, куди тебе ще? Подзвони бабусі».
Але Ніна не сміла дзвонити своїй матері, адже та її попереджала і чітко окреслила свої кордони.
Вона зібрала одну валізку, замовила таксі і…
Поїхала на вокзал.
— Ніно, ти де? Ми тебе обшукали, – почула вона в телефонній трубці рідний голос.
Виявляється, Ніна впала в ступор, ось уже три години вона нікого навколо не бачила і не чула. Телефон безперервно дзвонив, поки сусідка по лаві не розтрусила її: «Жінко, візьміть же трубку».
— Мені Ігор сказав, що тебе цей негідник виставив. Що ж ти до мене не приїхала, донечко? – мама вже не говорила, а ридала в трубку.
— А можна? – запитала Ніна тихо.
— Ну звичайно ж, можна, Ніночко, негайно приїжджай, ми всі тут зібралися, чекаємо на тебе.
Ось так, у 50 років, Ніна повернулася до мами з валізою.
У цій історії все закінчилося благополучно. Разом із мамою Ніну чекали син, невістка і тітка, яка гостювала тоді в мами. Син попросив вибачення і покликав маму до себе. Але мама з тіткою запропонували кращий варіант, вони обидві продали свої квартири, одна в цьому місті, а інша – у столиці. І купили будинок у передмісті, гарний будинок, який ніколи не пустував. У ньому жили три зовсім не самотні жінки. У них весь час хтось гостював: то діти, то онуки. І кішечки три в них були, але місця на всіх вистачило.
