— Соня, донечко, я все розумію, але виходу в нас немає. Доведеться. Ми змушені продати будинок. А після продажу і поділу, грошей вистачить тільки на квартиру в іншому районі. Я теж хотіла б залишитися тут, але не виходить, – Дарина тримала доньку за руки й іноді витирала сльози то їй, то собі.
Зміни давалися їм дуже важко.
Даша з чоловіком Романом, прожили разом майже сімнадцять років. Всяке було, звісно, але вони кохали одне одного, і будь-яка сварка закінчувалася майже миттєво, яка навіть не встигала розігратися. Вихована бабусею Даша ледь не з дитинства засвоїла головну істину, яку та намагалася донести їй про сімейне життя: «Вдома має бути тепло! Щоб чоловік не шукав іншого місця, де його зрозуміють, пожаліють, приймуть. Де йому буде краще, ніж із тобою. Зроби так, щоб у твоєму домі було добре всім: чоловікові, дітям, гостям, тваринам. Усім без винятку!»
Даша кивала, нічого не розуміючи спочатку, тільки відчуваючи, що бабуся намагається розповісти їй, як вона прожила своє життя, передати свій досвід. Її сім’я, її дім, були саме такими. До того моменту, як не стало її чоловіка, рятуючи сина і невістку, які тонули в річці поруч із дачею. Річечка була маленькою, на вигляд зовсім не небезпечною. І тільки місцеві знали, скільки там вирів, уникаючи купатися в неперевірених місцях. Марія Василівна всі ці роки картала себе за те, що не розпитала, не довідалася, не встигла поговорити із сусідами… Їй здавалося, що якби зробила це вчасно, то її діти, а вона по-справжньому вважала невістку донькою, і чоловік були б живі. Даша багато років твердила їй, що вона не винна, але бабуся слухати не хотіла.
Взявши на себе турботу про онуку, Марія Василівна відклала своє горе в дальній кут, розуміючи, що дівчинці потрібне життя, а в цьому житті радість і щастя, а не вічна жалоба. І тільки кілька разів на рік, відвідуючи своїх коханих на на місці спочину, вона могла дати волю почуттям і гірко плакала щоразу, виливаючи весь біль, що накопичувався між цими приходами. Наплакавшись, докладно розповідала, як справи в них із Дашею, і знову і знову обіцяла, що зробить усе, щоб дівчинка була щасливою.
Вона змогла дати онучці і теплий затишний дім, і гідну освіту, видала її заміж, і навіть встигла побачити й поняньчити свою правнучку, перш ніж хвороба забрала її туди, де чекали її рідні. Даша залишилася зовсім одна. Іншої рідні в неї не було.
Пізніше вона зрозуміла, що Марія Василівна мала повну рацію у своєму розумінні дому і сімейних стосунків, але тільки частково. Права, що в домі має бути добре. А ось винятки…
Серйозних приводів для того, щоб посваритися, у Даші й Романа було не так багато. Точніше, майже завжди тільки один. Як би це не банально прозвучало – свекруха.
Інна Павлівна була з породи тих, кого називають «Мати». Саме так, з великої літери. Вона жила за принципом: «Моя думка єдино вірна, як аксіома».
Рома дався їй нелегко. Він був її шостою за рахунком дитиною і єдиною, кого Інна Павлівна доносила і подарувала життя. Всю свою ніжність і любов, у тому розумінні, яке було їй доступне, вона буквально обрушила на свого єдиного сина.
Роман любив матір і, можливо, саме тому не міг їй протистояти, хоч і намагався, як і батько. Вони обрали для себе тактику мовчки вислуховувати все те, що мала їм сказати дружина і мама, кивати, але робити по-своєму.
Зустрічаючись із Дашею, Роман до останнього відтягував знайомство з батьками, розуміючи, у що це виллється. З бабусею Дарини він познайомився мало не за кілька днів після їх знайомства. Він не розповідав Даші про свої мотиви і здався тільки після того, як та ображено заявила:
— Ти мене ховаєш чи що? Я недостойна, щоб ти мене представив батькам? Рома, що в нас за стосунки тоді? Бабусі ти кажеш, що я для тебе все, плануєш весілля, обговорюєш що і як, а я досі твоєї сім’ї не бачила.
Роман зітхнув і, поцілувавши наречену, сказав:
— Я боюся, як би ти від мене не відмовилася.
— Дурний! Я ж за тебе заміж збираюся, а не за твою сім’ю!
Як же вона була недалекоглядна тоді!
Інна Павлівна, змірявши її поглядом, тільки похитала головою і запитала:
— Дитинко, хто були ваші батьки?
— Мама – викладала в медичному інституті, а тато – лікар. Але я їх мало пам’ятаю, вони загинули, коли мені було п’ять років. Мене виховувала бабуся.
— Ясно!
Більше того вечора майбутня свекруха не сказала Даші жодного слова. Проживши з Романом кілька років, Даша перейняла для себе ту саму тактику, яку використовували чоловік і свекор, але це допомагало мало. Вона бачила, як розривається чоловік, намагаючись зберегти видимість миру в сім’ї, і щоразу намагалася згладити кути, заспокоїти бурю. Згодом зрозуміла, що втомилася від цих спроб налагодити хоч якось спілкування в сім’ї і просто попросила чоловіка скоротити до мінімуму зустрічі з батьками. Рома втомлено кивнув і обійняв дружину.
— Пробач!
Ускладнилося все після відходу свекра. Батько Романа буквально згорів за місяць, і Інна Павлівна дохідливо пояснила синові, хто тепер відповідає за неї. Роман, утім, і так усе зрозумів. Тепер вони з дружиною бачилися вечорами рідко. З роботи Роман приїжджав до матері, і додому потрапляв тільки ближче до півночі. Так тривало б і далі, якби не збунтувалася трирічна Соня. Вона стала відмовлятися від спілкування з батьком, даючи зрозуміти, що ображена.
— Вона сумує, Ромо. Бачить тебе мало, та й то у вихідні. – Даша розуміла, що чоловікові важко, але треба було щось робити, поки дитина остаточно не образилася і не втратила зв’язок із татом.
Дарина розлютилася. Зрештою минуло понад рік, а Інна Павлівна доросла жінка, яка не скаржиться на здоров’я. Свекруха досі працювала, вела ледь не світський спосіб життя, відвідуючи регулярно театр і виставки, змушуючи сина супроводжувати її. Допомога – допомогою, але позбавляти дитину батька, вона, напевно, не має права. Свої порожні вечори Даша б ще пробачила і потерпіла певний час, але Софії – ні.
— Рома, треба якось вирішувати це питання. Ти потрібен дитині. І мені потрібен. – Даша притиснулася до чоловіка. – Я сумую…
Був грандіозний скандал. Але Роман відвоював право приїжджати до матері двічі на тиждень. Через якийсь час Інна Павлівна змирилася з цим або зробила вигляд, що змирилася.
Якось, маленькій Соні, у садочку дали завдання намалювати свою сім’ю, так як вона придумає, у вигляді казкових персонажів. У садочку дітвора не впоралася вчасно, і вихователька дозволила домалювати вдома і принести малюнки наступного дня. Після вечері Соня сіла за свій столик і, висунувши від старанності язик, добру годину пихтіла над малюнком. А, коли Даша, домивши посуд і закінчивши з пранням, зазирнула в доньки альбом, вона зойкнула і покликала чоловіка:
— Ромко, буде буря! Іди сюди, глянь!
Роман, подивившись на малюнок, звалився на диван, зігнувшись навпіл від реготу. Ображена Соня дивилася на батьків і не розуміла, чого вони регочуть і ніяк не можуть заспокоїтися. Тато аж стогнав від сміху. Вона трохи подумала і вирішила заплакати:
— Я так старалася! А ви…
Вона подивилася ще раз на свій малюнок, але так і не змогла зрозуміти, що так насмішило маму й батька. Тата Соня зобразила козаком, маму – принцесою, дідусь став лісовиком, прабабуся – яблунькою із золотими яблуками, а бабуся… Ну, гарна ж вийшла змія з трьома головами! Голови малювати довелося найдовше, їх же аж три штуки! Що смішного? Щоправда, у Соні не вийшло красиво намалювати полум’я, яке вони видихають. Жовтий олівець зламався зовсім невчасно. Вона якраз хотіла попросити маму підточити його, але та вже побачила малюнок.
Соня не любила бабусю Інну. Коли бабуся з’являлася в їхньому домі, а це траплялося нечасто, здебільшого у свята, Соні хотілося вигнати її і замкнути за нею двері. Вона не могла збагнути, що коїться між дорослими, але розуміла дитячим чуттям, яке ніколи не помиляється, що бабуся не любить її маму, намагається її зачепити або образити. І, начебто ж, не лається, говорить ввічливо, але мама засмучується, а потім плаче після її відходу. Соня не знала, як допомогти мамі, як захистити її. Одного разу вона навіть спробувала виштовхнути бабусю за поріг, коли та прийшла, але тато взяв доньку на руки і не дав.
— Ваша дочка дуже погано вихована, Романе! Хоча, чого можна було очікувати?! – витівка внучки обурила Інну Павлівну до глибини душі.
Дісталося того вечора всім, але після бабуся Інна майже перестала з’являтися в їхньому домі навіть у свята. Тато вирішив, що так буде правильно. Тепер вони самі зрідка їздили відвідувати бабусю, але Соня всіма силами намагалася відкрутитися від цих поїздок. Що старшою вона ставала, то більше розуміла. Безкомпромісність бабусі її пригнічувала. Їй здавалося, що поруч із нею нічим дихати. Але як слід вона розібралася в бабусі тільки після того, як не стало батька.
Романа не стало майже миттєво. Ніхто в офісі не встиг збагнути, що сталося, навіть «швидку» викликати не встигли. У сорок чотири роки…
Коли Даші повідомили про це, вона була на роботі, в ювелірному салоні. Упустивши слухавку, вона знепритомніла і, падаючи, вдарилася об вітрину з прикрасами, розбивши її на друзки і до істерики перелякавши дівчаток-продавчинь. Вони викликали «швидку», а потім, чекаючи, закрили магазин і майже півгодини вибирали скельця з волосся своєї начальниці, відпоюючи її валер’янкою.
Світ навколо зупинився для Даші. Їй здавалося, що вона завмерла в одній точці й зовсім перестала мислити. Вона не могла зібрати себе, не могла змусити зайнятися чим-небудь. Друзі Романа взяли на себе всі клопоти, намагаючись хоч якось підтримати вдову. Поруч із Дашею весь час хтось був. Потім вона не могла пригадати, хто саме приходив і коли, але Соню нагодували, у домі навели лад, а чиїсь турботливі руки вкладали їй до рук чашку з бульйоном чи чаєм, забирали майже повну, коли вона зовсім вистигала, а натомість давали нову.
А через кілька тижнів після прощання з чоловіком, Даші наснився сон.
— Бабусю! Господи, як же я скучила! – Даша спробувала обійняти Марію Василівну, але та відсторонила її, суворо глянувши.
— Ти, що твориш?
— Про що ти, бабусю?
— Соня де?
— Як де? Спить, напевно, у себе…
— Ходімо! – усе ще не даючи до себе доторкнутися, бабуся поманила Дашу за собою. Вони увійшли в дитячу і бабуся показала на ліжко Соні:
— Спить, кажеш? – Соня лежала, вкрившись із головою ковдрою і плакала. – Дашо, прокинься!
Здригнувшись, Даша розплющила очі. Якось їй здалося, що вона ще спить, бо жалібний плач доньки не замовкав. І, тільки через хвилину, остаточно прийшовши до тями, вона зрозуміла, що це не сон. Схопившись, вона кинулася в дитячу:
— Рідна моя, не плач! – Даша лягла поруч із донькою й обійняла її. – Я з тобою! Завжди буду!
Соня, гарячково схлипнувши, повернулася до мами й обійняла її, щосили притиснувшись.
«Спасибі, ба… Як я могла? Адже ти не кинула мене, весь час була поруч, а я… Я все зроблю… Тепер я в порядку…»
Вранці вона тихенько встала, намагаючись не розбудити доньку, і пішла на кухню. Соню розбудив запах фірмових маминих млинців. Густий аромат ванілі плив будинком, забираючись у найзатишніші куточки. Соня, закутавшись у ковдру, притопала на кухню.
— Мам?
— Доброго ранку! – Даша повернулася, і Соня побачила, що вона без чорної пов’язки, яку не знімала навіть на ніч. – Умивайся, будемо снідати, а потім я тебе відвезу до школи.
— Уже час?
Даша прикрутила газ і обійняла доньку.
— Пора, рідна! Тато б точно не хотів, щоб ми сиділи по кутах, цілодобово проливаючи сльози. Він мріяв, щоб ти була щасливою, щоб у твоєму житті було якомога більше радості. Він так тебе любив… – Даша на секунду задихнулася, але потім взяла себе в руки. – І мене любив. І, раз він так хотів, значить так і буде. Збирайся! А то я на роботу запізнюся. Мені теж пора…
Дуже обережно, потроху, вони почали налагоджувати своє нове життя. Даша повернулася на роботу, Соня ходила до школи. Тільки тепер, до занять вона додала ще для себе обов’язок більше допомагати мамі. І, прийшовши додому ввечері, Даша щоразу бачила, що дочка прибрала, або приготувала нескладну вечерю.
Пройшов час і через кілька місяців Соня отримала паспорт, і вони тихо відсвяткували цю подію, купивши тортик.
— Дивись, тату, я зовсім велика вже! – Соня покрутила паспорт перед портретом батька, що висів у вітальні. – Ти б зараз точно смикнув мене за хвостик, і сказав, що – маленька…
Даша мовчки обійняла доньку.
А ще через тиждень, увечері, до них завітала Інна Павлівна.
— Добрий вечір, Дарино! Нам потрібно поговорити!
Вони не бачилися з того самого дня, як Даша назавжди попрощалася з чоловіком. Того дня Інна, підійшовши до невістки, дуже тихо сказала:
— Твоя вина! Якби не ти, він був би живий! Дай-дай-дай… Тільки це й знали! Ось і згорів так рано… Твоя вина!
Дашу, яка змінилася в обличчі, підхопив Денис, друг Романа, і, відсторонивши людей, що стояли поруч, вивів її на вулицю.
— Не слухай! Дашко, подивися на мене, – він легенько струсонув за плечі Дашу, – нікого не слухай! Це просто доля і нічого більше. Усім нам відміряно. Ось скільки відміряно, стільки й проживемо. Ромка так вас любив із Сонею – понад життя…
Даша схлипнула і притулилася до плеча Дениса. Ноги не тримали. Третю добу вона не спала і трималася тільки на воді, яку пила зрідка, коли хтось пхав у руку склянку з краплями, намагаючись заспокоїти її.
Денис обережно взяв її під лікоть і допоміг спуститися сходами, посадивши на лавочку, біля храму, де відспівували Романа.
Так вона просиділа, поки всі не вийшли і не розсілися по машинах. Від Інни Павлівни, що проходила повз неї, Даша виразно почула міцне лайливе слово, яким свекруха образила її, анітрохи не переймаючись почуттями своєї онуки, що сиділа поруч із мамою.
І ось зараз, свекруха сидить навпроти, з підібганими губами, щоправда вже без сказу в погляді. Просто втомлена жінка, яка перенесла втрату дитини. Даша відмітила і запавші очі, і бліде обличчя, і тремтіння в руках, яке Інна Павлівна намагалася вгамувати, поклавши руки перед собою на стіл.
— Хочете чаю?
— Ні! Я прийшла, щоб вирішити з тобою, що ми будемо робити з будинком?
Даші здалося, що вона почула.
— У якому сенсі?
Будинок вони з Романом будували кілька років. В положенні Сонею, Даша стежила за робітниками, які, сміючись, намагалися догодити «господині», оберігаючи її, коли ділова Дарина намагалася подивитися, як заливають фундамент. Роман реготав і говорив:
— Ну, з тобою вони точно не затягнуть! Через місяць в’їдемо!
День, у який вони увійшли у свій новий будинок, у Дашиній пам’яті закарбувався з точністю до секунди. Це було її гніздо, обігріте і любовно влаштоване в кожній дрібниці.
— Дашко, ну ці штори такі ж рожеві, як і ті. І тканина схожа.
— Нічого ти не розумієш, відтінок не той!
Такі розмови доводили її до сказу, а Романа до розчулення.
А зараз їй кажуть, хоча вона й погано розуміє від гніву, що жити вона тут не буде.
— Я не дам! – Інна Павлівна нарешті впоралася з тремтінням у руках і поклала долоні на стіл. – Цей будинок тобі доведеться продати. Я вимагаю свою частку спадщини.
— Якої спадщини?
— Яку належить мені за законом. І ти віддаси мені все до копійки.
Жінки не помітили Соню, яка з’явилася в дверях.
— Іди геть! – дівчинка стояла на порозі кухні, стиснувши кулаки.
— Що? – Інна Павлівна здивовано подивилася на внучку. – Що ти сказала?
— Я сказала – йди геть! І більше ніколи не приходь до нас.
— Ти як зі мною розмовляєш? Я знала, що ти потворно вихована, але щоб таке собі дозволити?! У кого тільки ти така…
— У батька! – голос Соні задзвенів на весь будинок.
— Ні, ти скоріше в матір…
— Не смійте! Більше ніколи не смійте ображати мою маму! Ви все ще думаєте, що я маленька, що я нічого не розумію? Повірте, все я зрозуміла. Вставайте і йдіть. А ми подумаємо, як зробити так, щоб більше ніколи не бачити вас.
Від хвилювання Соня перейшла з бабусею на «ви», сама того не помітивши.
Даша, схаменувшись, підійшла до доньки, обійняла її за плечі й вивела геть із кухні.
— Спасибі, рідна, а зараз іди до себе, я розберуся, – вона поцілувала доньку в скроню і легенько підштовхнула її коридором. – Іди!
Соня пішла, а Даша, кілька разів глибоко вдихнувши, увійшла назад у кухню.
— Що це було? Ти так налаштувала дитину проти мене, що я вухам своїм не вірю!
— Я нікого не налаштовувала. Ви самі це зробили.
Інна Павлівна сіпнулася було заперечити, але Даша жестом зупинила її, грубо перервавши, уперше дозволяючи собі такий тон у розмові зі свекрухою:
— Досить! Соня має рацію. Вам тут не раді. Я сходжу на консультацію до юриста і дам вам знати. Ви отримаєте все, що вам належить, і після цього ми з вами розпрощаємося.
— Не сподівайся! – прошипіла Інна Павлівна.
— І не буду. Просто зроблю. Мені вас шкода! – вона несподівано змінила тон і з жалістю глянула на цю втомлену від самої себе жінку. – Адже ви залишаєтеся зовсім одна…
— Не твоя справа! – майже завизгнула свекруха і, схопивши сумку, кинулася до виходу.
Соня чула, як пішла бабуся, і прийшла на кухню, де застала маму, яка сиділа за столом, поклавши голову на руки.
— Мам?
— Так, рідна… – Даша підняла голову і, витерши сльози, подивилася на доньку.
— Вона серйозно? Нам доведеться виїхати?
— Поки що не знаю. Подивимося. Почекай… А, чому ти вдома? У тебе ж ще два уроки, і ти не дзвонила, щоб я забрала тебе.
— Алгебру скасували, а мама Макса підвезла мене. Я не стала тобі дзвонити, який сенс?
— Ну, гаразд… Задали багато?
Розмова закрутилася навколо звичних тем і поступово вони відійшли, відтанули від тієї хуртовини, яку принесла в їхній дім Інна Павлівна.
— Мамо, чому люди не люблять одне одного? Зляться, ненавидять?
Соня з Дашею сиділи на дивані у вітальні, тісно притулившись одна до одної і зрідка поглядаючи на екран, де йшов якийсь фільм. Як зазвичай, вони не дивилися кіно, це був просто привід, щоб посидіти поруч, поговорити, поділитися чимось.
— Багато причин. Ти бабусю маєш на увазі?
— Так. Чому вона так не любить тебе, мене…
— Мене зрозуміло чому. Я їй одразу не сподобалася, та й не могла.
— Чому?
— Тому, що вона вважала, що я прийшла забрати в неї сина.
— Це так?
— Ні, звісно. Я хотіла, щоб у нас була сім’я. Не хотіла нікого забирати, хотіла дати… Тебе… і сподівалася, що не тільки. Але вийшла тільки ти. Мені здавалося, що батьки мають мріяти про онуків від своїх дітей.
— Але мене вона теж не захотіла?
— Не зовсім так. Вона зраділа, коли ти зʼявиался. Почекай! – Даша піднялася і вийшла з кімнати. Повернувшись, вона поклала на коліна доньці вишитий чепчик і в’язане покривальце. – Це зробила твоя бабуся.
Соня крутила в руках чепчик, роздивляючись вишивку.
— Але це ж дуже довго… Дивись, які стібки. І покривало яке гарне. Це гачком? – Соня любила вишивати, але в’язати так і не навчилася.
— Так. Подивися, як тонко… Це не могла зробити людина, у якої зовсім нічого за душею, розумієш? Так красиво намагаються зробити тільки, якщо хочуть порадувати. А якщо роблять таке для малюка, то тільки, коли чекають.
Соня задумалася.
— Чому вона так поводиться зараз?
— Не знаю, Сонечко. Мені здається це все від горя, від самотності. Не завжди людина може впоратися. Йде у відчай, у темряву і їй здається, що всі навколо погані, тому що їй погано. Не злись на бабусю. Те, що вона зараз робить… Таке буває, коли говорить біль… Краще пожалій її трохи. Ми з тобою разом, у нас є, кому нас підтримати, а вона зовсім сама.
Соня мовчки смикала в руках плед.
Наступного дня Даша зателефонувала Денису і попросила знайти юриста. Отримавши консультацію, вона зрозуміла, що їй доведеться продавати будинок. По-іншому це питання вирішити не вийде. Усі заощадження, що залишилися, вона витратила, та й було їх зовсім небагато, все пішло на будівництво.
Поговоривши ввечері з Сонею, вона стала шукати варіанти, куди перебратися.
А у Соні були свої плани. Вранці, зробивши вигляд, що йде до школи, вона поїхала до бабусі.
— Що ти тут робиш? – Інна Павлівна відчинила двері.
Соня мовчки простягнула їй чепчик і покривало.
— Що це? – голос у бабусі все-таки ледве чутно здригнувся.
— Це дуже красиво. І я знаю, що ти зробила це для мене.
— Заходь…
Увечері Соня підійшла до Даринки, яка, сидячи за ноутбуком, переглядала сайти агентства, шукаючи квартиру, і обійняла її.
— Мам!
— Що? – Даша клацала мишкою, дивлячись на екран.
— Нам не треба переїжджати.
— Що? – Даша відірвалася від екрана.
— Я сказала, що нам не треба переїжджати. Я говорила з бабусею.
Даша здивовано дивилася на доньку:
— Що ти зробила???
— Я їздила до бабусі й поговорила з нею. Вона відмовиться від спадщини.
— Нічого не розумію…
— Я сказала їй, що не хочу, щоб вона була сама… І дала їй вибір. Або вона наполягає на своєму, але я тоді назовсім забуваю про те, що в мене є бабуся, або вона відмовляється від нашого будинку і я буду з нею спілкуватися.
— І що вона тобі сказала?
— А ось що… – Соня поклала перед мамою згорток.
Даша розгорнула його й ахнула:
— Боже, яка краса!
— Так! Я піду в ньому на випускний! Думаю, тоді він буде мені якраз.
Мереживний, ажурний сарафан до підлоги здавалося був витканий зі сніжинок. Придивившись, Даша зрозуміла, що це голкове мереживо.
— Сонько, ти розумієш, скільки це часу і праці?!
— Так, мам… Розумію… Їй дуже погано і дуже боляче. І вона дуже сумує за татом. Вона плакала, мам…
— Плакала? Інна Павлівна?
— Так…
Даша не знайшлася, що сказати. Вони помовчали і в тиші почули, як задзвонив телефон, який залишила у вітальні на зарядці Даша.
— Здрастуйте, Інно Павлівно.
— Здрастуй. Соня розповіла тобі про нашу розмову?
— Щойно.
— Отже, ти знаєш, що я не стану претендувати на будинок?
— Так, дякую. І за сарафан теж. Дуже гарний! У вас золоті руки!
— Не перебільшуй! Завтра, о першій годині у нотаріуса. Адресу надішлю. Я підпишу відмову від спадщини. І, Дашо…
— Так?
— Соня – чудово вихована дитина!
Даша не одразу опустила телефон, якийсь час слухаючи гудки. А потім повернулася на кухню і міцно обійняла доньку…
