— Бісить! Ти б знала як! Знову поперся за своїм синочком! Зараз притягне і я робитиму вигляд, що дуже рада зустрічі. А мені він потрібен, скажи? От на біса мені здалася чужа дитина?! Тим паче від цієї бридкої жінки…
Аліна запнулася, вважаючи, що ображати колишню дружину нареченого недоречно – так вона видасть не тільки свої ревнощі, а й заздрість до зовнішності першої. Аліна несамовито протирала підвіконня від пилу і поглядала на парковку біля будинку – чи не приїхали? Ще ні.
— Ха-ха, та я зрозуміла, – сміялася в слухавку подруга, – цікаво подивитися, що там за колишня в нього, тебе послухаєш, так можна подумати модель.
— У мене фотка є, – проворчала Аліна. – Скинути?
— Давай. Де дістала?
— Рома мені сам висилав, типу щоб показати дитину… Ну і вона там. Скрізь вона, вона! А скільки розмов про те, яка вона прекрасна мати, мені в приклад її ставить, уявляєш? – продовжувала скаржитися Аліна, відшукуючи фотографію.
— Ну-ну… – шумно видихала в трубку подруга, і Аліна зрозуміла, що та палить. – А чому розлучилися вони, якщо вона така ідеальна? Ти розповідала, я забула.
— Вона його кинула, скільки можна повторювати? Знайшла когось по інтернету і поїхала в Німеччину, там виявилося все не так райдужно, ось і повернулася. І тепер Рома кожні вихідні та свята мчить туди, до цієї дитини, тягне до нас її або везе їх кудись…
— Двох везе?
— Ага. На атракціони, в парки, в магазин за взуттям, до речі, у мене такого дорогого взуття немає як у цієї дитини. Все туди тепер, усі ресурси, а коли я натякнула купити кросівки для моєї доньки – ми тоді якраз у магазин зайшли випадково, а я без карти, – він знаєш що сказав? – Аліна змінила голос на огидно-ламкий: – «Ми ж домовлялися, що ти сама забезпечуєш свою дитину!» Так я йому на картку перевела, тільки після цього оплатив! Вислала я тобі фото, дивись.
— Ну, Алін… це ж і справді не його дитина… Поки офіційно не одружитеся, будь терпимішою. Не час зараз права свої качати. Ой-ой-ой! Яка вона… Знаєш, кажуть, що будь-яка дівчина краще відкусить собі язик, ніж визнає іншу красивою, але вона реально шалена.
В Аліни навіть обличчя перекосилося:
— Ой чи! Звичайна! Усе, приїхали вони, потім передзвоню.
Аліна ревно спостерігала через вікно, з якою турботою її чоловік витягує з дитячого крісла чотирирічного сина, як поправляє на ньому кофтинку, з якою ніжністю бере за руку і веде до під’їзду… Дитина ні в чому не винна, але саме вона, сама того не відаючи, виступала сполучною ланкою між татом і мамою, вона була небезпечною, вона могла зруйнувати щастя Аліни!
Жіноча інтуїція підказувала Аліні, що у стосунках Роми і колишньої дружини не поставлено крапку. Скільки він їй розповідав про своє розбите серце, про біль свій! Як він страждав від того, що цілий рік не бачив дитини! І ось нате вам, тримайте і радійте: повернулася три місяці тому ця зараза, вся із себе королева, доглянута, стильна, самовпевнена донезмоги! Ні, ні, у таких корона ніколи з голови не злітає, навіть якщо падають низько і боляче… Завжди підборіддя догори!
«Повернулася вона! З Німеччини! Та виперли там її, от і повернулася, хвіст підібгавши!» – в серцях думала Аліна.
У них весілля на носі, розписатися мають за два місяці. Аліна так довго мріяла зустріти того єдиного! І адже до появи цієї все добре було, Рома навіть до дочки Аліни ставився з увагою, подарунки їй купував, намагався налагодити контакт, задобрити дівчинку! Жили як повноцінна сім’я! Усі раділи за Аліну! Ну, хто радів, хто заздрив – подруги, звісно, заздрили, всі говорили, що «з причепом» чоловіка мрії знайти важко, а вона он як їм носа витерла.
А тепер хмари нависли над її щастям. Ця колишня, Діана, з першого дня після повернення не давала спокою Ромі. Без кінця світлини висилала себе і дитяти: як вони їдять, як гуляють, які малюнки – ось нахабство! – вони малюють. А Рома все їй показував з усмішкою, з гордістю за сина. Над малюнком він навіть засмутився і замислився: там будиночок, деревце, і на цьому тлі сім’я – мама, тато і хлопчик із підписом «коханому татові».
Наче хлопчик писати в чотири роки вміє! Діана своєю рукою водила. Ну й хитра! І це не все ще! Регулярно цікавиться Діана, як у Роми справи, як самопочуття, пише, що хлопчик сумує і коли ж Рома до них приїде. І Рома забув про те, що вона понад рік його ігнорувала, фотографії висилала рідко і тільки хлопця, а тепер на кожному фото сама красою сяє, усмішка лукава на всі тридцять два… Рома відповідав односкладово, він нічого не приховував від Аліни, даючи читати їй їхнє листування. Він запевняв її, що назад дороги немає, що в нього все відрізало, от тільки чому він днями змінив на своєму телефоні пароль?
— Мені набридла твоя недовіра. І взагалі неприємно, коли в твоєму телефоні щодня нишпорять. Я тобі сто разів сказав: «Не переживай, все нормально, у нас стосунки тільки навколо дитини.» Краще взагалі не лізь у цю справу, нічого тобі знати зайвого. Діана – минуле, але син – це сьогодення і буде таким завжди.
І перестав їй що-небудь показувати. І по відношенню до доньки Аліни помітно охолов: не грався з нею більше, став скиглити про те, що шумить вона і чи не відвезти її на кілька днів до бабусі…
Стряхнувши із себе заклопотаний вираз обличчя, Аліна зустріла хлопчика з посмішкою.
— Тааак, хто до нас прийшов? – проголосив Роман, – зустрічайте гостя!
Аліна заметушилася для вигляду, потім завела хлопчика в кімнату доньки. Рома приземлився на килим до дітей.
— Ти їсти хочеш, Єгорко? – ласкаво звернулася вона до хлопчика. – У нас такі макарошки є мммм… із сиром! Ти ж любиш?
— Не буде він, я йому кіндер дорогою купив, збив апетит, – погладив хлопчика по голові Роман. – Ми взагалі ненадовго, за сорок хвилин підемо.
— Кіндер? – пожвавилася дочка Аліни, – я теж хочу кіндер!
Рома очі опустив, немов і не почув.
— Я тобі куплю сьогодні, сонечко, трохи пізніше, – сказала Аліна, свердлячи скривдженим поглядом потилицю Романа. Міг би й на двох купити, а якщо вже тільки синочкові взяв, то мовчав би! – А куди ви зібралися?
— Та… Сходимо куди-небудь. Діана за годину звільниться, вона манікюр робить.
— Зрозуміло, – сухо відповіла Аліна.
— Що тобі зрозуміло? – як і раніше, не піднімав очей Рома.
— Усе мені зрозуміло. Абсолютно все! – почала вона підвищувати голос. Рома встав і вказав їй на двері.
— Так, давай не при дітях!
Аліна сіла на диван, руки схрестила, ноги теж. Відвернулася ображено.
— Ти щось мені сказати хочеш?
Аліна ногою смикала.
— Хочу!
— Слухаю!
— Чому ми не можемо разом піти? Чому вона всюди з тобою ліпиться? Це ненормально, ти розумієш? Вона твоя колишня, ми твоя сім’я і було б правильно, якби ми ходили кудись учотирьох, без неї! Нехай влаштовує своє особисте життя, а в наше не лізе!
— Єгор любить, коли ми разом, йому з тобою… некомфортно. Ти для нього чужа. А так дитина хоча б раз на тиждень почувається членом повноцінної сім’ї.
Аліна мовчала. Вона багато чого хотіла сказати… Та боялася.
— Мені не подобається, що ми перестали кудись вибиратися разом, у тебе тепер усі вихідні зайняті цими.
— А всі будні дні зайняті вами.
— Ох! Чи велике щастя! Повернешся з роботи напівживий, сил ні на що немає, навіть поговорити не можемо нормально. Раніше вихідні нашими днями були, а тепер що?
Роман почав виходити з себе, обличчя посуворішало, погляд як у хижака, готового хапнути або напасти, захищаючи себе.
— І що ти пропонуєш? Слухаю твої варіанти!
— Я хочу, щоб усе було як раніше, – вперто сказала Аліна і раптом, втративши контроль, зашипіла крізь зуби: – я її ненавиджу, цю Діану твою, вона непорядна жінка, така спеціально все робить, маніпулює тобою через малого, повернути хоче, а ти ведешся, як баран! Ой, синочку мій ненаглядний! Ну звичайно я для тебе все, все, все! І для мамки твоєї відповідно! – негарно скривилася Аліна, замінюючи агресією сльози, – ви ж мої золоті! Як я жив без вас!
— Припини, не виводь мене, – також, крізь зуби, процідив Рома.
— Вона сама тебе кинула! Сама сім’ю зруйнувала! Поторгувала там собою, та невдало! А тут ти – запасний варіант! І тепер твій син… На біса він потрібен тут мені? Ти думаєш мені за щастя його бачити? Ми так не домовлялися! Це чорт знає що, а не сім’я!
— Ну і вали тоді!
— Щоооо? – округлила очі Аліна.
— Що чула! Це моя рідна дитина і якщо тобі щось не подобається – не тримаю.
— Рома… – ледве вимовила Аліна, – у нас же все добре було, навіщо ти так? Виходить, ти мене не любиш? … І не хочеш більше… Через неї…
— Люблю. І хочу. І вона… Та до чого тут вона?
Голосно й різко заплакав син Роми, а точніше завищав. Батьки кинулися в дитячу.
— Вона… мене… била… – захлинався хлопчик, ховаючись в обіймах батька.
— Кіра! – скрикнула Аліна.
— Це моя барбі! Не дам! – притискала до себе іграшку дівчинка.
— А якщо я тебе зараз вдарю, а? – гримнув Рома. Він дивився на Кіру зло, ледве стримуючись, щоб і справді не помститися за сина. – Ось давай я тебе зараз!
Він різко схопив дівчинку за руку і притягнув до себе.
— Рома, перестань! – злякалася Аліна.
Рома ще раз струснув її, надуту, наїжачену, по-дитячому вперту.
— Битися можна? Битися можна, я питаю?
— Ні, – буркнула Кіра.
— Це мій син, тобі ясно? Або грайте дружно, або взагалі не грайте! І цю барбі подарував тобі я, можу взагалі забрати назад. Віддавай!
Рома спробував вихопити іграшку.
— Господи, Рома, це всього лише діти! – встала Аліна між ним і дочкою. Такої дикості від майбутнього чоловіка вона не очікувала. Але Рома до того образився за сина, що аж почервонів.
— А мені він і не потрібен, бе! – осміліла дівчинка, ховаючись за спиною мами, – хай узагалі не приходить, нюня!
Рома взяв хлопчика на руки і встав.
— Ми йдемо, Єгоре. Тут нам не раді. Давай на вулиці почекаємо твою маму, на майданчику.
Поки Рома спішно одягався, Аліна намагалася його зупинити. Даремно вона йому стільки всього наговорила! Адже і його теж можна зрозуміти!
— Ти повернешся?
— Не знаю. Поки немає бажання, – холодно відповів він.
Рома повернувся пізно ввечері. На той час Аліна вже встигла багато чого: і поплакати, і поскаржитися матусям на дитячому майданчику, і звинуватити в усьому себе, і вирішити, що Бог із ним, нехай проводить час із сином, адже це значить, що він гарний батько, і коли в них зʼявиться спільна дитина…
«Рома перемкне свій батьківський запал на нього, а цей хлопчина… відійде на другий план. Це природно. Головне не пороти гарячку. Зараз він просто скучив за хлопчиком, ось і носиться.»
Вони розмовляли довго і щиро. Рома попросив вибачення за те, що розлютився з донькою Аліни, пообіцяв, що більше такого не буде. Він запевняв Аліну, що між ним і Діаною нічого немає і не буде, бо він не прощає зраду.
— Я ж не відсталий, прекрасно розумію, що вона до мене заграє. І мені це навіть подобається, розумієш… Це як помста… Навіть смішно від того, як вона старається, а я такий весь неприступний, роблю вигляд, що до мене не доходить. Але я загрався, мабуть, не подумав про те, що тобі це неприємно. Давай наступні вихідні проведемо разом: я, ти і діти? З’їздимо куди-небудь? Мій син нормальний хлопчисько, хоч і розпещений… Я був би щасливий, якби ти знайшла з ним спільну мову, без удавання.
— Добре, тоді подзвони їй і скажи це. Нехай припинить і не сподівається, нехай шукає іншого спонсора. Ну, зрозуміло, аліменти нікуди не подінуться, я все розумію.
— Ну… добре, – зам’явся Рома.
— При мені напиши. Зараз, – зробила вперті очі Аліна.
Рома розблокував при Аліні телефон і, о диво, вона запам’ятала комбінацію цифр – це була дата її народження. Як мило!
Він написав усе те, що вони обговорювали. І що він любить Аліну. Так і написав. І назад дороги немає… І досить їм уже проводити час разом, їхні ігри зайшли надто далеко. Ну й таке інше. Діана тут же прочитала і нічого не відповіла.
Уночі Рома іноді будив Аліну: то ворочався, то вставав. Але вона, намучена за день переживаннями, не знаходила в собі сил до кінця прокинутися. О шостій ранку відкрила очі – Рома спить, а поруч, біля руки, телефон. Аліна обережно вивудила його, розблокувала і прочитала частину листування. З нього можна було зрозуміти, що Рома досі кохає Діану. І Аліну любить. Ось так… Але Діана стала справді для нього минулим. Одна річ найбільше обурила Аліну. «Ну треба ж бути настільки самовпевненою!» – подумала вона, відчувши неприємне, слизьке відчуття, немов по її тілу провели слизом величезного равлика.
«А все-таки мій хлібець був для тебе смачнішим. Визнай!»
Рома відповів:
«Може й смачніший, тільки надто вже місцями гірчить. Не хочу більше натикатися на точково підсунуту в м’якушку отруту.»
І якось усе налагодилося відтоді… Аліна не просто стала терпимішою до сина чоловіка, але з часом навіть змогла його полюбити. А як інакше? Адже цей хлопчик сам якоюсь мірою Рома – його продовження, його невід’ємна частина. Та й хороший він усе-таки…
«А якщо любиш, – міркувала Аліна, спостерігаючи за тим, як Рома купує морозиво в ріжках обом дітям, – то виявляєш вимушену мудрість і навіть у недоліках обранця намагаєшся знайти позитивні риси.»
Рома продовжував кожні вихідні брати хлопчика до себе – у Діани з’явився шанувальник і було дуже зручно «спихати» сина на батька.
