— Ой, як я хочу повернутися. Як я скучив за спокійним життям, за сирниками і кріслом-гойдалкою на дачі. Ця вертихвістка тільки й робить, що по подружках і по барах усю ніч бігає, а потім ввесь день спить . А я не можу так, у мене таких сил уже немає.
Двоє друзів, яким цієї зими виповнилося по шістдесят чотири, сиділи в парку, на заваленій опалим листям лавці й розмовляли.
— Раніше ти інакше співав, – Семен піднявся з лавки і, не прощаючись, із давнім другом пішов доріжкою.
— Семене, ти куди, – підскочив Андрій. – Не допоможеш?
— Ні, дорогий друже. Я Зої краще допоможу, не буду тебе близько підпускати. Втомився він, повернутися хоче, – посміхався друг.
— Ти ось мене засуджуєш…
— Засуджую! Ба більше, ось цим кулаком хочу в твою дурну голову дати! Як я тобі казав – помутніння це. Молоде тіло побачив, слину розпустив. Тьху, огидно.
— Гидко, Семене. Самому нудно, допоможеш, га? Зоя про мене слухати не бажає.
— І правильно робить. Вона так любить тебе, більше життя. А ти її зрадив.
— Я зрозумів, ти сам хочеш до неї під крило! – Андрій бризкав слиною і зло дивився на друга.
— Якби можна було, я б повернувся на сорок років назад. Так! Я теж хочу повернутися.
— Вона б усе одно вибрала б мене!
— Так-так, – махнув Семен, який уже відвернувся.
— Ну й котись, ти мені заздриш! – кричав Андрій. Він кричав ще довго вслід другу, нервово, надривно. Але Семен не обертався.
Тієї осені, коли вони були молодими, у цьому парку теж було багато жовтого листя. Зелень швидко змінила колір, і відразу почався листопад. Безперервний шурхіт стояв у парку два дні, поки на гілках не залишилося зовсім небагато листя.
Семен зняв свою куртку і накинув Зої на плечі:
— Запізнюється твій Андрій.
— Так, до речі, ось ти встиг на той трамвай, а він?
Семен знизав плечима:
— Він попросив мені передати, що затримається.
Зоя йшла так близько, що Семен відчував її тепло. Він обійняв дівчину за плечі і злегка притулив до себе.
— Ти що! Андрій же твій друг! – дивувалася вона.
— Я люблю тебе, Зоє.
— Але ти ж знаєш, що я вибрала його.
— Знаю, але менше любити не буду.
Зоя розчервонілася і хотіла було віддати куртку Семену, але він зупинив її.
— Хвора ти йому потрібна не будеш. Тобі ще дітям життя давати. Заберу куртку завтра.
Вона хотіла запитати, як же він без куртки, йому йти ще три зупинки і завтра буде холодно. Але не стала.
Із Зоєю двоє друзів познайомилися на одному юнацькому заході, вони допомагали їй підготувати зал, тягали по сцені туди-сюди стіл і стільці. І обидва в неї закохалися. Блакитноока струнка блондинка підкорила серце і Семена, і Андрія, коли водила пальцем із кутка в куток, а вони немов два бичка йшли туди, куди скажуть. Закохалися і змагалися, ніхто з них не хотів поступатися. Зрештою, обидва вони вирішили надати вибір їй. І несподівано Зоя обрала Андрія. Не доброго, спокійного і надійного Семена, а навіженого, безвідповідального, але харизматичного Андрія.
Здавалося б, відійди в сторону, будуй своє особисте життя. Але Семен не зміг. Точніше, Зоя весь час потребувала допомоги, тому що Андрій не встигав, забував, не міг підставити плече в потрібну хвилину. А Семен міг. Він же найкращий друг. Ніколи не відмовляв.
Возити Зою на роботу, коли вона місяць ходила з гіпсом, погодився Семен. У Андрія грошей на таксі не було, та й машини не було, а в Семена була, і нічого, що працювала Зоя на іншому кінці міста. На дачу – Семен, прибити полицю, що відірвалася, знову Семен. Позичити грошей до зарплати Андрій йшов до Семена. Семен. Семен. Семен.
Надивившись, як Семен ходить допомагати абсолютно чужій родині, жінки від нього йшли. Таке «кохання» неможливо було зламати або затьмарити. Так Семен і не одружився, точніше, одружився на сім’ї друга, залишився без своїх дітей. Утім, у Зої з Андрієм теж не вийшло дитинки. Немов доля натякала, що ця пара не повинна була відбутися і мати продовження.
Та й інакше жити він уже не міг. Допомагати дорівнювало мати можливість бачити ту, що любиш, чути її голос, бачити, як вона сміється, радіє. Так. І при цьому не мати можливості самому дарувати їй любов чоловіка до жінки, приймати цей дар від неї натомість. Піти було неможливо. Здавалося, ось зараз Андрій оступиться, а Семен уже тут, підставить своє плече і кохана одумається. Андрій оступався постійно. І тут наставала черга Семена вирішувати питання, допомагати. Допомогу цю приймали, але чоловіка Зоя прощала тут же. Замкнуте коло. І причиною цього був якраз Семен. Але зрозуміти це було йому не під силу.
— Доброго дня, – дзвонили з телефонного номера Андрія. – Ваш номер у Андрійка останній вихідний. І він дзвонив вам дуже часто…, – жіночий розгублений голос щось не договорював. – Потрібно повідомити його дружині, що він … що його не стало.
Семен завмер. Ось, тільки вчора вони з Андрієм сиділи в парку на лавці, лаялися…
— Що… що сталося?
— Серце або щось таке. Я не знаю. Він прийшов до мене і ліг на диван. Бурчав щось. Я вийшла з ванної кімнати, а він…
— Чому ви не подзвонили мені відразу? Куди його відвезли, де його документи? – засипав запитаннями незнайомку Семен. Хоча він прекрасно розумів, хто вона. Та сама, Оксана. Та, до якої пішов Андрій, через яку продав дачу своїх батьків, щоб було на що її утримувати.
— Приїжджайте, я все зібрала в сумку, – вона назвала адресу.
Коли справа дійшла до формальностей, Семен зрозумів, що без Зої не обійтися. Він приїхав до неї додому, намагався приготувати до страшної новини… Вона вимагала сказати все й одразу.
І знову Семен був поруч. У Зої, яка ледве стояла на ногах, не було ніяких сил. Вона була на межі непритомного стану, ходила біла-біла, немов простирадло, нічого не їла і постійно голосила: «Мій Андрійко».
Зараз Семен щиро дивувався. Її Андрій, на хвилиночку, жив півроку з іншою жінкою, по-хорошому потрібно було його засуджувати, але про тих, хто «пішов», не говорять погано.
Він вів Зою з цвинтаря, накинувши свою куртку їй на плечі, було дуже вітряно, а вона вдягнута була не по погоді. Семен притиснув її плече до свого, поцілував у верхівку і хотів розвернути до себе, але Зоя зупинилася і подивилася своїми блакитними очима на нього з осудом:
— Я дружина твого друга. Як ти можеш притискати мене на цвинтарі?!
— Я люблю тебе і не хочу, щоб ти сумувала.
— А я люблю Андрія.
— Його вже немає, Зоє.
Вона мовчки йшла попереду нього.
— А якби тоді на тому заході я б прийшов один, без Андрія і познайомився з тобою. Ти б вийшла за мене?
Семен навіть уявив собі цю сцену. Яскраво, так реалістично, так захотів повернутися в той час.
— Я завжди любила і люблю Андрія, – відповіла Зоя.
Семен довіз її до кафе, де проходили поминки, і поїхав. Уночі йому снився сон, що після кладовища Зоя обійняла його, така щаслива, радісна і, посміхаючись, сказала: «Я люблю Андрія».
Семен прокинувся і схопився з ліжка. Виявилося, що дзвонить телефон.
— Семене, не розбудила? – дзвонила Зоя. – Я не могла заснути. Уже ранок. Сьома. Скоро їхати до Андрійка. Я тебе чекаю о восьмій.
Семен заплющив очі й відповів:
— Я сьогодні зайнятий, не приїду. Як-небудь сама. Без мене, зі своїм Андрійком.
Він ліг назад у ліжко і спробував заснути. Боліла душа, яка вимагала повернутися на сорок років назад і не піти на той самий захід де він побачив її, та й не знати Андрія.
Тільки зараз Семен зрозумів, як багато він змарнував у житті, як нерозумно розгубив дорогоцінні дні, роки, не жив як хотів. Але як пізно прийшло це осяяння. Занадто пізно.
Любов буває різна. Буває сліпа й безрозсудна. Така, в якій втрачаєш розум. І усвідомлення втрати приходить пізно, часом занадто.
Засуджувати легко, коли так не любив…
