— Ну що, Ольго, жива? Усе нормально? А ти не хотіла повертатися!
Ігор Олексійович – лікар, стояв біля палаті біля ліжка молодої дівчини, якій лише шість годин тому зробили складну операцію. Оля дивилася на нього затуманеним поглядом, здавалося, що вона ще не до кінця відійшла від наркозу. Дівчина провела припухлим язиком по сухих губах і ледве чутно попросила:
— Пити…
Ігор Олексійович взяв з тумбочки склянку з водою і чайну ложечку, акуратно влив воду їй у рота:
— Багато пити поки не можна, ти вже вибач. Я хотів би поговорити з тобою про те, що ти сказала на операційному столі, коли тебе вивели з наркозу. Ти пам’ятаєш?
Оля спробувала підвестися і сісти, але все тіло було ватним і не піддавалося її бажанню.
— Гаразд, я зайду завтра. Відпочивай.
Він вийшов з палати й тихенько зачинив за собою двері. Оля прикрила очі. Шви й усе тіло боліли, немов на неї перекинулася багатотонна вантажівка. Можливо, треба поспати. Але як заснути, коли біль набагато більший за бажання заснути? Ніби хтось прочитав її думки, у дверях з’явилася медсестра зі знеболювальним. Те, що треба!
Ігор Олексійович знову з’явився в її палаті наступного дня, ближче до обіду. Оля напівсиділа на ліжку, спершись на подушку. Побачивши його, вона раптом згадала його вчорашнє запитання. Але відповісти вона на нього навряд чи зможе. Дівчина не могла пригадати з того, що вона говорила після наркозу, жодного слова. Чоловік присів на стілець біля ліжка і привітався з нею, якось дивно посміхнувшись. Оля кивнула головою і теж постаралася посміхнутися.
— Я не пам’ятаю.
Сказала вона і натягнула підковдру під саме підборіддя. Ігор Олексійович із цікавістю дивився їй в очі:
— Що? Так, я розповім тобі. Тільки ти, будь ласка, постарайся згадати, де ти була і з ким розмовляла, поки була під наркозом.
Оля замотала головою:
— Не хочу!
Ігор Олексійович присунувся на стільці ще ближче до лікарняного ліжка Олі й заговорив майже пошепки:
— Я… Ти… передала мені привіт із того світу… від моєї мами… Від моєї біологічної мами. Я навіть і не знав про її існування. Мене виховали інші люди, які ні словом не обмовилися про те, що я прийомний. Коли ж учора ти стільки всього наговорила, адресоване мені, я мимоволі почав замислюватися про це. Потім я зателефонував батькам. Я був шокований їхнім зізнанням. Вони дуже здивувалися, що я раптом звідкись зміг це дізнатися. Мені вже четвертий десяток. Для мене ця новина, як грім серед ясного неба. Коли операцію було закінчено і необхідність у мені, як в анестезіологові, відпала, я зібрався залишити операційну, але ти раптом схопила мене за зап’ястя і почала говорити, називаючи мене на ім’я, якимось іншим голосом, квапливо, немов би боялася, що я не захочу тебе слухати. Тепер я постараюся нагадати тобі твої слова, якомога точніше: «Ігорю, мені тільки б вибачення у тебе попросити. Мені не треба, щоб ти мене зрозумів або пробачив. Єдине, що б мені хотілося сказати тобі – коли через багато років ти будеш на тому світі, заходь до мене в гості. За життя я не раз була судима людьми, проте ж, за всі свої гріхи я не потрапила до пекла. Якщо небеса змогли знайти в моїй душі щось хороше і зглянутися над нею, можливо, що й у тебе знайдеться крапелька мудрості не вірити в усе те, що тобі про мене наговорять. А по батькові в тебе Миколайович. Так звуть твого батька. Але тебе добре виховали, дали тобі освіту. Ці люди зробили для тебе більше, ніж я змогла б тобі дати. Дякую їм від мене.» Потім ти відпустила мою руку, але продовжувала ще щось бурмотіти собі під ніс.
— Не пам’ятаю!
Голосно сказала Оля і накрилася підковдрою з головою.
— Добре, вибач. Поправляйся.
Якось сумно вимовив Ігор Олексійович, встав, поставив стілець на попереднє місце біля стіни і вже було попрямував до дверей, коли Оля заговорила, не прибираючи підковдру з голови:
— Я постараюся згадати… Мені… просто мені страшно.
— Так-так, Олю, відпочивай. Якщо що, можеш покликати мене через медсестру…
— Можна… ви прийдете до мене завтра?
Перебила його дівчина. Ігор Олексійович ствердно махнув головою і вийшов із палати.
На ніч Олі знову зробили укол знеболювального, але тепер і він не допомагав їй заснути. Уривки спогадів із того часу, коли вона лежала на операційному столі й одночасно блукала десь далеко-далеко, заважали їй.
Що вона пам’ятає?
Яскравий літній сонячний день. А може це була пізня весна чи рання осінь. А це має якесь значення? Навряд чи. Вона йде вузькою вуличкою з майже однаковими одноповерховими білими будиночками. Відмінність є, але малопомітна. Наприклад, штори на вікнах різних кольорів або квіти на клумбах біля будинків відрізняються висотою і пишністю цвітіння. Але нікого з людей вона не бачить ні на вулиці, ні біля будиночків. Вона проходить повз ці будиночки і здалеку з цікавістю заглядає у вікна. В одному з них раптом з’являється силует, потім жінка середніх років вибігає на ґанок і махає їй привітальною рукою, точно б запрошуючи до себе. Оля озирається на всі боки. А точно звуть її? Виходить. Наскільки можливо бачити вперед і назад, нікого більше на цій вулиці немає, крім неї. Оля повільно наближається до жінки. Та посміхається їй, поправляючи високу зачіску. Такі зачіски якщо й були в моді, то дуже давно, ще до появи Олі. Жінка намагається обійняти її і швидко-швидко говорить, плутано і схвильовано:
— Яка я рада, що ти вирішила прогулятися саме цією вулицею і саме повз мій будинок. Мені треба, дуже треба, розумієш, дещо передати моєму синові. Допоможи мені, будь ласка, допоможи мені…
— Я… Не розумію, як я можу допомогти і… що це за місце…
Але жінка продовжує говорити, схлипуючи і з надією дивлячись Олі в очі:
— Тільки передати йому, на хвилинку скористатися тобою, щоб передати. Мені б згоду твою і все!
Скористатися нею? В Олі по шкірі пробігли мурашки, ніби серед теплого дня раптом подув холодний зимовий вітер.
— Ні!
Оля різко відсторонилася від жінки й повернулася до неї спиною, збираючись якнайшвидше покинути це місце. Жінка закрила обличчя руками і голосно заплакала. Дівчині чомусь стало шкода її і вона обернулася, щоб уточнити:
— Як це буде? Мені треба буде знайти вашого сина і передати йому від вас щось?
Жінка витерла руками сльози зі щік і знову затараторила:
— Ні-ні, він зараз поруч із тобою і буде поруч, коли ти підеш звідси. Мені потрібна тільки одна хвилина. Я все йому скажу сама. Це не заподіє тобі шкоди, обіцяю. Хочеш, я нарву тобі букет квітів? Дивись, які гарні лілії в мене виросли!
З цими словами жінка дістала з кишені ножиці і почала зрізати лілії одну за одною, поки букет не став величезним. Дивно, Оля озирнулася і побачила, що лілії ростуть тільки біля будиночка цієї жінки. Побачивши замисленість Олі, жінка немов прочитала в її очах хвилююче запитання і поквапилася дати на нього відповідь:
— Меня Ліля звати. За життя я не любила квіти, особливо з магазину. Трата грошей, а довго вони зазвичай не стояли. Візьми!
Вона простягнула дівчині величезний букет. Та взяла його, піднесла до обличчя зі словами:
— Я згодна вам допомогти…
«Який чарівний аромат!» – подумала про себе Оля і в цю мить яскраве біле світло накрило її з ніг до голови. Наступне, що вона пам’ятає, це як вона прокинулася вже в палаті. Вона не пам’ятає жодного слова з того, що було сказано в операційній Ігорю Олексійовичу. Виходить, що це ось так жінка з ім’ям Ліля скористалася нею? Вона просто поговорила із сином через неї?
Оля заснула, а коли прокинулася, то відчула той самий ніжний аромат лілій, який так зачарував її там, де вона змогла прогулятися, будучи під наркозом. Дівчина відкрила очі. Ігор Олексійович саме ставив букет лілій у трилітровій банці з водою на тумбочку біля її ліжка.
— Доброго ранку! Уявляєш, іду повз вхід у метро, а там старенька з цими ліліями хапає мене за рукав і каже:
— Купи букет своїй дівчині!
Я кажу, мовляв, немає в мене дівчини і намагаюся вирватися з її чіпких пальців, а вона каже:
— Та як же ні? Хіба не до неї ти біжиш на зустріч? Купи, їй сподобається!
Ігор Олексійович узяв стілець і поставив його біля Олиного ліжка, потім сів і сказав:
— От звідки вона могла знати, що я поспішаю на роботу раніше, щоб встигнути до тебе? Подобаються квіти? Чи ти, як багато дівчат, віддаєш перевагу трояндам?
Оля окинула поглядом букет із яскравих лілій і зітхнула:
— Ви знаєте, як звали вашу маму… ту, іншу маму?
— Ні.
Дівчина почала розповідати в подробицях усе, що з нею сталося, поки вона лежала на операційному столі. Ігор Олексійович слухав мовчки до самого кінця. Потім теж подивився на квіти, точно вперше їх побачив:
— Ліля значить… Стривай! Я тільки зараз зрозумів! Ти, тобто вона сказала, що мого батька звуть Микола! Звуть, а не звали! Можливо, що він ще живий і я зможу знайти його, якщо мені пощастить!
Оля була занадто молода, щоб зрозуміти, яка буря емоцій вирує зараз у душі Ігоря Олексійовича. А йому належало дізнатися багато нового про себе, про своїх рідних. Батьки його, почувши, що сталося в операційній, пообіцяли допомогти йому, чим тільки можливо, хоч і минуло вже багато років і частина спогадів вкрилася павутиною часу. Звичайно, не все в цьому новому знанні буде йому до душі. Але хіба саме життя може складатися тільки з радісного і безхмарного?
Хтось скаже, для чого бентежити минуле і дізнаватися інформацію, яка все одно вже ні на що не вплине. І можливо, що вони матимуть рацію. Але людина, яка отримала ключик від скриньки з таємницею, не стане відкривати цю скриньку, нехай навіть і з пустої цікавості. Вже так ми всі влаштовані.
Будьте здорові та щасливі, бережіть тих, кого ви любите!
