— Хлопці, снідати! — Марина вже накрила на стіл і розливала по чашках каву. Сину — семирічному Дімці, в його улюблену кружку, розбавивши теплим молоком.
Сергій, затягуючи на ходу краватку, присів до столу і з задоволенням ковтнув тонізуючу ароматну гіркоту. Він любив міцніше, і дружина, знаючи його слабкість, молоко йому не пропонувала.
Дімка зазвичай запізнювався до столу, вминаючи в шкільний рюкзачок навчальні предмети.
— Дмитре, поспішай, інакше запізнимося! — поквапив його Сергій.
— У нього до тебе серйозна розмова, — напівголосно сказала Марина. — Хотів із тобою ще вчора ввечері поговорити, та ти затримався.
— Поговоримо дорогою до школи, — усміхнувся Сергій.
“Серйозний чоловік росте”, — він з гордістю поглядав на сина. Йому подобалося, що Дімка намагається у всьому копіювати йог, від ходи до манери розмовляти, навіть жести переймає. Дімка нарешті запхав підручники та зошити та приєднався до батьків:
— Мамо, а чи можна мені кави, як татові, без молока?
— Рано тобі таку міцну пити, — заперечила Марина, але поглянула на чоловіка.
— Глоточок можна, — серйозно кивнув Сергій і, ховаючи усмішку, дивився, як Дімка сьорбає міцну каву, намагаючись не морщитись і навмисне повільно ставить чашку на стіл.
Потім, так само не поспішаючи, сьорбає зі своєї чашки, рясно приправлену молоком.
— Батько! Вилитий татусь! — хитає головою Марина. — Гірко, несмачно, а він і виду не покаже!
Батько з сином переглядаються: “Що б ти розуміла в наших чоловічих уподобаннях…”
— Все, хлопці, на вихід! Мені теж час збиратися! — командує Марина.
Їй на роботу до дев’яти, до того ж місце робити зовсім поряд із будинком.
— Тату, я хотів спитати, — почав Діма, коли вони вдвох йшли до стоянки автомобілів. — Коли ти був маленьким, у тебе були свійські тварини?
— Звичайно. Адже я в селі зростав, там, де зараз бабуся живе. У нас завжди були кури, качки, навіть корова була, — відповів Сергій.
— Кури та качки не те, — заперечив Діма. — Я зовсім про інших запитував, про тих, хто може бути справжнім другом — кіт, наприклад, чи собака.
— А вони можуть бути справжніми друзями?
— Звичайно! Коли рятуєш когось із біди, він назавжди стає твоїм другом! Адже якщо ти когось врятував, то повинен дбати про нього все життя, а він любитиме тебе. Напевно, це дружба?
— Хм-м… — замислився Сергій. — Може бути й так…
Вони підходили до свого автомобіля, Сергій вже натиснув кнопку сигналізації на брелоку з ключами. Підморгнувши фарами, автомобіль відгукнувся коротким сигналом, налякавши кошеня, яке примостилося на капоті.
Витріщивши очі, він схопився на лапки, готовий зірватися з місця, але спросоння не міг збагнути звідки йому загрожує небезпека і куди бігти?
Сергій не помітив, як заіскрилися теплом очі сина, готового зірватись на біг, назустріч зляканому малюкові.
— Геть! — гаркнув Сергій на непроханого гостя. Той, намагаючись утриматися, випустив кігтики, слід від яких залишився на пофарбованій поверхні автомобіля. — Ось зараза! — обурився Сергій. Сівши на сидіння водія, він пошукав очима сина — його ніде не було.
— Дімка! — покликав він. — Швидше в машину! Я вже спізнююся! — Діма з’явився хвилин за п’ять. Шморгаючи носом, він ховав від батька очі, повні сліз.
— Не знайшов… — сказав він. Глянув на батька засуджено: — Навіщо ти так? Він на мене чекав. Тепер буде голодним. А може, взагалі більше ніколи не прийде і помре від голоду, або собаки загризуть…
— Сідай, поїхали, — пропустивши слова сина повз вуха, наказав Сергій. — Я вже спізнююся, а ще тебе до школи везти. Не створюй проблему на рівному місці, тим більше через якесь кошеня.
— Не поїду я з тобою! — твердо заявив Діма. — Я пішки піду, не так вже й далеко до школи.
Сергій не любив, коли його відволікають від роботи, але сьогодні, побачивши на екрані мобільного виклик від дружини, схопив телефон:
— Дімка до тебе заходив? — насамперед поцікавився він.
— Так, був, — відповіла Марина. — Зайшов після школи. У вас із ним щось трапилося? Я ніколи не бачила його таким засмученим. Запитую — не відповідає.
— Нісенітниця якась, — знизав плечима Сергій. — Через кошеня…
І він розповів Марині про ранкову подію.
— Це не дурня, Сергію. Для нього це дуже важливо. Він уже тиждень бігає годувати цього малюка, мабуть, і зараз побіг до нього.
Він хотів запитати у тебе дозволу та забрати кошеня додому. Моєї згоди йому недостатньо, треба, щоб тато схвалив. А тато…
Сергій зрозумів, про що з ним хотів поговорити син ще вчора і сьогодні вранці. Зрозумів різку зміну у його поведінці.
“Нічого, — переконував він себе, — день-два, і все забудеться. Теж мені причина — кошеня! У нас з Дімкою не може статися розладу, дуже вже він мене поважає. І раптом, згадавши свого батька, зрозумів — не пройде!
У дитинстві він ставився до свого батька з беззавітною повагою та любов’ю. Той відповідав йому тим самим. Як хотілося Сергію бути таким самим, як батько — сильним, серйозним чоловіком із золотими руками та світлою головою.
Але одного разу все змінилося. Домашня кішка Мурка всіх обрадувала кошенятами, і Сергій разом із Муркою взявся опікуватися тими маленькми пухнастиками. Теплом і радістю наповнювалося його серце, коли він дивився на сліпі ще, пискляві грудочки, на щасливу і горду маму-кішку, слухав її умиротворене лагідне мурчання.
Увечері прийшов батько, зібрав кошенят у полотняний мішок і, не зважаючи на жалібний крик Мурки та сльози Сергія, пішов на річку. Повернувся вже без кошенят…
З того часу Сергій став уникати батька, зникла теплота в їхніх стосунках. Так і не пробачив він йому байдужості та холодної жорстокості. І хоч не переривалося їхнє спілкування до останнього дня, але довіри в ньому більше не було.
“Все повторюється? — стислося серце. — І ми з Дімкою будемо так само, як я з батьком?”
Кошеня він знайшов там же, на стоянці. Сіренька грудочка дрімала, сховавшись у високій траві. У коротенькій шерсті заплуталися колючки, у куточках очей — засохлі грудочки.
Застигнутий зненацька, він з переляку спробував втекти, але Сергій утримав його погладжуванням і лагідними словами. Малюк заспокоївся, голосно замуркотів і глянув на нього довірливо, з надією.
Кошеня легко помістилося в долонях, і Сергію здавалося, що це не кошеня зовсім, а тепле, добре і довірливе серце його сина — Дімки. І треба вберегти його від негараздів, зберегти тепло і доброту, що живе в ньому. Обов’язково зберегти! У цьому є призначення батька — бути ним!
І якщо син не заспокоїться в щирості його вчинків, то виросте справжнім чоловіком, кращим, ніж батько, що його виростив. Чи це не щастя?
— Ходімо, хлопче. Добре, що ти пробачив мені, — Сергій ішов додому, дбайливо притискаючи до грудей бездомного кошеня, не звертаючи уваги на здивовані погляди перехожих.
— Допоможеш мені помиритися з Дімкою?
