— Людко, чуєш Людко, вставай, пора сніданок готувати, і курям не забудь дати, – часто будила вранці маленьку дев’ятирічну дівчинку мати.
У кімнаті було прохолодно, піч уже охолола, Людмилка скуйовдилася і ніяк не могла себе змусити вилізти з-під теплої ковдри. Але треба, а то можна позбутися солодощів чи обновки до свята, мама суворо виховувала доньку. Два молодших братика поки ще не знали відмови в материнській ласці й турботі, а Люда рано подорослішала, стала помічницею по дому і нянькою малюкам.
Особливо не хотілося виходити на вулицю в сірі вогкі дні, коли нудно мрячив дощ, або насувалися зимові морози. Вона натягувала колготи, теплі, вовняні шкарпетки, пхала ноги у великі, не за розміром, гумові калоші, зверху, на старе пальтечко, накидала велику пухову бабусину хустину і йшла годувати курей.
У цей час мама вже поспішала до поросят із важким відром теплої каші, звареної з подрібненого шматка з картопляним лушпинням. А бабуся в сараї доїла козу.
Тато вставав пізно, до сніданку, неквапливо їв, пив молоко, завжди дякував Людці за те, що все дуже смачно, цілував її в маківку і йшов на роботу. А їй ще потрібно було до школи встигнути помити посуд.
— Мамо, а чому в нас татко худобу не годує? – поцікавиться іноді дівчисько, – он, в Ані і в Тані…
— А ти на них не рівняйся, – припиняла ці розмови мати, – у них і хати більші, і стіл багатший, і пики, он, товстіші…
Уже набагато пізніше, коли Людмила подорослішала, вона дізналася від бабусі, що її мати, Лариса, втюхалася у свого Степана «ні за що, ні про що»… Такого ледаря ще пошукати потрібно було, але всі вмовляння їй були байдужі. Швидко окрутила, одружила на собі й подарувала трьох діточок, а хто годуватиме, не замислювалася. От і тягнула все господарство й город на собі, а той усе життя тільки й робив, що розслаблявся.
Добре хоч хлопчаки підросли і стали допомагати, а то дівчина зовсім би з ніг збилася. Усе літо не розгинала спини на грядках, замість того, щоб проводити свій час на річці.
Тож, коли виросла, так жити, як жили її батьки, у старому, похиленому будинку з частковими зручностями, з вічними боргами і в нужді, Людмила не захотіла.
Закінчивши школу, вона поїхала в місто, вивчилася на ткалю і пішла працювати на фабрику. Спочатку жила в гуртожитку, в кімнаті на чотирьох.
Їй подобалося, дівчата веселі, дружні, у вихідні всі разом ходили в кіно і на танці. Спочатку одна вийшла заміж і пішла з їхньої компанії, потім інша, третя. А Люда все ніяк не могла вибрати собі обранця, залицяльники вилися навколо неї, як джмелі навколо свіжої, запашної квітки, та тільки ніхто не припав їй до душі. Дівчині хотілося не простого хлопця, а незвичайного, «блакитної крові», як любила вона говорити. Дівчата сміялися:
— Принци на принцесах одружуються, а ти хто? Невже ти віриш у казки про «Попелюшку»?
— Смійтеся, смійтеся, – віджартовувалася вона у відповідь, – а ну як прискаче за мною на білому коні? Що ви тоді скажете? Лікті кусати будете?
— Ага, або з туфелькою кришталевою прибіжить, у тебе який розмір взуття, Людко?
Дівчина ображено підтискала ноги під стілець, бо за її невисокого зросту та тендітної статури, ступні в неї, справді, були завеликі.
Але це не завадило їй відгуляти на трьох весіллях як подружка нареченої. Подруги її цінували за пунктуальність і високу відповідальність, тому доручали таке важливе завдання.
І одного разу вона зустріла його. Пішла на виставку картин місцевих талантів-початківців, одне полотно особливо їй сподобалося, і вона довго розглядала його. На картині було зображено море, на якому вона жодного разу не була, невеликий затишний білий будиночок із блакитними віконницями, альтанка, оповита виноградом. На березі стоїть жінка, вдивляючись у далечінь, а на горизонті рибальський човен із вітрилом.
— Сподобалося? – почула вона голос за спиною.
— Дуже, – повернулася і зустрілася поглядом із високим, ефектним брюнетом.
Виглядав він незвично, усі хлопці стрижені, а в цього хвилясте волосся до плечей, строгий костюм, краватка-метелик.
— А що Вам сподобалося в цій картині?
— Мені захотілося жити в такому будинку, чути спів хвиль, крики чайок…
— І щодня з тривогою вдивлятися в морський простір, чи повернеться з риболовлі коханий? – спантеличено підняв він одну брову.
— Я б чекала, – відповіла вона просто.
— І це мені імпонує, – простягнув він їй келих з ігристим, – ходімо, я покажу Вам інші свої роботи.
Того дня Людмила поверталася до своєї кімнати в гуртожитку з радістю на серці. Їй здавалося, що вона витягнула щасливий лотерейний квиток, і скоро її життя зміниться.
І спочатку все, дійсно, було, як у казці. Віктор став залицятися до Людмили, дарував квіти, запрошував на побачення, водив на виставки. Вона навіть жила у нього в розкішній квартирі цілий місяць, поки його «маман» відпочивала в санаторії.
А коли вона зрозуміла, що в положенні, з радістю повідомила про це, і він запропонував їй свою руку і серце.
Усе зруйнувалося того ж дня, коли він запросив її на вечерю, щоб познайомити з мамою. Та виявилася та ще штучка, відразу ж висловила своє невдоволення вибором сина і навіть презирство. А коли Людмила допомагала їй на кухні, запропонувала грошей за те, щоб та відстала від її сина.
Всупереч небажанню матері, Віктор все ж розписався з Людою. Але жити вони стали окремо, орендували невелику кімнатку в комуналці. Зʼявився син, назвали Іллюшею. Але навіть і це не примирило її зі свекрухою. Було важко в матеріальному плані, картини чоловіка ніхто не купував, а якщо й купували, то дешево. Цілими днями він творив у своїй майстерні у квартирі в мами, а вечорами приходив додому. Допомоги з малюком їй не було ніякої. А коли Ілюшці виповнилося півроку, вона віддала його в ясла, а сама вийшла на роботу.
— Ой, Людко, повторила ти материну долю, – хитала головою бабуся в рідкісні візити онуки додому. – Ти хоч більше дітей не заводь, цим не втримаєш, а сама не витягнеш. Вийшла б за слюсаря, вже й кімнату б окрему мала, і квартиру вам би від фабрики якось вдалося вибити…
Але Людмила була задоволена, що вийшла не за слюсаря, а за художника, мовляв, є чим пишатися.
Віктор так і не став успішним художником, поступово почав спиватися і погулювати від неї. Жінка часто брала додаткові зміни, щоб заробляти побільше і, зрештою, купила маленьку двокімнатну квартиру в старій п’ятиповерхівці на околиці. Часи змінилися, фабрику закрили, Людмила пішла працювати на харчовий комбінат. Поруч із її будинком, на пустирі, виросло велике котеджне селище, люди звідти виїжджали на дорогих автомобілях.
Охорони там не було, тож вона любила гуляти вечорами чи у вихідні гарними вуличками, милуватися на шикарні будинки й доглянуті ділянки із заморськими деревами та чагарниками. І мріяла про те, що коли-небудь і в неї буде такий будинок.
Але коли не стало свекрухи, чоловік пішов від неї, розлучився заради якоїсь юної фіфи. Прогуляв з нею весь свій спадок і погано закінчив своє життя.
А вона виростила сина, вивчила його, ще зібрала грошей і купила йому окрему однокімнатну квартиру в новому будинку. На більше вона не була здатна, отже, всі жили з себе витягнула.
Усе життя вона скаржилася на бідність і запитувала, за що їй це покарання з самого дитинства? Аж поки одного разу їй не наснився сон.
Уві сні вона йшла темним містом, поки не побачила яскраві різнокольорові вогні у вікнах нічного клубу. Вона зайшла туди і побачила купу молодих людей, у декого з яких були роги і копита. Вона вже збиралася йти, як побачила в центрі всієї цієї вакханалії свого сина. Вона спробувала підійти і відвести його з собою, але він не чув її, і очі його були порожні.
Потім усе зникло, вона опинилася на дорозі. І раптом прямо на неї мчить дорогий автомобіль, а в ньому перекошене обличчя її хлопчика. Вона вибігла, розкинула руки, намагаючись зупинити його. Але він пронісся крізь неї і вдарився в найближче дерево.
Відразу ж почулося виття сирен, швидка, тіло її хлопчика в чорному пакеті.
— А що ви хотіли, – поплескав її по плечу чоловік у формі поліцейського, – мажори рідко доживають до старості. Швидкість, дурня, вседозволеність…
— Ні! – голосно закричала вона, – ні, цього не може бути, мій син не такий!
І прокинулася в холодному поту, серце її відчайдушно калатало, руки тряслися, ноги не слухалися.
Була третя година ночі, але вона вирішила зателефонувати Іллі.
— У тебе все добре, синочку?
— Все добре, мамо, ми вже давно спимо. А що трапилося?
— Нічого, сон поганий наснився.
— Прийми заспокійливе і відпочивай, завтра ми до тебе приїдемо з Марійкою, треба порадитися.
З раннього ранку Людмила пішла до храму, вона гаряче дякувала Богові за те, що він дав їй таку долю. Бо ніяке багатство не замінить їй її сина. Вона зрозуміла, що якби життя склалося інакше, вона могла б його втратити. Але її син виріс простим, порядним, добрим і працьовитим. Він одружився з прекрасною дівчиною і скоро подарує їй онука чи онучку.
Невдовзі приїхали молоді й повідомили їй, що Марійка отримала у спадок частку від будиночка на морі. Він такий, як мріяла Людмила: білий із блакитними віконницями, просто на березі. І тепер вони збираються продати квартиру і викупити весь будинок для неї, щоб онуки могли приїжджати на все літо. Адже на одній дитині вони не збираються зупинятися.
Так і зробили, Людмила переїхала жити на море, а діти зайняли її квартиру. Пізніше вони продали її і купили більшу й кращу. І Людмила завжди, коли хоче, може відвідати свого сина, невістку й онуків. Та вони й самі часто приїжджають до неї!
— Ось моє багатство, – щасливо усміхається Людмила, обіймаючи Віру, Надію і маленького Артема.
Ось так, Людмила все життя скаржилася на бідність, а коли зрозуміла, чому так, була приголомшена. Вона одразу ж змінила своє ставлення до цього питання, і щасливий випадок не змусив себе чекати.
