Дівчинка сиділа в під’їзді на сходах і дивилася, як по шибці вікна стікають краплі дощу. В руках у неї був невеликий плюшевий ведмедик з однією відірваною лапою.
Вона сильно притискала його до себе, щоб той не замерз, і, злегка похитуючи, тихенько наспівувала йому щойно придуману пісеньку. Раптом дівчинка побачила, як двері в під’їзд відчинилися, і з вулиці до будинку зайшов високий чоловік.
— Дивно! Двері такі галасливі, а зараз навіть не рипнули, — прошепотіла дівчинка.
Дитина знала, що при відкритті пружина на дверях голосно потріскувала і з гуркотом повертала дверы на місце, коли їх недбало відпускали.
Незнайомець так тихо піднімався сходами, що дівчинці стало навіть цікаво, чи не летить він повітрям? Всі, хто ходив цими самими сходами, завжди човгали ногами так, що і на п’ятому поверсі була чутна незграбно-важка хода якогось мешканця.
— Ой! — Дівчинка трохи злякалася високої людини, коли той, тримаючись однією рукою за перила, другою, розмахуючи, мало не зачепив її іграшку.
— Вибач, я тебе не помітив! — високий чоловік зупинився, як укопаний, і приклав руку до грудей.
Дівчинка посунулася ближче до стіни.
— Проходьте, будь ласка! Дорога вільна! Правда, ведмедик? — дитина винувато посміхнулася.
Високий чоловік ніби забув, куди йшов, і почав уважніше розглядати дівчинку.
— А чому ти тут сидиш сама? — Після хвилинного роздуму промовив незнайомець. — Як тебе звуть?
— Мене звуть Вероніка, а мама любила називати Веронічкою! Тут я гуляю. До тітки Наташі прийшов дядько… Я не запам’ятала, як його звуть. І тітка Наташа попросила мене піти погуляти, доки вони там кіно подивляться.
— І з ким же ти тут гуляєш?
Дівчинка витягла ведмежа на руках уперед і відразу притиснула його до себе.
— Тихо тільки! Він заснув нещодавно, – Вероніка піднесла палець до губ.
— Кіно, кажеш, вони дивляться? А я ось по них і прийшов! Думаю їх забрати із собою!
— Якщо ти їх забереш, з ким я тоді залишусь? У мене, крім тітки Наташі, нікого більше немає. Коли мами не стало, вона мене забрала. Так я з нею живу. Вона гарна…
Дитина замовкла, і незнайомець сів поруч із нею. Він дістав із внутрішньої кишені сталевий гребінець і запитав:
— Можна, я тобі зачешу волосся? У тебе таке гарне волосся, а ти сидиш розпатлана.
— Мене тітка завжди розчісує, ось тільки сьогодні не встигла. Дядько дуже рано прийшов, і мені довелося так йти гуляти.
Але, якщо хочеш, то заплети мені кіску. Я люблю кіски. Вероніка повернулася спиною до незнайомця, і він почав акуратно розчісувати дівчинці волосся.
— Які у тебе руки теплі… Як у моєї мами! Я її не дуже пам’ятаю. Тільки руки, як вона гладила мене по голові.
Дівчинка заплющила очі, і по її щоці побігла сльоза.
— Я сумую за мамою, вона мені часто сниться. Це ведмежа – її подарунок, воно завжди зі мною. Щоправда, один дядько (не цей, інший якийсь) кинув мого ведмедика в тітку Наташу і відірвав йому лапу. Досі не можу її знайти, але й без лапи я його дуже люблю.
Тепер настала черга заплакати незнайомцю.
— Але я маю їх забрати, я спеціально для цього прийшов. Нічого не поробиш, так сталося.
— Що трапилося?
— Твоя тітка та цей дядько збираються назавжди покинути цей світ. А я мушу їх із собою відвести.
— І нічого не можна вдіяти? — Дівчинка повернулася до високого чоловіка.
— Можна, — раптом промовив незнайомець. — Мені треба взяти з собою щось інше, щоб я не пішов із порожніми руками.
Вероніка стала перед чоловіком, поцілувала свого ведмедика і, не роздумуючи, поклала його незнайомцю в руки.
— У мене більше нічого немає. Ось! Візьміть і не забирайте, будь ласка, тітку та дядька, хоч я його й не знаю.
— І тобі не шкода?
— Мама була б не проти, думаю, щоб я так вчинила. Хочете, я піду з вами, тільки не забирайте їх.
Незнайомець покрутив ведмежа в руках і глибоко зітхнув.
— Я думаю, що твого ведмедика буде достатньо. Добре, так і бути, я дам їм другий шанс, але заради тебе.
Високий чоловік підвівся, так само безшумно спустився сходами вниз і вийшов з дому. Дощ раптово закінчився, і з-за хмар з’явилося сонечко. Двері квартири відчинилися, і з неї вийшла тітка Наташа.
— Вероніка, йди додому, годі сидіти тут! А ти йди, — тітка виштовхала в спину чоловіка, і той, не встигнувши взутися, босоніж вибіг із квартири. — Ледве на той світ не відправив! Звідки ти цю оковиту приніс? Сам її зі своїми дружками пий!
— Та хто ж знав, що вона така погана? Пахне так само… — чоловік спробував виправдатися, але тітка Наташа перед ним зачинила двері.
Жінка винувато подивилась на племінницю.
— У мене наче пелена з очей злетіла. Я не знаю, що й сталося — наче на тому світі побувала! З сьогоднішнього дня – все! Присягаюсь тобі, більше ніяких посиденьок!
У двері хтось постукав.
— Ну, я йому! Не вгамується ніяк! Почекай, Веронічка. Зараз я дядькові скажу, щоб йшов. — Жінка, лаючись, взяла в руку черпак і пішла відчиняти двері. Але раптом замовкла. Вероніка вибігла подивитися, що трапилося, і побачила, що тітка Наташа тримає в руках її ведмежа, у якого якимось незбагненним чином з’явилася відірвана лапа.
— Здається, цей твій?
— Мій, — Вероніка взяла ведмедика на руки і побігла до себе в кімнату, наче нічого не сталося.
Тітка Наташа зайшла на кухню і подивилася у вікно. Через дорогу біля під’їзду іншого будинку в машину «швидкої допомоги» медики завантажували ноші. Поруч із ними стояв високий чоловік, якого раніше Наталя ніколи не бачила.
— Цікаво, хто це? Мені навіть здається, я з ним уже десь зустрічалася. Обличчя в нього якесь знайоме. Ось тільки де?
Але, так і не згадавши, хто це, жінка почала прибирати зі столу посуд після невдалого «перегляду фільму», який, як вона поклялася, був сьогодні останнім у її житті.
