Наталя стояла перед іконами і ревно молилася. У тридцять п’ять років вона стала глибоко віруючою людиною. До церкви ходила кожні вихідні і вимолювала для себе дитину. Лики святих дивилися на неї смиренно, з прихильністю і, здавалося, дарує їй Господь довгоочікуване дитя. Щомісяця жінка сподівалася і щомісяця плакала.
Здавалося б, у чому справа? Вони з чоловіком здорові, перевірялися не один раз! То чому ж Бог не хоче дозволити їм стати батьками, адже вони так цього хочуть! Готові і морально, і матеріально вже давним давно.
Більше ніж себе Наталі було шкода свого чоловіка Сергія. Він так хотів, так сподівався, мріяв, можна сказати, стати татом. Жінка була впевнена, що чоловік став би найкращим татом на світі. Він так любить свого племінника, і навіть чужих дітей. Поруч із їхнім будинком дитячий садок і щоразу, проходячи повз нього, Сергій посміхався дітям, які гуляли, махав їм рукою. У такі моменти серце в Наталі стискалося. Знову вона бігла до церкви і молилася, молилася.
Але роки йшли, і ось уже чоловік не дивиться на неї в певні дні місяця. Його надія розсіялася, як розсіюється рано чи пізно будь-який, навіть найгустіший туман. Разом із втратою надії до Наталі приходив відчай. Господь не хотів їй допомагати. Зате є люди, які займаються тим, що не вкладається в рамки розумного, звичного. Наталя готова була повірити їм.
У неї в сумочці вже лежала візитівка темного кольору, в якій йшлося про те, що чорний маг Бондар розв’яже будь-які проблеми і гарантує стовідсотковий результат.
Багато разів жінка діставала з сумочки цю прямокутну цупку візитівку, крутила її в руках, навіть телефон до рук брала, але все ніяк не наважувалася зателефонувати, домовитися про зустріч. Звернення до темних сил означало від неї відворот від Бога, і на це дуже складно було зважитися. Але жінка знала, вона все одно зателефонує, набереться хоробрості й зателефонує.
Можливо, такий момент настав, і Наталя, взявши візитівку зі своєї сумки, пішла разом із нею в дальню кімнату. З нею і телефоном. Сергій обідав на кухні і не повинен був відірватися від цього заняття. Але, що йому раптово знадобилося від дружини, Наталя так і не дізналася. Чоловік увійшов до кімнати. Побачив, як Наталя тримає телефон, набираючи номер, і хотів уже вийти.
— А, ти дзвониш? Ну гаразд.
Хотів уже вийти Сергій, але щось його насторожило. Може, те, як Наталя одразу ж відклала телефон і почала запихати собі в руки візитівку, яка лежала до цього перед нею.
— А куди ти дзвониш, Наталю? – повернувся чоловік. Простягнув долоню. – Дай я подивлюся, що ти там від мене приховуєш.
З величезним небажанням Наталка візитку чоловікові віддала і відвернулася, коли він почав її вичитувати. У Сергія не виникло запитання, навіщо дружина зібралася дзвонити чорному магу. Він зрозумів. А як не зрозуміти, знаючи найзаповітніше бажання і своє, і дружини.
— Ти зовсім з глузду з’їхала, – сердився чоловік. – І не те, щоб я в це все вірив, але бажання, досягнуті в такий спосіб, щастя не принесуть. Перестань займатися дурницями і не здумай ходити до подібних людей.
Візитка була щільною, але Сергій, доклавши зусиль, розірвав її на кілька частин. Розірвав і забрав у смітник. Ось так і закінчилося божевілля Наталі з приводу магії. Знала вона, що чоловік правий, і це останнє, що варто робити. Вже краще до церкви продовжувати ходити.
Можливо, Бог змилостивився над жінкою. Можливо, їй це було даровано за те, що не пішла вона темним шляхом. Хоч і запізно, у тридцять вісім років, але Наталя побачила на тесті довгоочікувані дві смужки. Спочатку навіть повірити не могла, кілька разів перевіряла ще раз. Жіночій лікар, до якого стала на облік жінка, на неї як на божевільну дивилася.
Наталії тридцять вісім, чоловікові сорок. Поважний вік для першої дитини. Це зрозуміло, але питання про те, чи збереже жінка маля, не стояло. Навпаки, подружжя було щасливе від цього пізнього, але такого довгоочікуваного подарунка небес.
Сергій став ставитися до дружини, як до тендітної скляної вази. Нічого робити не дозволяв. Дай йому волю, на руках би носив. Одного разу Наталка навіть розплакалася вночі, коли чоловік спав. Розплакалася від страху не виносити дитину. Це реально було страшно – розбити надію і щастя чоловіка. Жінка була впевнена, що Сергій після такого не оговтається.
Гінеколог у жіночій консультації ледь не перехрестилася, коли Наталі прийшов час. Пацієнтки, яка так трясеться над своїм цікавим станом, у неї не було ніколи.
Перейми у Наталі почалися вдома. Сергійко дружину на руках до машини доніс. Перший раз правила дорожнього руху порушив, коли гнав до лікарні. Його трусило.
Само собою, вчинити, як інші чоловіки, він не міг. Не міг залишити дружину одну і повернутися додому в очікуванні дзвінка. Чоловік міряв нервовими кроками лікарняний коридор, виходячи іноді подиміти. Міряв кілька годин, поки не вийшла до нього молода медсестра і з посмішкою не повідомила, що на світ зʼявилася гарненька дівчинка, вагою три кілограма.
Медсестра повідомила і позадкувала, коли чоловік кинувся на неї, як ведмідь. Мало не задушив в обіймах, в обидві щоки розцілував і навіть коридором покружляв, відірвавши від підлоги. Поправляючи чепчик медсестра потім думала, що чоловіка зрозуміти можна. Не молоденький уже, а татом перший раз став. Він, напевно, буде дуже хорошим татом.
Тут медсестра помилилася. Сергій став не просто хорошим татом, він став прекрасним, найкращим батьком для маленької Уляни. Підростаюча дівчинка розуміла, що тато все для неї зробить, і купить їй усе, чого тільки забажає її маленька примхлива душа.
Чоловік, який все життя пропрацював інженером середньої ланки, почав брати всілякі підробітки. Щоб Уля щороку бувала на морі, щоб був у неї хороший комп’ютер, щоб було все! Іноді Наталка все-таки висловлювала чоловікові, без злості, звичайно, але висловлювала:
— Сергію, ми її балуємо, так не можна. Уля носа задирає, у школі хвалиться, що в неї комп’ютер кращий за всі в класі. Але ж у класі є діти і більш забезпечених батьків, я тобі говорила. Не треба доньку так балувати.
Наталя говорила і розуміла, що її слова йдуть у порожнечу. Не зможе вже чоловік по-іншому. Занадто любить дівчинку, занадто довго на неї чекав. До появи Уляни Сергій і Наталя намагалися відкладати гроші. Хотіли дачу придбати. Звісно, після того як зʼявилася донька, Сергій дачу брати передумав. Сказав дружині:
— Це наш із тобою стартовий капітал. Ми будемо продовжувати збирати, а до повноліття Уляни сума має бути достатньою, щоб узяти хорошу квартиру. Кращу, ніж у нас. Донька повинна обов’язково мати щось своє і не залежати від майбутнього чоловіка.
— Він уже про чоловіків думає, – сміялася Наталя. – Та мені навіть уявити страшно, що буде, коли за Улянкою почнуть хлопчики залицятися. Ти ж їх на детекторі брехні перевіряти почнеш. Ніколи й ніхто не буде гідний твоєї принцеси.
— Поживемо, побачимо, – кивав чоловік. – Рано ще про це думати, а ось на квартиру збирати не рано.
Проблеми з Уляною почалися в підлітковому віці. Примхлива дівчинка, яка звикла отримувати все й одразу, захотіла гуляти допізна, ходити на дискотеки. Вона почала нервувати, що до неї лізуть батьки і порушують її особистий простір. Коли тато почав говорити їй слово «ні», таке незвичне для дівчинки, вона впадала в істерику.
— Ні, ти не будеш гуляти до одинадцятої, – говорив Сергій. – Ні, на цю дискотеку тобі ще рано.
Звісно ж, Уля бунтувала проти цих правил, не завжди поверталася додому вчасно. Навіть тоді Сергій доньку не карав. Він бігав вулицями, шукав дівчинку, чекав її біля під’їзду. А який інтерес було Уляні гуляти, знаючи, що ось-ось може «намалюватися» тато, який носиться вулицями з «висунутим язиком» і шукає її.
І ось підлітковий вік і складнощі, пов’язані з ним позаду. Уляні сімнадцять, і вступати вона вирішила не куди-небудь, а в столичний інститут. Важко було і Сергію, і Наталі доньку відпустити. Дуже важко, але вони хотіли для неї найкращого, чи не так?
Згнітивши серце, зібравши всю волю в кулак, вони проводили дівчинку до Києва. Регулярно переказували гроші, хороші гроші, хоч Уляна жила в гуртожитку і не голодувала. Чекали з нетерпінням приїзду доньки на канікули. Це були найщасливіші дні для батьків, вони жили цими приїздами доньки.
Сергій Уляну відпустив, але почав нудьгувати, здавати якось від туги. Завжди такий працьовитий, діяльний, енергійний чоловік тепер міг цілі вихідні провести на дивані. У квартирі накопичувалися дрібні поломки, які потребували чоловічої руки. Але справа була навіть не в крані, що капає, просто Наталя зрозуміла, що чоловіка треба розворушити, змусити рухатися.
Уляна не повернеться до них назавжди, у неї своє життя, свій шлях. Тепер донька в їхньому домі лише гість, а їм із чоловіком ще жити. Жити, видавати доньку заміж, няньчити онуків.
— Сергію, ну досить валятися. Іди вже на кухню, кран полагодь, – Наталя не просила, вона вимагала. – Ти вже всі боки собі відлежав!
Чоловік дружину послухав, піднявся, але тут же охнув і сів назад на диван.
— Що, у тебе щось болить? – злякалася Наталка.
Уперше вона помітила, що і вигляд чоловік має дуже поганий. Обличчя жовтого відтінку, набрякле. Судячи з усього, апетит у нього пропав не через тугу за донькою, а з іншої причини.
Сергій не звик здаватися слабким, не любив скаржитися на болячки. Ось і мовчав, чекав, поки саме пройде. Не минуло!
Витягла Наталя чоловіка обстежитися, і виявилася в нього страшна хвороба, у запущеній стадії. Діагноз звучав, як вирок. Сергій відразу «руки склав».
Як завжди, дізнавшись свій діагноз, він переживав не за себе.
— Наталко, давай не будемо Уляні нічого повідомляти. Не треба доньку засмучувати. Дівчинка вчиться, нічого її турбувати.
— А, по-твоєму, якщо тебе не стане її це не занепокоїть? Ні вже, Сергію, можеш не вмовляти, Уляні я повідомлю. Вона вже доросла людина, вистачить її від усього оберігати. І тобі я не дозволю здатися. Ми будемо боротися. Ти мені потрібен, ти потрібен доньці.
— А як боротися? – мляво усміхнувся Сергій. – Ти ж сама все чула, я вже неоперабельний.
— Ну звісно! Ось ще! Стільки я про такі випадки читала. Це тут у нас неоперабельний, а закордоном таких пацієнтів рятують. Я буду телефонувати туди, стукати в усі клініки. Ми не будемо сидіти склавши руки.
— Який закордон, Наталко, ти що? Ти хоч уявляєш, скільки це коштує?
— У нас є гроші. Ті самі, що ми відкладали на квартиру Уляні. Ми візьмемо їх. Твоє життя важливіше.
Перша реакція Сергія на слова дружини про гроші була різко негативною.
— Ні, в жодному разі, – кричав він. – Ці гроші ми збирали все життя, щоб забезпечити майбутні доньки. Я не стану їх чіпати.
— А я стану, – категорично заявила Наталя, – ці гроші такі ж мої, як і твої. Ти для мене важливіша за гроші, і для Уляни теж. Ти що, не хочеш видавати доньку заміж, не хочеш побачити онуків? Сергію, у нас попереду ще кращі роки, і я хочу, щоб ми провели їх разом. Не роби нещасними ні мене, ні свою дочку.
Вночі Наталя чула, як чоловік плаче, відвернувшись від неї. Сергій не плакав ніколи, скільки жінка його пам’ятала, а зараз він заглушав свої ридання подушкою, але плечі здригалися. Наталя притулилася до чоловіка, обняла його за ці плечі, що здригалися.
— Сергію, ми разом, ми з усім упораємося. Я знаю, що найбільше на світі ти хотів би дочекатися онуків, і ти їх дочекаєшся. Завтра зранку я почну обдзвонювати клініки. Я вірю, що знайдеться місце, де візьмуться за твоє лікування.
І місце знайшлося. Сергія погодилися прийняти в Німеччині, погодилися оперувати. Але результат не гарантували. Та який уже тут результат, була б надія. Надія на життя.
Дорого це було. Дуже дорого. Наталя оплатою опікувалася сама і Сергія намагалася до відома не ставити. Йому не можна засмучуватися, тільки оптимістичний настрій. Операція пройшла більш ніж успішно, принаймні, так пояснив Наталії німецький хірург.
Вони повернулися на батьківщину повними надій на одужання і без копійки грошей. Накопичене пішло все, Наталі навіть довелося трохи влізти в борги. Але про це вона чоловікові не повідомляла. Тільки раділа, бачачи, як Сергій повертається до життя.
Рік і вісім місяців вони думали, що хвороба відступила. Будували плани на майбутнє, чекали доньку на канікули, загалом, жили повним життям. І раптом Сергія підкосило. Рецидив був такої сили, що він ліг і більше не піднявся. Зачах за кілька місяців.
Чоловік відчував, що йде, і дуже чекав доньку, до канікул якої залишався тиждень. Чекав, дзвонив, просив приїхати раніше. Не дочекався два дні. Два дні залишилося до канікул, але все-таки довелося дівчині приїхати раніше, на прощання з батьком…
Повертаючись із цвинтаря, опухла від горя і пролитих сліз Наталя сказала доньці:
— Що ж ти, Уляно, не могла відпроситися? Адже тато просив тебе раніше приїхати. Він відчував, він знав.
Уля поморщилася.
— Мамо, а може, я не хотіла бачити тата в такому вигляді? Я хочу пам’ятати його здоровим, повним сил. Це навіть добре, що я не приїхала.
Наталя так не думала. Донька, як завжди, показує себе егоїсткою. Вона, бачте, не хотіла бачити тата хворим! А те, що батько її чекав, як Господа Бога, їй неважливо. Він так хотів попрощатися. Уляна показала себе егоїсткою, але це були ще «квіточки». «Ягідки» почалися пізніше, наступного дня після похорону, коли дівчина дізналася, наскільки дорогим було лікування в Німеччині.
— Мамо, як? Звідки ви взяли стільки грошей? Я ніколи не питала, скільки це коштує, але не думала, що настільки дорого. Сподіваюся, ви не залізли в борги?
— Ой, донечко, звісно залізли. Я в борг брала, а Сергій не знав. Адже все до копійки пішло, і ще не вистачило.
— Що пішло до копійки, я не зрозуміла, мамо? Про що ти говориш?
— Ну як же, накопичення наші, які ми з Сергієм усе життя відкладали.
—У сенсі, ваші? Ти витратила мої гроші на квартиру?
—Інших у нас не було, донечко. Кажу ж, ще й не вистачило.
— Ти з глузду з’їхала, мамо, як ти посміла їх узяти? Це мої гроші! А я, дурепа, приглядаю собі студію в столиці! Думала, куплю і після інституту заживу як людина. Як ти могла, яке мала право!
Уляна розлютилася. Вона витріщила на матір очі і кричала, як божевільна. Від її слів погано ставало Наталії.
— Донечко, це ж твій тато! Гроші були витрачені на його лікування. У нас йому більше кількох місяців не давали, а там прооперували.
— І що, що тобі це дало? Менше двох років життя! Ну, пішов би тато на два роки раніше, і що? Зате гроші були б цілі, мої гроші! Бог мій, такі гроші за два роки життя! Що йому від цих двох років? Та й ти б давно відплакала і заспокоїлася. Ні, я не вірю, просто не вірю, що ти могла так вчинити.
Уляна нависла над матір’ю, яка сиділа на стільці, і кричала, стискаючи кулаки. Здавалося, дівчина готова маму вдарити, але вдарила дочку Наталя. Це вийшло, само собою. Жінка різко піднялася і дала Уляні ляпаса.
— Я теж не вірю, що ти можеш так говорити, що ти можеш так думати! Твій тато жив тобою, а ти, ти… Якщо повернути час назад, я б знову так вчинила. Розумієш, ці неповних два роки для мене дуже багато значили. Кожен місяць, кожен день, кожна хвилина з ним важливіша за будь-які гроші. Тобі цього не зрозуміти. А знаєш що, донечко, збирай ти свої речі і повертайся у свою столицю. Я не хочу тебе бачити.
Уля схопилася за щоку, по якій її дала ляпаса мати, і так і стояла з палаючим поглядом. У погляді була мало не ненависть.
— Куди я поїду? У мене канікули. Тут мій дім.
— Дім там, де близькі люди. А ти зараз поводишся, як чужа ворожа людина. Їдь, Уляно. Я не вірю, що ці слова вимовила ти. Можливо, там, далеко, ти подумаєш і зрозумієш, що ти сказала.
Дівчина поїхала. Зібрала речі і пішла, грюкнувши дверима. Знала вона, що хоч тисячу разів подумає, у своїй правоті не засумнівається. А мама ще пошкодує. Пожалкує, що вигнала її. Та й, зрештою, тепер вона винна доньці квартиру. Отже, ця квартира належить їй, Уляні.
