Вперше за двадцять років заміжжя я летіла у відпустку сама. Щоправда, лише на два дні, туди й назад, на зустріч випускників до Ізраїлю.
Чоловік відмовився, хоча має право на виїзд з країни, мотивуючи свою відмову тим, що ця частина життя належить мені, і він не хотів би заважати. Мене це влаштовувало, оскільки головною метою моєї поїздки була зовсім інша зустріч, і це справді нікого, крім мене, не стосувалося.
З однокласниками я зустрілася. Все було гаразд. Як завжди на подібних зустрічах — спочатку розповідаємо про особисті здобутки як свідчення недаремно прожитих років, а після кількох тостів, уже розслабившись, починаємо скаржитися на життя.
Вибравши момент, я втекла. Комусь сказала, що скоро повернуся. Комусь уже нічого не треба було казати. Таня, — у старших класах ми товаришували, — підвезла мене до воріт цвинтаря.
Куди йти, я не знала і рушила навмання. Більше години, притискаючи до грудей букет білих троянд для моєї бабусі, я перестрибувала через чужі могили, але знайти її ім’я не могла. Було душно. Хотілося пити та плакати.
До літака залишалося три години. Як же я її знайду? Розплакавшись від розпачу, я почала кричати, як у дитинстві: «Бабуся-Бабуся! Де ж ти?
— Як її звати? Як прізвище? — несподівано пролунав хрипкий чоловічий голос. Від переляку я випустила квіти.
— Та не бійся, я не привид, працюю тут, — відповіла мені на запитання кудлата голова зі свіжовикопаної могили поблизу.
За кілька секунд я відчула запах перегару, — біля мене стояв чоловік з лопатою.
— Рахель… Фельдман Рахель. Моя бабуся. Я давно поїхала і ніколи не була на її могилі.
— Ходімо, — скомандував чоловік і попрямував у протилежний моїм пошукам бік. Через хвилин 15 на блискучій мармуровій плиті я прочитала: “Фельдман Рахель Мойшевна”.
— А як знаєте, хто де похований? — Не втрималася я від запитання.
— Отож, — тицьнув чоловік пальцем у бабусин пам’ятник, — не в кожного на могилі таке побачиш.
Я прочитала: «Залишаю рецепт повітряних пиріжків для моїх онуків і для всіх. Насолоджуйтесь! Любіть одне одного. Бабуся Рахель».
Серце моє билося, я впізнала бабусин почерк. А нижче був той рецепт, який колись передала мені моя мама. Я без сил опустилася на лавку, що покосилася.
— Твоя бабуся тут у нас зірка, — затягуючись зі смаком папіроски, казав мужик, — її всі знають. Мабуть, весела була. Це ж треба таке вигадати! — і він підморгнув мені опухлим оком. — Пиріжки, між іншим, дуже смачні, особливо, якщо на закуску.
Я дістала з гаманця кілька купюр і простягла йому:
— Вибачте, мені хотілося б побути однією, — попросила я його. Мені так багато треба було сказати моїй бабусі.
Переконавшись, що чоловік пішов, я розстелила плащ і лягла на гарячу плиту, обхопивши її руками, навіть не здивуючись цьому своєму пориву.
«Бабусю, — почала я майже пошепки, — я в Ізраїлі, як ти хотіла. Маю сім’ю. Чоловік, дві прекрасні дочки – твої правнучки. Працюю медсестрою. Робота тяжка, але престижна. Квартира у нас хороша. Світом поїздили. Все ніби нормально, а радості в душі давно немає. Чоловік сам по собі, я сама по собі. Не знаю, навіщо живу, навіщо? Для кого?
М’який порив вітру обдав мене несподіваною свіжістю. Я дослухалася. І в дитинстві літній день, що схиляється до вечора, звучав таким же стрекотінням коників, шелестом листя і шерехом трави. «Бабуся-Бабуся, я так сумую за тобою! — плакала я, не витираючи сліз. — Ніде й ніколи не було мені так добре, як з тобою».
Я заплющила очі. Бабуся, як завжди спокійно, без метушні, накрила на стіл — на випадок, коли хтось зайде: тарілка повітряних пиріжків, гречана каша, малосольні огірки. Теплі бабуси руки гладили мене по голові.
— Дочко, — неквапливо казала мені бабуся, — ти не шукай, що хтось зробить тебе щасливою. Не біжи за різними цяцьками. У тобі є поки що тільки крапелька кохання, тому й сумуєш. Думаєш, що коли віддаси цю крапельку, собі не залишиться. А воно навпаки: коли віддаєш людям кохання, воно в тобі прибуває.
— Ти що тут? Заснула? — я здригнулася, повертаючись із дитинства. Поруч стояв той же чоловік із лопатою. — Я тобі пиріжків приніс, дружина якраз сьогодні напекла. І квас ось наш, домашній.
Я відчула, що була голодна. Подякувавши, взяла пиріжки і автоматично подивилася на годинник. До літака залишалося менше години. Ну все! Не встигну…
— Як можна замовити таксі? Чи тут таксі взагалі існує? — у паніці я не знала, куди тікати та що робити.
— Ходімо, — чоловік міцно взяв мене за руку, і вже за десять хвилин я сиділа в таксі, яке їхало в аеропорт.
І раптом все всередині мене похололо від думки, що сумочка з документами, квитком і грошима залишилася на тій самій лаві біля бабусі.
— Повертайте назад, благаю! — закричала водію.
Він вилаявся, розгорнув машину і різко загальмував. На дорозі стояв той же чоловік з цвинтаря:
— Тримай свою сумку, — ледь вимовив він, захекавшись. Поруч на дорозі валявся старенький велосипед.
Я обняла його, як рідного, і дістала з гаманця стодоларову купюру.
— Ні, я не через гроші, я для бабусі. Сам часто заходжу до неї. Посиджу, поговорю — і на серці теплішає, навіть пити не тягне.
Коли, вже сидячи в літаку, я прийшла до тями, то відчула таку подяку і до чоловіка цього, з яким звела мене бабуся. І до таксиста, який не ставив мені зайвих питань, поки я плакала дорогою до аеропорту на задньому сидінні.
І до тих незнайомих людей, які списують з пам’ятника бабусин рецепт повітряних пиріжків, щоб тішити близьких. І до чоловіка, який, як не намагався, все ніяк не міг догодити мені останнім часом. І до дочок, які, бачите, не завжди прислухалися до моїх порад.
Дорогі мої, любі! Наставила мене на правдивий шлях моя мудра бабуся Рахель. Нагадала, що ніхто не зробить мене щасливою, якщо я сама не стану джерелом радості, впевненості, тепла та енергії для інших.
Я відкрила в телефоні фотографію бабусиного рецепту і несподівано собі розсміялася в голос. Довелося пояснювати здивованій жінці у сусідньому кріслі причину моєї радості.
Вона відразу попросила переслати їй на телефон рецепт пиріжків і розповіла про нього подругі, з якою поверталася з відпустки. Так і пішла моя історія гуляти літаком.
Ми сміялися разом і знайомилися, і розповідали про своїх бабусь та історії з дитинства. Після приземлення із літака виходили вже нечужі один одному люди.
Коли я приїхала, моїх не було вдома, дочки – у школі, чоловік – на роботі. Я прийняла душ і пішла ставити тісто на пиріжки.
