— Гаразд, другий онук у нас вже є, це лотерея, зрештою, стать дитини на замовлення не буває, знаю, є різні способи, але всі вони недостовірні, – каже Поліна Григорівна.
— Дні рахують, щось мам ще, якісь таблиці є, хоча я в це теж не вірю. Та й узагалі, яка різниця, хто буде, аби дитинка була бажаною і здоровенькою, – каже жінці подруга.
— І я про це. Але ось із «бажаним» у нас не все просто було, – хитає Поліна Григорівна головою. – Син, принаймні, зараз другої дитини відверто не хотів. Старший онук у нас був неспокійним немовлям, та й іпотека в них, у першому декреті ледь тягнули. Мені і свою дитину шкода, зрозумій. Вночі не виспиться, вдень на роботу, ввечері біжить ще на одну, треба ж сім’ю годувати. Тож Ліза його буквально вмовила зважитися на другу дитину. Це вона хотіла, золоті гори обіцяла, мріяла про доньку.
Старшому онукові Поліни Григорівни 5 років, хлопчик ходить до садочка, півроку тому в нього з’явився брат. Живуть син із невісткою та дітьми у двокімнатній квартирі, за неї платять іпотеку. Виходить досить дорого – столиця, ціни з кожним роком все вищі. Та ще й Ліза з тих матусь, які нізащо не візьмуть своїй дитині ношені речі: «У малюка повинно бути все новеньке і крапка».
Перший час з немовлям було невістці непросто, хлопчик давав жару і ночами, і вдень. Допомагати молодій матері приходили обидві бабусі час від часу, бо сина Поліни Григорівни частенько не було вдома: він підробіток узяв, бо не тягнули вони на одну зарплату і допомогу.
Коли онук пішов у садок, Ліза божилася: «Більше ніколи». На роботу з декрету побігла радісно, ніхто й подумати не міг, що всього лише через кілька місяців жінка знову почне мріяти про декрет.
— У її подружки зʼявилася донька, на 2 роки молодша за мого онука, – пояснює Поліна Григорівна. – Ну й почала канючити, мовляв, вона завжди мріяла про доньку, а в них тепер син.
— Ти сина хотів, він у тебе є, – ображалася Ліза на те, що чоловік її мрії не поділяє. – А я завжди хотіла дівчинку.
— Ну ти зрозумій, ми не потягнемо, я тільки кинув підробіток, тільки почали ночами нормально спати. Невже ти хочеш ще раз через усе це пройти? – дивувався чоловік. – Двоє дітей – це витрати вдвічі більші. Давай уже до цього питання повернемося через кілька років, га? До того ж, якщо буде дочка, то їй потрібні інші речі, а нам буде потрібна трикімнатна квартира. Ми двокімнатну ледь тягнемо, Лізо. А якщо буде син? Ти третього запросиш?
— Не запрошу, – відповідала Ліза. – Якщо буде син, то теж не засмучуся. Тоді можна не купувати нову квартиру. Загалом, я дитину хочу. Дівчинку. Але й на хлопчика згодна. Через кілька років мені буде вже скільки? Ходити з пузом вже під 40 років, щоб мене за бабусю дитини приймали в садку і школі? І зі здоров’ям можуть бути вже проблеми. Треба зараз, поки молоді, поки сили є. Одна дитина – не дитина. Ось ти у свекрухи один і що?
Чоловік не погоджувався, дружина переконувала. Зрештою, у них на роботі жінка пішла в декретну відпустку, відсиділа перший місяць десь, а потім приступила до роботи на половині ставки. Віддалено.
— І все чудово встигає, всього лише треба кілька годин на день. Загалом, у цьому декреті не ти будеш підробляти, а я, – продавлювала чоловіка Ліза.
— І він здався, – розводить руками Поліна Григорівна. – А що було робити? Знаєш, мені здається, якби він не погодився, друга дитина в них з’явилася б однаково. Невістка б очима покліпала і сказала, що контрацепція дала збій. Я сама жінка, чудово розумію, як це влаштувати.
Вдруге цікавий стан невістки протікав інакше, легше і спокійніше. Ліза раділа: «Бачиш? Точно там донька». На п’ятому місяці на УЗД дитина вперто сиділа в позі, в якій розгледіти її стать було не можливо. Сходили на аналіз крові – хлопчик. Не повірили, але через деякий час УЗД підтвердило: буде син.
Ліза, загалом-то, не засмутилася. Допрацювала до декрету, але в нього не пішла, домовилася і змінила локацію і трохи змінилися її обов’язки: тепер вона працювала з дому. І ось тут довелося понервувати, інша робота, погане самопочуття. У строк зʼявився здоровий хлопчик, особливих витрат із ним не було, Ліза погодилася, що майже всі речі є – від старшого сина залишилися.
— Але й цей онук був просто ураган, – згадує Поліна Григорівна. – Кричав цілодобово, спав по 20 хвилин і тільки на руках. Лікарі нічого не могли сказати точно: здоровий хлопчик, усі діти кричать.
Приступити до віддаленої роботи в обумовлений час Ліза просто не змогла. Їй пішли назустріч, відтермінували на місяць, начебто і хлопчик став спокійнішим, але…
— Не пішло в неї, – каже Поліна Григорівна. – На руках із дитиною вона працювати не може, спокійно вона не лежить, але ж є ще й старший. Я працюю, сваха теж, можемо ввечері прибігти на допомогу, але працювати треба вдень. А найбільше схоже на те, що Ліза особливо й не прагнула працювати. Тобто, наобіцяла чоловікові золоті гори, а дійшло до справи – руки вмила.
У родині почали виникати сварки через гроші. Через неприготовану вечерю:
— Ти вже визначся, – кричала Ліза на чоловіка. – Тобі вечеря чи гроші? Я, між іншим, намагалася працювати!
А днями Ліза влаштувала чоловікові черговий скандал: з’ясувалося, що вона сходила й офіційно оформила відпустку для догляду за дитиною, чоловік запитав, мовляв, як же так, ти обіцяла.
— Ах, я обіцяла! – пішла Ліза в наступ. – А я не зобов’язана. Я офіційно в декреті. Моя справа – діти. Ти їм батько, і друга дитина у нас загалом не від сусіда. У тебе два сини, от і старайся, забезпечуй двох. Я намагалася, не вийшло, у чому моя провина? Заробляй, усі мужики якось тягнуть!
— Загалом, прямо натякнула, що моєму синові просто необхідно знову набрати підробіток і тягнути сім’ю. Так, він ідіот, що повірив, але… занадто м’яко стелила невістка. Не можу позбутися відчуття, що йому простіше розлучитися. Так, там мої онуки, але я мати, мені свою дитину шкода, – каже Поліна Григорівна.
Що скажете?
