Мене звуть Олег, мені 28 років. Зі своєю дружиною я познайомився в соціальних мережах, коли нам було по, приблизно десь, 12 років, ми з нею ровесники. Жили в різних містах. Періодично губилися, знаходилися, знову губилися і ось настав момент, коли ми знову знайшлися.
Я вже поїхав зі свого міста в інше, в те, про яке я мріяв з дитинства, вона так і продовжувала жити у своєму рідному місті. Цього разу, коли ми знову знайшли одне одного, спілкування вийшло на новий рівень, було більше спільних тем для розмов, і ось ми на дзвінках, відеозв’язку і листуваннях провели «разом» приблизно пів року.
Звичайно, це були не романтичні стосунки, просто спілкування і тільки, але таке, як у закоханих на початку шляху. З розмовами практично 24/7, незважаючи на якісь свої справи і своє особисте життя. За цей час я почав розуміти, що прив’язуюся до людини, яку ніколи особисто і не бачив. У неї була вже дитина, хлопчик 8 років. І в якийсь момент мене це не те що б відлякало, але, звісно ж, не найстандартніша ситуація, змусила мене подумати, а чи варто прив’язуватися, а чи готовий у перспективі брати відповідальність за не рідну дитину, чи зможу я з емоційного боку подужати такі стосунки?
Зрештою, я, на той момент, вирішив, що, все таки, зможу і я хочу бути з цією жінкою. Я зізнався їй у своїх теплих почуттях на відстані, ми вирішили, що я приїду до них, без зобов’язань. Ніхто нікому нічого не винен і зустріч розставить усе на свої місця. Я готувався до цієї зустрічі, я був настільки мотивований, що привів себе у форму, не тільки для свого ж здоров’я (під «привів себе у форму» я маю на увазі, що я позбувся 40 кг зайвої ваги), а й для того, щоб бути привабливішим для неї, щоб із дитиною міг проводити час, граючи в ігри, гуляючи, займаючись спортом.
І ось, через пів року з відновлення нашого спілкування, я взяв відпустку і приїхав до них. Це був приголомшливий тиждень. Я переконався, що я зустрів рідну для себе людину, ту саму, з ким я хочу і готовий провести своє життя. Я познайомився з її батьками, познайомився з дитиною. Усе було чудово, всі мене дуже добре прийняли і спільно було ухвалено рішення, що я переїду і ми будемо жити разом. Після цього тижня я повернувся до себе в місто, кілька місяців попрацювавши, заробивши грошей на перший час, я зібрав речі і поїхав до них. Я зробив їй і дитині пропозицію, їй – вийти за мене заміж, йому – бути батьком і сином. Усі погодилися і ось почалося наше сімейне життя.
Усе це відбувалося в пік “ковідного часу”. У дружини були сильні проблеми з роботою, оскільки її робота була зав’язана на телефоні і на роботі з різними компаніями, які в цей період сильно просіли. У мене немає жодної освіти, крім школи і кількох курсів університету, а мій досвід роботи був не надто затребуваним у нинішньому регіоні і не зміг би допомогти прогодувати новоспечену сім’ю. Довелося влаштуватися на непогано оплачувану, але досить брудну роботу, через яку згодом почалися в мене проблеми зі здоров’ям і через яку я практично не бачив сім’ю.
Йшов у той момент, коли вони ще спали, повертався, коли вони вже спали, і іноді мене не було на вихідних. Напевно це був не найкращий варіант із роботою на початку спільного життя, але вже який попався. Приблизно за пів року я паралельно почав вивчати програмування, ночами, сидячи допізна, я гриз граніт науки, а рано вранці, після 3-4х годинного сну, йшов уже на фізичну роботу. (Ця розповідь не про те, щоб мене жаліли за мої старання, але факт залишається фактом).
У дружини так само досить погано було з її роботою, доходу практично не приносила ця сфера. Я в жодному разі не просив її змінити роботу, навпаки розумів, що мені потрібно працювати і розвиватися ще наполегливіше і швидше, але якось не дуже вийшло. Ось у нас з’явилася перша кредитка, яка мала допомогти з однією лише оплатою квартири, оскільки зарплатню затримували. У підсумку ліміт за кредиткою збільшувався і збільшувався, потім ще одна кредитка, і ще одна, і ось у нас уже боргів на пʼятсот тисяч (для когось багато, для когось ні, для нас це дуже і дуже відчутна сума). Я вже працюю в айті компанії, але, як і скрізь, все й одразу рідко виходить, потрібен час для розвитку, принаймні вже здоров’я в порядку, працюю з дому і на сім’ю завжди є час. Місяця 3-4 тому дружина знайшла схожу зі своєю роботу, вже у велику фірму, і начебто якось дохід наш збільшується, а клубок, назвемо їх проблемами, поступово перетворюється на снігову кулю.
За той час, як дружина, по суті, була без роботи , вона, звісно, постійно була вдома разом із сином. Потроху домашні турботи почали переходити на мене, випрати, прибратися, посуд помити. Ні, я не цураюся роботи і не кажу, що жінка повинна вести виключно господарство, а я тільки працювати і спати до обіду. Я, звісно, став брати на себе домашні справи, а з часом ці моменти стали виключно на мені. Дружина тільки прибирала і дитину відводила і забирала зі школи, решту часу – соціальні мережі, подивитися якісь відео та новини в інтернеті. До мене почали з’являтися претензії, що я щось можу забути, що якось не так пожартував (хоча, на мій погляд, завжди, якщо і жартую, то намагаюся щось нешкідливе говорити), що її зачепили мої слова.
Намагався вчитися на своїх помилках. Адже ми вже дорослі люди, у кожного свій досвід, був свій побут, потрібно вчитися жити разом, добре. З нею я сильно подорослішав головою, за це їй величезна подяка. Почав розвиватися, вчитися, прагнути до кращого для нас життя. Через пів року проживання разом, мало не щодня були претензії в мій бік, це не так, то не так. Напевно, були претензії аргументовані і правильні. З багатьма я не був згоден, відстоював свою позицію як міг. Я ніколи її не лаяв, лайками не ображав, руку не піднімав, хоч і доволі запальна та емоційна людина. У мій же бік нормою було говорити на підвищених тонах і матюкатися. Я постійно визнавав свою провину, говорив, що виправлюся, знову таки, здавалося, що все таки працюю над собою, але, знову щось десь виявлялося не так.
Я все більше і більше претензій став приймати, погоджуватися. Коли я намагався висловити в м’якій формі, що мені щось не подобається або що мене щось не влаштовує, це сприймали дуже болісно і в процесі обговорення вивертали так, що я сам винен. З часом ось таких «обговорень» я почав думати «А чи не божеволію я? Може дійсно все абсолютно так, як вона каже, і аргументи ж наводить.» Стало ставати страшно від такої думки.
Приблизно через пів року проживання разом, вона вперше зірвалася. Говорила, що втомилася, що я не розумію її, не чую, не вмію думати головою і вона не може так продовжувати. Говорила, що потрібно розходиться, що нічого не вийде. Але ми змогли все обговорити, я обіцяв, що виправлю всі ті моменти, які вона перерахувала, і, як мені здавалося – я виправляв їх, слухав її, прям відкладав усі справи, зосереджувався на словах, що, як і коли має бути виконано, навіть записувати почав, нарікаючи на пам’ять свою, що вона не справляється і вставляє мені палиці в колеса.
Але ні, просто в підсумку щось виявлялося не так, якась дрібниця, яку я міг навіть не помітити, сприймалася неадекватно і починався скандал. Якщо я був не правий, а навіть якщо і правий був, я все одно намагався звести нанівець конфлікт і перший вибачався і брав всю провину на себе. Але історія з «Я втомилася, хочу розлучитися» повторювалася ще кілька разів, кілька разів я навіть погоджувався з цим, але виключно з того боку, що я думав, що це зробить її щасливішою, якщо їй так погано в підсумку зі мною, то без мене має стати краще.
І коли я озвучував їй «Добре, рідна, якщо ти вважаєш, що тобі так буде краще, я піду». Після цих слів обидва рази вона знову починала говорити про те, що я не вмію слухати, чути, думати, що мене треба контролювати, що вона не може довіряти, і що дає мені ще один шанс. (Хоча, я категорично був не згоден з тим, що мені не можна довіряти або що мене треба контролювати. Можу я щось забути, каюсь, але не на стільки, на мій погляд, щоб людині аж до істерик було погано зі мною). І після цього ми обіймалися, цілувалися і на відносно мирній ноті закінчували день. Наступний день починався з позитиву, посмішки, обіймів, поцілунків. А буквально день чи два, все знову сходило нанівець, вона більше часу в телефоні, в мій бік докори.
Зараз же, дуже часто в мій бік фрази стали з’являтися, з контекстом або тоном, ніби я як слуга (Звичайно, це може бути лише моє сприйняття і тільки). Виконаю я хатню роботу, і ось якась деталь недороблена, або залишена на кілька годин, або ще якась причина, і вже летить фраза «А це хто має робити?» або щось із такого розряду, «А чому це ще не зроблено?». Або навіть не як зі слугою, а як суворий батько з дитиною. Мене це, звісно ж, дуже сильно злить, мене давно переповнюють емоції від такого ставлення до мене, від того, що я вічно опиняюся крайнім або винним, якісь жорсткі жарти, підколи, неповажний тон у розмові.
Звичайно ж, усе це проєктується на наші взаємини із сином, з яким ми ось уже 2 роки живемо разом і якому вже 10 років. Як мені, по суті чужому дядькові, здобути авторитет в очах уже відносно дорослого хлопчика, якщо мама так спілкується зі мною на його очах? Мої прохання можуть ігноруватися, або на них якось починає злитися чи може грубіянити мені, хамити. Іноді навіть використовуючи мамині фрази. Для нього мама, звичайно ж, перша людина, найголовніший авторитет. Так як вона його і виховувала до мого приходу. Хлопчик не дуже самостійний, без особливих життєвих інтересів, крім ігор у телефоні, звісно ж. Мої спроби долучити його до читання, до програмування, до спорту – марні. Зі мною можна сперечатися, на мене можна злитися і ображатися. Дружина в цьому плані допомагала тільки порадами, як я можу піднятися в його очах.
По суті приділяти йому більше часу. Хоча, я вже щодня з ними, можу в будь-який час робити собі перерви, вечори вільні, і всі мої пропозиції про те, як провести вечір удвох або всім утрьох – нецікаві. У підсумку синові важливо, щоб ми з ним грали разом у телефон, а дружина просто лежить вечорами в телефоні до самого сну після своєї роботи. Авторитету в мене практично немає в очах сина. Звичайно ж я не намагаюся сказати, що це вина дружини. Звичайно, ні. Те, як будуються наші стосунки з сином (а ми саме так і говоримо один одному, тато і син), це моя відповідальність, але, так само і дружина мала б сприяти в цьому не тільки шляхом порад для мене, а й показувати дитині, що тато все ж таки голова, а мама – шия, а не так, ніби ми обидва її діти, і нас обох треба навчати та виховувати.
Я завжди був дуже ласкавий із дружиною, я людина тактильна і досить ніжна з коханими, завжди кажу компліменти, обіймаю, цілую, підбадьорюю, щодня по кілька разів обом кажу як сильно я їх люблю, іноді кажу про те, за що я їм вдячний. Але на тлі всього, того що відбувається, скільки нескінченних претензій до мене, як холодно деколи реагує дружина на мою ніжність (відчуття ніби по руках б’ють), ця ніжність починає йти, всі мої емоції не виходять за межі моєї голови, я стаю холоднішим до неї. У мене немає в цьому місті друзів і з усіма старими «друзями» я припинив спілкування, мені нема з ким говорити, я не кажу більше про переживання дружині, щоб не призвести до нової сварки або якогось підколу. Я став боятися помилятися, бо на помилки, навіть незначні, теж досить гостра реакція.
Не так давно, буквально місяць тому, у нас відбулася нова розмова про розставання. Я став до них спокійніше ставитися, але у дружини була справжня істерика. Ні, без бійок і лайки. А істерика, саме нервовий зрив. Знову слова про те, що вона втомилася, що їй здається, що їй потрібна психологічна допомога, що вона хотіла кілька разів у житті накласти на себе руки і була за крок від цього. Знову слова про те, що вона розлюбила, що не готова до стосунків, що не бачить сенсу продовжувати. Я, до тієї самої істерики, спочатку говорив добре, якщо тобі на стільки погано, то я піду. А після істерики мені стало так сумно. Відчуття було, що я зраджую найдорожчу людину у своєму житті, що кидаю її в такому стані. Я став говорити, що ми впораємося, що ти потрібна мені, що ми все переживемо, що знайдемо психолога, який допоможе, якщо це дійсно тобі потрібно.
Але за цей місяць зрушень у позитивний бік, на мій погляд, немає, психолога ми не знайшли. Проблему стосунків ми не вирішуємо, до всіх претензій додалася притензія, що я став відстороненим, охолов. А це дійсно так, у мене практично немає позитивних емоцій. І я не знаю як справлятися з такою ситуацією.
Є жінка, яку я називав і, по суті, називаю найріднішою в моєму житті. Є дитина, до якої я як-не-як прив’язався, і вона до мене теж, незважаючи на всі шорсткості наших стосунків. Є досить вагома сума боргів (більшу частину кредитів узято на її ім’я, оскільки мої роботи були неофіційними, і мені не схвалювали їх), з якими потрібно розплачуватися і я розумію, що це все одно моя відповідальність. Але при цьому немає щастя у стосунках, немає задоволеності одне одним у всіх сенсах. У кожного з нас на тлі стресів і «психів» почалися деякі збої в роботі організму, у дружини з жіночої частини, у мене проблеми зі шкірою і сном. А я все сиджу і думаю, а що робити? Як вирішити це? Піти і жити далі? Або залишитися і намагатися виправити? А якщо піду, чи не буду шкодувати? А якщо залишуся, чи не буду?…
Можливо, я описав усе досить сумбурно.
Дякую кожному, за приділений час моїй історії й окремо, заздалегідь, усім тим, хто поділиться своєю думкою!
