— Доброго дня, мені потрібен Віктор Сергійович.
Літня жінка в дверях тримала за руку хлопчика років п’яти-шести і невелику сумку. Малюк із цікавістю озирався на всі боки, розглядаючи яскраві візерунки на шпалерах і величезне дзеркало на всю стіну.
— Віті немає вдома, він на роботі, – Ліза витерла руки рушником і перекинула його через плече – а що ви хотіли?
— Дитину привезла, – жінка штовхнула хлопчика вперед і поставила сумку на підлогу, – він батько, нехай сам і розбирається з ним.
— Це син Христини?
Стало важко дихати, обличчя взялося багряним кольором, а ноги й руки замерзли за хвилину.
— Чий же ще, – жінка приречено махнула рукою, – поїхала вона начебто за кордон, з чоловіком новим, а хлопчиська мені залишила. Сказала, що забере через місяць і зникла, добре що адресу батька дитини залишила, про всяк випадок. Листів не пише, грошей не шле, а я його і в поліклініку зводити не можу спокійно. Я ж через дорогу навприсядки, далека родичка Христині, прав у мене немає ніяких. Заберуть дитя до дитячого будинку, як дізнаються, що живе в чужих людей, душа болітиме за нього.
А Віктор батько законний, нехай сам і думає, що робити. Я щоб сюди їхати, по сусідах гроші в борг збирала, тепер віддавати потрібно всю пенсію за наступний місяць.
Жінка нахилилася до дитини і щось зашепотіла їй у вухо, хлопчик приречено кивав головою і все нижче опускав голову. Кожне сказане слово, немов удар, пригинало худеньке тільце до підлоги, немов хотівши розчавити його як таргана.
Лізу затрясло, як у лихоманці, жінка, яка всі ці роки шантажувала її чоловіка дитиною, вирішила зірвати найбільший куш? Яких ще капостей чекати від тієї, якій подобалося дзвонити і влаштовувати істерики ночами, вимагаючи забрати сина. А коли Віктор приїжджав, подолавши кілька сотень кілометрів, виявлялося, що вона не проживає за цією адресою.
Він шукав через поліцію дитину, яку бачив лише кілька разів, після виписки. Коли їх знаходили, Христина виходила на зв’язок і просила грошей, обіцяючи привезти сина. Вона була такою переконливою, що Віктор переказував необхідну суму, і перекотиполе Христина знову пропадала з дитиною. Вона моталася країною, змінювала адреси і чоловіків, не здатна зупинитися і жити в одному місці. На аліменти так і не подала, здається, їй подобалося тримати чоловіка в невіданні, з’являючись набігами в його житті. Або була настільки безтурботною і ледачою, що не хотілося на це витрачати час.
Недовготривалий роман Віктора з розвеселою Христиною, що завершився появою на світ малюка, не давав спокою йому шість років. Він одружився з Лізою три роки тому, і дружина була в курсі того, що відбувається. Витівки Христини, її спроби маніпулювати, морально вимотали їх обох, і Лізі здавалося, що вона ненавидить від щирого серця і матір, і сина.
Сьогодні ця ненависна дитина стояла на порозі квартири, втомлена, голодна і розуміла, що її, як цуценя, знову підкидають до чужого порогу.
Літня жінка зітхнула і легенько підштовхнула хлопчика до господині квартири:
— Розумію, що вам особисто не потрібен син чужої жінки, але й мене зрозумійте, не можу я залишити його з собою.
Ліза кивнула головою на знак згоди, і жінка поспішаючи, немов її могли затримати, вискочила за двері.
— Зачекайте, – Ліза схопила з полиці в передпокої гаманець, і поспішаючи, відрахувала кілька купюр.
— Візьміть, на зворотну дорогу. Літня жінка почервоніла, зам’ялася, але взяла гроші і, прошепотівши подяки, пішла, не озираючись. Ліза дивилася їй услід розгублено, і зовсім не розуміла, що тепер їй робити. Не викидати ж їй із дому шестирічного малюка, тільки тому, що йому не пощастило зʼявитися на світ у безвідповідальної матері.
Хлопчик сидів згорбившись, як дідок, на маленькій лавці біля дверей, де зазвичай взувалася Оленка, маленька дочка подружжя Лізи і Віктора.
Поношена куртка не по сезону, з короткими рукавами, з яких стирчали худі руки, і шапочка, що давно втратила форму, робили його схожим на безпритульного зі старих фільмів.
— Тебе звати Саша?
Хлопчик кивнув головою у відповідь, і краєм ока подивився на капці Лізи з великим, пухнастим помпоном.
— Можна запитати, – прошепотів він собі під ноги ледве чутно, і жінка ледве розібрала слова.
— Звичайно, питай, – від злості й ненависті Лізи не залишилося й сліду, вона розуміла, як страшно маленькому хлопчикові, від якого відмовилися всі близькі люди.
— Я у вас житиму, чи ви мене ще комусь віддасте?
Серце молодої жінки стиснулося від болю за нещасного малюка, їй хотілося обійняти його і притиснути до грудей. Заспокоїти, зігріти і пообіцяти, що нікуди вона його не віддасть, і захистить від такого несправедливого, дорослого світу. Але розуміла, що вона такий самий ворог для нього, як і всі інші дорослі, вона чужа, страшна, незнайома тітка. І обійнявши проти його волі, можна тільки налякати дитину, але не заспокоїти.
— Ходімо, пообідаємо!
Це був найкоротший шлях до серця маленького чоловіка, і Ліза не прогадала.
— Я не хочу, – прошепотіла дитина, не піднімаючи голови, і ковтнула голодну слину.
— Нічого, посидиш зі мною, може й захочеш ще, – Ліза погладила хлопчика по голові, а він здригнувся від дотику, як від удару.
Але не став чинити опір, пішов приречено за Лізою у ванну, руки помив ретельно, і сів за стіл на кухні, не піднімаючи голови.
До їжі не доторкнувся, але маленькі руки під столом нетерпляче соваються, готові схопити ложку і хліб, видавали, наскільки він голодний.
— Ти з’їж, будь ласка, інакше доведеться викинути, – Ліза присунула до дитини тарілку з пюре та куркою, і та, нарешті, винувато глянула знизу вгору на тітку.
— Я трохи, – прошепотів він, – щоб вам теж залишилося, ми з бабусею Лідою завжди так робили. У неї пенсія маленька, і грошей не вистачає ні на що.
Ліза стиснула зуби, насилу стримуючи ридання, що рвалося назовні, і відвернулася на секунду, щоб приховати сльози.
— Ти не переживай, твій тато добре заробляє, і грошей у нас на їжу вистачає. Їж, не залишай нічого, якщо хочеш, я тобі ще покладу.
Малюк швидко вичистив тарілку, і акуратно поклав ложку на серветку, і знову опустив голову вниз.
— Ще будеш?
Ліза потягнулася за його тарілкою, але він відсунув її вбік.
— Ні, не можна багато їсти в гостях, люди подумають, що мене вдома не годують.
— Ти не в гостях, ти ж до тата приїхав, значить у себе вдома. Може компот будеш, він солодкий, з грушею і яблуками.
— Трохи, – голос уже звучав бадьоріше, і голова піднялася настільки, що стало видно довгі вії й акуратний ніс кнопочкою.
Напившись компоту, Саша почав відчайдушно позіхати, і голова зі смішно відстовбурченими вухами так і норовила впасти на стіл.
— Ходімо до спальні, я тобі постелю і ти відпочинеш з дороги.
— Ні, я посиджу тут – Саша замотав головою, на кухні він освоївся, і йти знову в незнайоме місце не хотілося.
На столі були цукерки і яблука, смачний компот і головне, тут мешкала тітка Ліза. Вона його жодного разу не посварила, дала поїсти і не дорікнула нічим. Напевно, вона добра, майже як бабуся Ліда, і не варто втрачати її з поля зору.
Із життя зникли всі, кого хлопчик знав, і знайти їх він один не зможе, у нього немає грошей, щоб їхати на пошуки. Бабуся відвезла далеко і залишила, бо пенсія маленька, і не може його прогодувати. А мама з дядьком Женею поїхали давно, минуло багато днів і вони, напевно, забули про нього. Сашко хоч і маленький ще, але прекрасно розуміє, що вижити самотужки він не зможе.
Єдина людина, яка зараз може захистити і нагодувати, це Ліза, і від неї залежить, що буде з ним далі. Тому, він навідріз відмовився залишати кухню, і дрімав напівлежачи на дивані, здригаючись і насилу розліплюючи повіки на кожен звук.
Розуміла його страхи і жінка, тому не стала наполягати ні в чому, але коли зі спальні пролунав плач Оленки, хлопчик підскочив на місці.
— Хто це?
Перелякано вслухався він до звуків із глибини квартири, і великі сині очі розкрилися, зайнявши пів обличчя.
— Це Олена, моя донька, підемо до неї!
Цікавість пересилила страх, і вчепившись у руку Лізи, хлопчик обережно зайшов у спальню.
Олена стояла в ліжечку, у пом’ятій і задертій на пузі піжамі, і яскраво-руде волосся скуйовджене під час сну стирчало догори, як грива у лева.
— Яка руда!
Захопився Сашко, по-старечому сплеснувши руками, засміявся вперше за останні кілька місяців. Йому, змученому постійними переїздами, миготінням у його житті чужих, часто нетверезих людей, маленька дівчинка здалася сонечком, що висвітлило його безпросвітне, напівголодне життя.
Розкритий у крику рот дівчинки залишився роззявленим, але плач кудись зник, коли вона побачила Сашу.
— “Хопчик”! – здивовано прошепотіла вона, і втупилася на нього, вчепившись руками в дерев’яні прути.
— Оленко, це не хлопчик, це Саша, твій брат!
— Саса, – вона простягнула руки до новоявленого брата поверх огорожі ліжка, підвівшись навшпиньки. Але товсті ніжки ще погано слухалися господиню, і кругла дупця переважила не менш круглий животик. Вона гепнулася на п’яту точку, а потім розляглася на спину, знову роззявила рота, щоб заплакати. Але інтерес до Саші змусив забути про біль і переляк від падіння.
Олена спритно перевернулася на животик і, стоячи навкарачки, головою пронизала бар’єр із дерев’яних паличок. Кошлата голова пролізла крізь прути, і дівчинка радісно заволала, кличучи гостя до себе:
— Саса!
І застрягла зачепившись вухами і слинявими, пухким підборіддям і щоками, між прутами.
На секунду всі троє завмерли, повільно усвідомлюючи всю серйозність ситуації.
***
Коли Віктор прийшов з роботи, на нього чекали наполовину розібране дитяче ліжечко і діти, які міцно спали на дивані, в обнімку.
— Що робити будемо?
Запитав він дружину, коли була розказана крізь сміх і сльози історія Саші, який з’явився раптово.
І про кохання з першого погляду Оленки до брата, про жах і сум’яття, коли Ліза з Сашком рятували дівчинку. І як по-чоловічому спокійно й ґрунтовно хлопчик допомагав розбирати ліжко, встигаючи водночас заспокоювати дитину.
— У нас немає вибору, Олена вирішила за нас, – Ліза розвела руки, – дивись, як вони сплять. Перехвилювалися, наплакалися, напереживалися, а потім з’їли удвох цілу каструлю Оленчиної каші, і ось…
Подружжя пило каву на кухні, коли в дверях з’явився Сашко, він із тривогою подивився на Віктора і, підбігши, сховався від нього за спиною Лізи.
— Саша, не бійся, це твій тато, – обійняла вона хлопчика і спробувала витягнути з його укриття.
— А він оковиту п’є?
Саша дотягнувся до вуха Лізи і поставив найважливіше для нього запитання.
— Ні, не п’є!
— Зовсім?
— У свята, трошки…
— А ти?
Схаменувся хлопчик, тривожно вдивляючись в обличчя такої потрібної йому тітки Лізи.
— І я не п’ю!
— Слава Богу!
Видихнула дитина зовсім по-дорослому, перехрестила чоло, здивувавши дорослих, і знову зашепотіла у вухо Лізі:
— А можна сьогодні я не буду з ним розмовляти, я ще боюся трохи.
Уклавши дітей, вони сіли вдвох і мовчали, боячись розмови по душах. Але вічно ховатися від проблем неможливо, і Вітя зважився запитати:
— Лізо, він зовсім маленький, звикне, вважатиме тебе мамою, а ти впевнена, що зможеш стати нею?
— Не впевнена, а хіба є вибір? Ми ж не можемо його віддати в дитбудинок. Доведеться вчитися жити разом, любити одне одного і розуміти.
Вітя в нерішучості пом’явся трохи, покашляв у кулак, і зізнався в тому, що довго приховував від дружини:
— Знаєш, а я не впевнений до кінця, що це мій син, можливо, що не маю до нього жодного стосунку. Христина дівчина легковажна, я потім дізнався, що був у неї не один, шепнули добрі люди, що дитина дуже схожа на одного з її дружків.
— Не кажи дурниць, Саша схожий на тебе, такий самий серйозний, сміливий і дуже розумний.
Який чоловік не повірить таким словам, тим паче що Ліза була така переконлива, і Віктор вирішив не сперечатися з дружиною.
Хоч і хотілося заперечити – світловолосий, блакитноокий і худенький Сашко був схожий на нього так само, як жираф на бегемота. Сам він був невисоким, темноволосим здорованем, і Христина більше була схожа на циганку, пекуча брюнетка з карими очима. Вітя почухав ріпу, і спереду, і ззаду, думаючи про це, і дійшов висновку, що сперечатися з дружиною не варто. Сам дурень, що записав дитину на себе, повірив словам Христини. І стільки років вважав її своєю, тепер відступати запізно. Був ще один вагомий привід, щоб не сперечатися з дружиною, вогненно-руде волосся Оленки. У їхньому роду, наскільки він знав, рудих немає, і рідня Лізи скільки не згадувала, у себе таких не знайшла.
Теща сміялася, качаючи онуку:
— Чий би бичок не скакав, а телятко наше!
А тесть додав, усміхаючись під вуса:
— Або в матір, або в батька, або в сусіда!
Сміялися по-доброму, сумнівів ні в кого не виникало, мало якої крові перемішано в роду за століття. Тож, якщо є руда донька, чому б не бути й синові блакитноокому.
А головне, що Ліза прийняла Сашка, вирішила, що дитина не має бути сиротою за живого батька.
***
Віктор ішов із роботи, скрипів сніг під черевиками, і круглий місяць, змагаючись із ліхтарями освітлював дорогу.
Біля під’їзду гуляли Сашко з Оленкою, про щось базікаючи, вони дружно тягали санки з маленькою Світланою.
Малеча бавилася, навмисне вивалюючись у замет, а Саша піднімав і обтрушував від снігу регочучу Свету.
Молодшій з дочок подружжя подобалося привертати увагу такого великого і доброго старшого брата. Який усі три роки, з появи ще однієї сестрички, із задоволенням няньчився з нею.
За вісім років, що жив у батька, з малюка з переляканими очима виріс довготелесий підліток, на голову вищий за свого кремезного батька. Вродливий, з великими, блакитними очима, з пухкими губами, він став мрією однокласниць і гордістю мами з татом.
Той малюк, який прийшов до них із серйозною розмовою на другий день свого проживання, обіцянку дотримав.
Він вийшов до сніданку, умитий і важливий, і як доросла людина, оголосив Лізі з Вітею:
— Якщо мене залишите у себе, я буду дуже хорошим!
А потім обережно підійшов до батька, який закрив обличчя руками, щоб не показувати сліз. І погладив його по спині, зітхаючи:
— Ти плач, не соромся, чоловікам же теж хочеться плакати. Навіть я плачу іноді, – а потім поправив зніяковіло, – плакав… раніше…
Віктор спостерігав за дітьми з гордістю, красиві, здорові, дружні, що ще потрібно батькам для щастя. І те, що колись аналіз показав, що Сашко не його син, не так і важливо. Тоді Віктор все таки вирішив свої сумніви розвіяти, здав потайки від Лізи аналізи. Розвіяв називається, отримав результат, що складається з одних нулів.
Прийшов додому, довго м’яв у кишені цей самий аркуш, дивився, як Сашко, розставивши ноги, як він сам, гойдав ліжечко з Оленою. А потім сидів як батько, нога на ногу, голову тримав на бік, як Вітя, і язик прикушував, коли писав.
Порвав і не полінувався, сходив на пустир і розвіяв на вітрі шматочки паперу, щоб ніхто не знайшов і не зібрав.
Олександр Вікторович, його син за паспортом, і по життю теж, нічого тут і думати!