Марія щодня плакала. Хоча і це їй давалося важко. Обпалені повіки до ладу навіть закриватися не могли. Кожен вихід із будинку давався їй важко. Як фізично, і морально. З усіх боків вона чула слова: “Яка ж у нього дружина страшна, як він з нею тільки живе …”
Адже рік тому все було інакше. Їм по двадцять п’ять, вони щасливі наречені, яким батьки подарували заміський будинок. Невеликий, але свій. Вони завели собаку, мріяли про дитину. А поки що — працювали… Причому разом, на одному підприємстві.
Саме там Костя і посварився із новим співробітником. А все через неї, через Марію. Олексій зі свого першого робочого дня почав негарно жарти про неї. Спочатку чоловікові вона не казала, якось соромно було.
Але коли чоловік одного разу ляснув її по п’ятій точці, все розповіла Кості. Той набив кривднику його посмішку. А за день, уночі, їх будинок підпалили. Костя встиг вискочити, а Марії дорогу перегородили двері, які зачинилися.
На той момент, коли Марію витягли, її обличчя було вже не тим. У лікарні, звичайно, зробили все, що могли. Три місяці вона там пролежала.
Першого разу, коли глянула на себе в дзеркало, Марія закричала — на неї дивилося щось. Ні, вона була впізнавана, але все було змащене начебто…
Можлива була операція, тільки коштів у подружжя на неї не було. Марія щодня казала чоловікові, щоб він її покинув. І щодня він називав її дурною, тільки міцніше притискаючи до себе.
Зрештою Костя вирішив поїхати на заробітки. Залишив дружину під опікою своєї матері, узяв обіцянку не марнувати і поїхав. Марія залишилася чекати на нього і з тугою дивитися у вікно.
З часу, як Костя поїхав, минуло два тижні. Марія весь цей час жила біля свекрухи. Коли вони з чоловіком побралися, то Іраїда Павлівна здавалася їй чудовою жінкою. У їхнє життя не лізла, у гості ходила рідко, та й те, попереджала про свій візит за тиждень.
І дбати про хвору дружину Костя довірив саме матері. Та погодилася. Із невісткою Іраїда Павлівна розмовляла ввічливо, але намагалася на пошкодженому обличчі не зупиняти погляд.
Періодично до свекрухи приходили подруги, і Марія тим часом ховалась у кімнаті. Не хотіла нікого лякати. Але одного разу під час такої парафії дівчині знадобилося в туалет. Тихою мишкою вона прошмигнула по передпокої і стала потихеньку відчиняти двері вбиральні.
Свекруха з подругою сиділи на кухні за зачиненими дверима і про щось розмовляли. Мимоволі прислухавшись до їхньої розмови, Марія здивувалася. Вони говорили про неї.
Свекруха скаржилася співрозмовниці на те, що їй доведеться тепер дивитися на “цю морду” щодня. І взагалі, бідний її синуля, все життя тепер із цим виродком житиме.
Марія пішла до кімнати збирати речі. Сльози текли по щоках, завдаючи невеликого болю. Як можна було так помилятися в людях… Адже по суті свекруха права. Навіщо вона молодому та гарному чоловікові? Іншу собі знайде…
Марія чула, як грюкнули двері за подругою свекрухи. А потім і вона сама зайшла до кімнаті. “Чула все, так?” — кивнула вона на напівзібрані речі, — виправдовуватись не буду, як казала, так і думаю. Якщо кохаєш Костю, то пошкодуй його. Ну навіщо ти йому така? Йому потрібна така, щоб не соромно було людям показати. Та й дітей йому треба, а яка з тебе мати?
Ось тут Марія не стала плакати. Швидко дозбирала речі та кулею вилетіла з квартири. Навіть двері за собою не зачинили.
Поза квартирою Марію чекав вогкий жовтневий вечір. Загорнувшись сильніше в широкий шарф з ангори, жінка йшла вздовж будинків із палаючими вікнами і думала про те, що за ними всі щасливі. Як була колись щаслива вона. Але це колись тепер здавалося напівзабутим сном.
Як вона потрапила на міст, Марія до кінця не усвідомила. Але, схаменувшись, зрозуміла, що вихід тільки такий. Адже нікому не важливо, що під маскою обпаленого “монстра” ховається та сама Марія. Навіть її Костику.
Жінка взяла сумку в обидві руки та перекинула ногу через перила моста. Болю вона давно не боялася, тим більше, що незабаром усе скінчиться. А з Кості впаде тягар. І він житиме далі.
Різкий ривок назад. Марію одним рухом розвернуло на 180 градусів. Перед нею стояла велика жінка два метри зростом, одягнена охайно. Марія прикрила обличчя руками.
“Дівчино, ну ти що ….”, — Грубим голосом сказала рятівниця.
— На мене глянь, рідненька, – сказала жінка і стягнула з себе …. волосся. Під перукою виявилася гола як колінка дитини голова.
— Та й щелепа не моя”, — прореготала жінка, — підемо до мене чай пити.
Марія тяглася за Людмилою. Вдома під впливом тепла та гарячого чаю Марія розплакалася, як могла тепер. А Людмила плескала її по спині могутньою рукою і теж плакала. За компанію.
Марія залишилася у Людмили. На третій день та взяла її на роботу. Марія відмовлялася, боялася когось злякати… Але Людмила працювала у лікарні. Люди, які в ньому були давно нікого і нічого не боялися.
Навпаки, кожна нова людина була для них ковтком свіжого повітря. І Марія розкрилася перед ними, адже їм важлива була її душа. Незабаром жінку взяли туди працювати.
Минуло три місяці. Марія, як і раніше, жила у Людмили. Ні, вона намагалася винайняти квартиру, щоб не заважати своїй, тепер уже подрузі. Але, почувши:
— Не здумай!, — лишилася. Сьогодні про їхній хоспіс мали знімати сюжет. Звичайно, що Марія в кадр потрапляти не намагалася. Але… За нас все вирішується не нами… Часто. Марію таки зняли.
А наступного дня, після виходу в ефір сюжету, до хоспісу увірвався заплаканий Костя. Він схопив Марію, притискав до себе, тряс, плакав і щось говорив крізь сльози. Поки не був посунений могутньою рукою Людмили.
— Ти від дівки відійшов би …”, — прогуркотіла вона. Заспокоївшись, Костя все розповів. Йому вдалося заробити велику суму грошей, після приїзду додому дружини він не виявив.
Тільки мати, яка казала лише одне — Марія образила її та пішла. Куди вона не знає. Костя шукав дружину. У поліції посміхнулися — нагуляється та повернеться. Якби не сюжет….
Грошей вистачило на одну операцію. І нехай обличчя Марини ще ой як далеко від ідеалу, вона більше не оцінює себе за зовнішністю. Адже не за неї її кохає чоловік, подруга Людмила та мешканці хоспісу, які також стали для неї родиною.
